Гарний день: Байден підписав закони про допомогу Україні, Ізраїлю та Тайваню
Президент США Джо Байден підписав ухвалені Конгресом закони щодо допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню і оцінив цю подію як «гарий день для Америки та миру в світі». >>
Сміх вовкулаків
26.02.2013
25 лютого 1956 року перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов виступив перед делегатами ХХ з’їзду партії з доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Сама доповідь була позначена грифом «секретно». Спочатку вона була доведена до відома верхівки КПРС. Згодом армії політагітаторів в адаптованому вигляді знайомили з нею рядових партійців, а потім — мільйони простих громадян величезної країни.
Це називається «розвінчанням культу особи Сталіна», «поверненням до ленінських норм». Начеб ішлося взагалі про одну людину, яка збилася на манівці, а ленінські норми чимось відрізнялися від сталінських.
І тут не можу не пригадати вересень 1964 року, коли я — студент–першокурсник Київського університету під час семінарського заняття з історії КПРС відмовився конспектувати Хрущова. Бо вже тоді, у 18 років, розумів, що нічого путнього цей дядько сказати не годен, тож не варто гаяти на нього час. Леніна конспектувати не відмовився (і досі не шкодую, бо саме тоді відкрив для себе всю потворність вождя, в подальшому до цього першого враження лише додавалися деталі), а Хрущова відмовився. Викладачка історії партії Зинаїда Сильченко вже вела справу до того, щоб виключити мене з університету, коли раптом — бац! — зграя товаришів нагнала Микиту. Це мене й урятувало. І вже на першому після жовтневого пленуму ЦК КПРС семінарському занятті я, молодий зухвалець, запитав товаришку Сильченко: «Ну то як, тепер уже можна не конспектувати Хрущова?» І почув у відповідь: «Майте на увазі, окремі люди помиляються, але партія — ніколи!»
Років через сім–вісім після того я опинився в товаристві кількох людей, серед яких був і знаний київський російський письменник Віктор Некрасов. І розповів він тоді про те, як після усунення Хрущова його запросили до керманича Компартії України Петра Шелеста. Ідея партійних бонз була простою, як квадрат: зібрати в Палаці ім. Жовтневої революції творчу інтелігенцію, а на сцені посадити найвідоміших її представників, які б розповіли загалу, як вони натерпілися від Хрущова. Бо нав’язливою ідеєю і царського, і совєтського чиновництва всіх рангів було бажання спаплюжити попередника, щоб вислужитися перед наступником.
А Некрасов у тій розмові відійшов од передбаченого чиновниками сценарію і почав говорити щось про несправедливості, репресії тощо. Ви вже здогадалися, що почув тоді письменник із вуст першого комуніста України? Ну, звісно ж, оте сакраментальне: «Окремі люди помиляються, але партія — ніколи!». Пам’ятаю коментар Віктора Платоновича до тих слів: «І тут мені стало нудно»...
А тоді, коли совєтське суспільство шаленіло від сміливості «розвінчання культу особи» і письменник Ілля Еренбург ввів в обіг термін «відлига», який перестав бути просто назвою літературного твору, зробившись своєрідним визначальником доби, чи не найкраще розібрався із ситуацією український письменник–емігрант Іван Багряний. У статті «Московська крапка над «і», він, зокрема, писав: «Це «новий курс» старих сталінців, що оговтуються, і режим сталінської диктатури хочуть стабілізувати... Очевидно перевірена на ХХ з’їзді дисципліна партії та перенесення «гіпнозу» Сталінового на колективне керівництво, тобто створення гіпнотизуючого культу колективу вождів, а також наявність танків і літаків, якими вже після Сталіна його учні душили повстання на Воркуті і в Караганді, — все це разом взяте дає шанси сталінцям утриматися при кермі проти волі народу і втримати в уздечці 200 мільйонів».
Коли через багато років я дістав змогу прочитати ту секретну доповідь Хрущова, то найбільше вразила мене навіть не вона сама (на той час усе, про що там ішлося, не становило жодного секрету), а одна ремарка до неї. Цитую за стенограмою: «Так, уже наприкінці 1943 року, коли на фронтах Великої Вітчизняної війни визначився міцний перелом у ході війни на користь Радянського Союзу, прийнято було й здійснено рішення про виселення з займаної території всіх карачаївців. У цей же період, наприкінці грудня 1943 року, така сама доля спіткала все населення Калмицької автономної республіки. В березні 1944 року виселені були зі своїх рідних місць усі чеченці та інгуші, а Чечено–Інгушська автономна республіка ліквідована. У квітні 1944 року з території Кабардино–Балкарської автономної республіки виселені були у віддалені місця всі балкарці, а сама республіка перейменована в Кабардинську автономну республіку. Українці уникнули цієї долі тому, що їх надто багато і не було куди виселяти. Інакше він би їх теж виселив (сміх, пожвавлення в залі)».
Мені й досі моторошно від того сміху вовкулаків.
