Нейробіолог Девід Іґлмен: крок у крок з науковою фантастикою
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
Незабутня десятка
27.12.2012
Втрата року
Богдан Ступка
Пішов iз життя Богдан Ступка, осиротів український театр... Про страшну хворобу великого актора знали всі, як і всі вірили у те, що цей трагічний фінал удасться відтермінувати максимально. Вже будучи тяжко хворим, Богдан Сильвестрович завершив давно почату і дуже важливу для нього справу — відкрив Камерну сцену імені Сергія Данченка в його рідному Театрі імені Франка. На церемонію відкриття він прийшов уже помітно посивілим, схудлим, опираючись на ціпок. Але — у костюмі, з метеликом, як і належить акторові. Намагався жартувати і вдячно схиляв голову під шалені овації глядачів. Той день був останнім, коли він вийшов на публіку... Сьогодні залишається лише поспівчувати тим, хто так і не встиг подивитися його «Тев’є Тевеля», цю виставу Українська драма справедливо вирішила не поновлювати. Хоча свій Театр імені Франка не залишив — Ступка так само мудро і спокійно дивиться зі свого портрета у фойє, слідкуючи за всім, що там відбувається. Кумир мільйонів і найтитулованіший український актор для «франківців» був батьком. Батьком він для них і залишився...
Гастроль року
Шоу Мадонни у Києві
Поп–королева підкорила світовий музичний олімп ще у 1980–х, а до України дісталась аж у 2012–му. Очікування того вартувало — світлове шоу, танцювальні трюки та найгучніші хіти у виконанні Мадонни на НСК Олімпійський 4 серпня запам’ятаються надовго. Так само як і пунктуальність співачки: свого виходу діва змусила чекати три з половиною години. Без епатажу не обійшлося: Мадонна розстрілювала танцівників бутафорською зброєю, нещадно експлуатувала розп’яття у постановках, лаялась російською та показувала сідниці. Хтось скаже, що підстаркуватій зірці вже нема чим брати, окрім вульгарщини на сцені, хтось дивуватиметься чудовій фізичній формі 54–річної співачки. Незадоволені та щасливі, обурені та збуджені, а головне не байдужі — ось якими ми побачили глядачів, що покидали стадіон уже після опівночі.
Мистецька подія року
Перша Київська бієнале
Вісім місяців на підготовку експозиції, ремонт приміщення «Арсеналу» та співпрацю із сотнею митців більш ніж iз 30 країн світу. Як результат — перша київська бієнале хоч і з погрішностями, та відбулася, при тому що ледь не за день до відкриття куратор проекту англієць Девід Елліот відкрито заявляв у ЗМІ про ймовірний зрив, переважно через українську бюрократію та малий термін для підготовки. І хоч цифра відвідувань була дещо меншою ніж планувалось (чекали 200 тисяч, завітало 135 тисяч), та захід можна вважати більш ніж успішним, адже важіль сучасного мистецтва на теренах України привели у дію. Євро–2012, на який організатори покладали багато надій, підсунув свиню: про бієнале не згадали в жодному путівнику для іноземців. Мала частка туристів до «Арсеналу» таки потрапила, але, як стверджують організатори, завдяки відгукам у іноземній пресі, проте аж ніяк не рекламі в Україні. На реалізацію проекту з держбюджету виділили 18 млн. грн. Загальний бюджет «Арсенале» становив близько 36 мільйонів плюс витрати спонсорів.
У 2014 році гендиректор «Мистецького арсеналу» Наталя Заболотна обіцяє наступну бієнале, бо, як стверджує, «її вже не може не бути, це престиж держави».
Найдорожча постановка року
«Летючий Голландець»
До Вагнера в українського театру ставлення було, м’яко кажучи, прохолодним. Та груднева прем’єра «Летючого Голландця» Ріхарда Вагнера в Донецькому театрі опери і балету прозвучала настільки потужно, що саме її можна назвати подією №1 в українському театрі цього року. Цей твір в Україні поставили вперше, над проектом працювали два роки. Постановка вийшла унікальною і дорогою (3,5 млн. грн). Вистава створювалася за оригінальною партитурою автора і виконувалася німецькою мовою з українськими субтитрами. Для «Летючого Голландця» було виготовлено унікальні декорації (загальною вагою 9 тонн), відеопроектор, що також придбали спеціально для цієї вистави, дозволяє передавати бурхливе море, а через усю сцену перекинули величезний нахилений поміст — імітацію корабельної палуби, зафіксованої під кутом, що створює ефект 3D–зображення. Над спектаклем працювали фахівці з України, Росії, Німеччини, Австрії, Швейцарії... У постановці задіяні понад 300 людей.
ПРОРИВ року
Пінзель у Луврі
Маловідомий бароковий митець Пінзель у XVIII столітті жив на Західній Україні та вирізав свої скульптури святих із дерева, а через три сотні років твори українця представили у стінах світового музею мистецтва — Лувру. Таке визнання можна вважати, ні більше ні менше, справедливістю, що перемогла, адже десятки років збереженням цих безцінних артефактів періоду бароко займалась лише одна людина — директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький. Ініційована ним у 2007 році підготовка «взяття Лувру» розпочалася з реставраційних робіт, на які держава виділила 2,5 млн. гривень. 27 робіт скульптора бережно почистили, а французька сторона забезпечила перевезення та страхування Пінзелевих шедеврів. Експозицію відкрили в листопаді в каплиці Лувру, де складали присягу французькі королі, і триватиме до 25 лютого.
ВИЗНАННЯ року
Тріумф українських режисерів на кінофестивалях у Локарно та Карлових Варах
Літо року, що минає, ознаменувалося одразу двома європейськими кінонагородами для українців. У серпні Мирослав Слабошпицький «відхопив» «Срібного леопарда» у Швейцарії, на міжнародному кінофестивалі у Локарно. Стрічку про любов у зоні відчуження під назвою «Ядерні відходи» оцінили як найкращу короткометражну роботу 2012 року. На цьому історія перемог Мирослава не закінчилась — у вересні «Ядерні відходи» відзначили головною нагородою на російському «Кіношоці».
Ще одна призерка, вже у повнометражній секції, — Єва Нейман. У липні режисерка підкорила міжнародне журі кінофестивалю у Карлових Варах. Гран–прі у програмі «Від Сходу до Заходу» Єві Нейман вручили за чорно–білу драму «Будинок з башточкою». Якщо у стрічці Слабошпицького проглядається напрочуд європейська манера фільмування, то Нейман свого глядача підкорила своєрідним діалогом з історичними фільмами радянської кіношколи. А місяць тому учениця Кіри Муратової завоювала чергову відзнаку — гран–прі міжнародного кінофестивалю у Таллінні.
Талант року
Настя Петрик
До тріумфу на дитячому «Євробаченні» мініатюрна дівчинка з розкішною косою Настя Петрик йшла наполегливо і не по–дитячому цілеспрямовано. В активі десятирічної одеситки — перемоги ледь не в усіх престижних конкурсах її вікової категорії, у тому числі й «золото» дитячої «Нової хвилі». У Амстердамі, де цього року проходило «Євробачення» для юніорів, Настя виконувала власну пісню «Небо». «Над піснею ми працювали майже рік, — поділився подробицями перемоги тато і продюсер Ігор Петрик. — Кілька разів переробляли деякі фрази в тексті, п’ять разів переписували фонограму. Костюм шила дизайнер Діана Дорожкіна». За словами пана Ігоря, тут Настя вже виграла все, що можна, а тому час заявити про себе за океаном. Пані Мадонно, готуйтеся зустрічати конкурентку з Одеси!..
Прем’єра року
«ТойХтоПройшовКрізьВогонь»
Історія українського льотчика Івана Додоки (його роль блискуче зіграв молодий київський актор Дмитро Лінартович), який тікає з ГУЛАГу і опиняється в Америці, де стає вождем індіанського племені, була цьогоріч чи не найбільш обговорюваною вітчизняною кінострічкою. На прем’єрі 19 січня режисер Михайло Іллєнко та продюсер Володимир Філіппов зробили їй промоцiю як першому кінофільму Made in Ukraine, що вийшов на широкий екран. Це не зовсім так. До цього було кілька інших прокатних фільмів, зроблених переважно українським коштом, наприклад «Штольня» (реж. Любомир Кобильчук, 2006), проте вони не несли такого виразно національного духу, як «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».
Аплодисменти авторам та акторам досить скоро стихли. Насправді якісний фільм не зуміли успішно «прокатати». У нього вклали понад 2 млн. доларів — переважно бюджетні кошти, отримані через Держкомкіно, а «відбили» на показах — лише 2 млн. гривень (таку суму називав Михайло Іллєнко у вересні). Для порівняння: пласка стрічка російського виробництва «Ржевський проти Наполеона», яка стартувала приблизно в той же час, зібрала касу в понад 2,5 млн. доларів.
Новобуд року
Центр сучасного мистецтва у Харкові
Перший у Харкові сучасний арт–комплекс ЄрміловЦентр відкрився 23 березня 2012–го. На 800 квадратних метрах старого приміщення, що належить університету ім. Каразіна, розташувався мистецько–виставково–освітній центр, без якого європейське місто–мільйонник просто неможливо уявити. В Україні ж ця тенденція тільки–но почала пробивати собі дорогу. Так, у серпні 2011 року в Донецьку було започатковано арт–центр «Ізоляція» на базі покинутого, ще радянського, заводу. Наступним — якщо планам режисера Влада Троїцького пощастить матеріалізуватися, — буде арт–центр у київському промисловому районі Видубичі, на непрацюючому заводі металоконструкцій, котрий у 2012–му прийняв у своїх цехах фестиваль «Гоголь–фест».
Кадрові скандали року
«Чистки» музейників
2012–й позначено низкою скандальних звільнень і призначень директорів музеїв. Усе це відбувалося у руслі нової політики Міністерства культури на буцімто «омолодження керівного складу музеїв» і запровадження «сучасних методів роботи». Наприкінці січня — на початку лютого Мінкульт достроково розірвав контракти з директорами Національно–культурних заповідників «Софія Київська» та «Києво–Печерська Лавра», Музею архітектури та побуту в Пироговому, Київського музею Шевченка, а у квітні — з директором Національного художнього музею України.
Поряд iз цілком логічним рішенням про відставки (як, наприклад, очільника скансену в Пироговому Павла Федаки, від свавілля і непрофесійності якого потерпали співробітники і писали чолобитні з цього приводу міністрові Михайлу Кулиняку) ще більше — невмотивованих кадрових рішень. Так, професійне середовище було здивоване зміщенням з посади директора Софійського заповідника фахівця високого рівня Неллі Куковальської, багаторічного фахового директора НХМУ Анатолія Мельника. Громадськість обурило те, що кадрові «чистки» відбувалися підкилимно, без інформування мас–медіа, а на звільнені посади призначали не на конкурсній основі, а за «окремим бажанням» міністра чи когось із високопосадовців, які пролобіювали цікаве робоче місце для «своєї людини». В результаті провідними музейними закладами країни прийшли керувати люди без відповідного фахового досвіду. Музеєм Шевченка — Дмитро Стус, якого рекомендувала адміністрація Президента, музеєм архітектури та побуту — 27–рiчний менеджер iз туризму Дмитро Заруба, а лаврським заповідником — медик за освітою, екс–заступниця міністра культури Вікторія Ліснича. Та найбільш скандальним стало обрання в заступники Лісничій колишньої моделі, яка знімалася для «Плейбоя», Влади Прокаєвої.
Те, що кадрова політика міністерства щодо музейників була провальною, доводить час: на сьогодні експертне середовище відзначає позитивні зрушення в роботі лише одного з «новобранців» — Дмитра Заруби. Щодо Прокаєвої, то вона, так само, як і Ліснича, до осені, після низки брудних скандалів, була звільнена. А от колектив Національного художнього музею зміг відстояти свого висуванця — екс–заступника директора НХМУ Марію Задорожню і витіснити ставленицю Мінкульту, галеристку Міронову, яка майже півроку після Мельника була в.о. директора музею.
Апофеозом обурливого кадрового вибору Міністерства культури стало призначення священика УПЦ МП, ієродиякона Ярослава (Павла Дорошенка) на посаду директора новоствореного музею Десятинної церкви.
