Талант, що вибухнув через півстоліття

18.12.2012
Талант, що вибухнув через півстоліття

Володимир Гловацький біля власноруч збудованої церкви.

Дивовижну метаморфозу, що сталася з прикарпатським аграрієм після його піввікового ювілею, не можуть виразно пояснити ні сам Володимир Гловацький, ні його друзі та родичі, ні мистецтвознавці. Та факт залишається фактом. У зрілому віці чоловік, котрий до того не тримав у руках різця і пензля, почав творити такі ікони, композиції з дерева, художні полотна, які без спеціальних знань і навиків, на думку фахівців, створити неможливо. Мабуть, земляки агронома Гловацького менше б здивувався, якби почули, що він вивів сорт пшениці, придатний для засіву високогір’їв Карпат, ніж побачили збудовану ним на власному обійсті церкву Пресвятої Трійці, власноруч виготовлені для неї престол, іконостас і всі до єдиного — кілька десятків — образи.

 

Передумова успіху — відсутність злості

«Стан, у якому я тоді перебував, — це щось надзвичайне, ніби якийсь інший, паралельний буденному, вимір, — зізнається пан Володимир. — Почувався так, наче на мене зійшов Дух Господній і жодного дня не давав спокою. Навіть, коли хвороба сковувала тіло, я вставав зрання й рухав далі цю незвичну справу. Втоми майже не помічав. Це почалося взимку 2006–го, коли взявся різьбити першу ікону, і завершилося освяченням церковиці на Петра й Павла в 2008–му. Аж тоді настало заспокоєння і блаженство. Щоправда, з різцем і пензлем навіть після того не розлучався».

За здивуванням односельчан, друзів та знайомих, котрі називають його витвори не інакше як шедеврами, несподівано прийшло визнання на мистецькому рівні. І хоча дехто оцінює його художній стиль як народний примітивізм, численні різьблені та мальовані роботи Володимира Гловацького — духовної, обрядової, козацької, античної тематик — усе частіше заполонюють виставкові зали Галича, Івано–Франківська, Києва.

— Знаєте, в чому один із секретів його успіху? Як на мене, в тому, що цей чоловік не має злості, — поділився з «УМ» своїми спостереженнями товариш митця–самоука, директор Галицького центру поштового зв’язку Ростислав Лотоцький. — Ми приятелюємо з Володимиром давно — відтоді, як він почав працювати агрономом у Кукільниках. Люди його дуже любили і люблять за щиру вдачу й доброзичливість. А тут ще розкрився такий талант. Одержимість, з якою він узявся творити після п’ятдесяти, дивує і не знаходить традиційного пояснення, бо неможливо пояснити волі Господньої. Пейзажі, натюрморти, графіка, різьба — все це в нього неповторне і правдиве, бо він бував у полі від зорі до зорі, тому, як ніхто інший, по–особливому відчуває довколишній світ, зокрема кожну його рослинку й комашку, краплину роси. Ми теж дивимося на природу, але не все бачимо. Йому вона відкрилася до останку».

Відновлена церква рятує життя

Першою була «Свята Трійця» — ікона для церковиці, фундамент якої Володимир Михайлович залив на подвір’ї, фасадом до вулиці. Ця територія у його рідних Семиківцях, яку колись називали Спаським полем, має давні духовні традиції. Тут, не знати ще з яких часів, стояв монастир із церквою Спаса Нерукотворного. Під час Першої світової війни, за свідченнями очевидців, неподалік розірвалася кинута з аероплана бомба, від якої згоріла дерев’яна, побудована в зруб церква. Цю святу місцину з часом зарубцювала природа й не тривожили люди.

У 80–ті роки минулого століття, коли Семиківці почали розширюватися на схід, у сторону Межигірців, тут волею випадку ділянку для забудови отримав Володимир Гловацький. Можливо, переселення на намолене предками місце згодом і пробудило в господаря потребу взятися за відновлення храму через століття після його руйнації. Принаймні в ­цьому пан Володимир вбачає одну з імовірних причин дивних перетворень, що сталися з ним від початку реалізації духовного проекту. І не тільки з ним. «Різьбити першу ікону я взявся тоді, коли дружина Марія поїхала лікуватися в трускавецький санаторій, — пригадує він. — Та невдовзі звідти зателефонували, що в неї стався гіпертонічний криз, ускладнений інсультом. Головний лікар рекомендував негайно забрати Марію додому, бо лік ішов на години. Ситуація була настільки загрозлива, що медики на одужання давали не більше п’яти відсотків надії, позаяк на 95 відсотків, казали вони, дружина вже перебуває на тому світі. Три місяці ми з родиною невідступно чергували біля її ліжка, а я кожну вільну хвилину продовжував будувати храм й різьбити ікони. Знаєте, з Божою поміччю дружина таки подолала недугу. Згодом, обмірковуючи з нею ті драматичні обставини, я мимохіть промовив: «А може, то Господь дарував тобі життя за те, що твій чоловік без мистецької освіти і будівничих знань взявся відновлювати церкву на Спаському полі». І Марія згідно кивнула головою».

Закладаючи храм, Володимир Михайлович почав з азів освоювати церковне зодчество й канони іконопису. За першооснову брав ікони ХІІІ–ХVІ століть. Два верхні ряди його іконостаса (з образами апостолів і пророків) створені за зразками знаменитої Рогатинської церкви Святого Духа — пам’ятки монументального мистецтва національного значення. Є ікони, намальовані за образом і подобою творінь зарубіжних майстрів, що прикрашають храми української діаспори. Мало не кожен сантиметр стін і стелі храму Святої Трійці, названого за іменем центральної ікони, вінчають численні образи святих та сцени зі Святого Письма, виконані автором у різних стилях і кольорах. Усе це разом створює неповторну атмосферу духовної величі й простоти. Крім односельчан, помолитися сюди приходять й віруючі з інших населених пунктів та різних конфесій, кілька разів побували навіть прочани з Єрусалима. У великі свята тут проводить Богослужіння місцевий священик.

Від трипільських часів — до постколгоспних

Талант, що відкрився в чоловіка через піввіку після його народження, несподівано додав турбот його дружині. Та вона не ремствує. «Кожна жінка, звісно, хоче, аби чоловік пильнував господарство й нічим не відволікався, — посміхається пані Марія. — Та в нас інша ситуація. Мабуть, те, що він робить, — поклик Бога. Коли малював «Пресвяту Трійцю», я ніби відчувала, як відступає хвороба. Тепер, коли до нього приходить натхнення, стараюся не докучати домашніми клопотами».

Натхнення до Володимира Гловацького приходить часто, інколи тривожно й не зовсім вчасно — посеред ночі. Тоді він бере до рук уже не тільки різця і пензля, а й перо, аби описати невідомі іншим відчуття, набуті за десятиліття спілкування — сам на сам — із матінкою–землею. Легко лягають на папір слова: «Німа тиша і ніжний щем у гомоні хлібної ниви... Як солодко пахне поле. Пахне хлібом і чебрецем, ромашкою і волошкою, усім запашним різнотрав’ям. Тисячі й тисячі років однаково й одночасно — неповторно у своїй суті. Пахне заспівом і приспівом господаря. Кожен ранок спішить він до нього, як до своєї коханої на щоденне побачення, та кожен вечір із щемом полишає його, щоб уранці зустрітися знову. Це — мить і нескінченність».

Генетична пам’ять пана Володимира, за його словами, зберігає знання і досвід 600 поколінь оріїв–хліборобів — від трипільських часів до постколгоспних. У його родоводі переплелося кілька міцних слов’янських коренів: польських — по батьковій лінії й українських — по маминій. Дід–поляк мав трійку баских виїзних коней і вважався вельми заможним господарем, материні родичі були простішими, але не менш працьовитими селянами.

Йому теж судилося витирати солоний піт із чола, коли брався «за досконале знаряддя праці у вигляді плуга» і «годував хлібом великі маси людей». Закінчивши сільськогосподарську академію, осягав агрономічні премудрості під опікою знаного на Прикарпатті аграрія Богдана Хавлюка. А вже в 29–річному віці Володимиру Гловацькому доручили витягувати на твердий економічний ґрунт занепалу артіль «Ленінським шляхом» у рідному селі, з чим він більш ніж успішно справився.

Після краху колгоспної системи майже два десятиліття вважався успішним галицьким фермером. «У цих постійних клопотах, переживаннях я незчувся, як безупинний хронометр відстукав мені півстоліття. Відстукав, напевне, аби підняти на вищий щабель розуміння життя, — міркує мій співрозмовник. — Це стало тією вершиною, про яку раніше й мріяти не міг. Спершу я виконав свою місію, збудувавши церковицю. І дар, що так несподівано з’явився, нікуди не зник. Я продовжую творити».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>