Колосок з 33–го року

23.11.2012
Колосок з 33–го року

Згадайте невинних жертв Голодомору-геноциду — візьміть участь у скорботних заходах.

Близько двадцяти народів постраждали в ХХ столітті від геноцидів, учинених імперськими чи авторитарними урядами. Про жоден iз них у СРСР говорити й писати не годилося. Про «голодовку» в Україні таємно переповідали в родинах, не знаючи реальних масштабів злочину. «Лише нещодавно науковці підійшли до розуміння цього злочину проти українців у міжнародному контексті, почали порівнювати Голодомор з іншими злочинами геноциду та робити спроби вписати його в міжнародне правове поле», — зазначив відомий історик, екс–директор Архіву СБУ Володимир В’ятрович, відкриваючи науковий семінар «Голодомор у світлі політики масового винищення населення у ХХ столітті» у Києво–Могилянській академії

 

.«Вони — не люди»

Усі народи, що зазнали трагедії геноциду, поєднує бездержавність. Або, як у червоних кхмерів, до влади приходили люди, для яких культура місцевого населення була тільки проявом «архаїзмів», яких слід позбавитися, аби перебудувати суспільство на «новий яскравий» лад», — розповів дослідник геноцидів, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Андрій Козицький. За словами вченого, усі п’ять ознак геноциду, що їх визначила американська соціолог Гелен Фейн, прочитуються в Голодоморі. Зокрема, тривала пропагандистська кампанія проти групи, що заважає правлячій верстві. Уряд ретельно готує виконавців геноциду: майбутні жертви не мають викликати у них співчуття. Газетні статті й публічні виступи переконують, що вони — небезпечні злочинці, «обкрадають державу». Врешті, приречених на смерть перестають називати людьми. Наприклад, у Руанді щодо представників народу тутсі стали вживати слово «таргани». Адже комах не шкода так, як людей. «Сталінські сподвижники не вживали слова «селяни», — проводить аналогії Андрій Козицький. — «Хороших» вони називали «колгоспниками», а «поганих» — «куркулями» і «саботажниками». Історія геноцидів свідчить, що неможливо зробити певну групу жертвою за кілька років. Як правило, пропаганда триває десятиліття».

Наступний етап геноциду — винищення провідної верстви народу. «Всюди геноциди починалися з арештів серед людей, які могли б очолити потенційний опір, — каже Козицький. — В українському селі убили, арештували й депортували набагато більше людей, ніж було тих, яких називали «куркулями». Причому в час самого Голодомору в документації вищих органів СРСР зазначається, що «саботаж в українському селі організовують петлюрівці, колишні офіцери Армії УНР, члени Центральної Ради».

Вісті з Казахстану

А як було українцям у 1932—33 роках у Казахстані? Таке питання поставив собі відомий історик Володимир Сергійчук, досліджуючи «всесоюзний контекст» голоду. Відповідні документи він вивчив, працюючи в Президентському архіві цієї країни.

«Голод у Казахстані можна поділити на дві течії — голод хліборобів і голод кочівників, — каже професор Сергійчук. — Українці обробляли землю. А казахи на той час ще були переважно кочівниками і годувалися з худоби. Коли їх «розкуркулили», тобто позабирали коней, вони залишилися без засобів для існування. Хто був ближче до кордонів, перейшли їх, рятуючись від голоду. Ніхто втікачів не спиняв. Українці ж залишалися у своїх селах». Голод забрав життя мільйонів казахів, у відсотковому відношенні більше, ніж українців. Утім московська влада не приймала рішень заборонити казахам виїздити в інші регіони. Навпаки, була команда приймати «откочевавших», годувати їх і шукати роботу. В українському ж селі і допомоги не дозволяли приймати, і за межі села не випускали.

Про духовний аспект геноциду українців на всіх теренах СРСР, вважає історик, свідчить постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому 14 грудня 1932 року «Про припинення коренізації», підписана Сталіним і Молотовим. Згідно з цим документом, невиконання планів хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі й у Західній області мусить мати «відповідні висновки». «Західна область — це нинішня Смоленщина, етнічна білоруська територія, — пояс­нює професор Сергійчук. — Там на час коренізації було 16 білоруських шкіл. Ця область не виконала планів, але білоруські села не заслали за це до Казахстану, як станицю Полтавську з Кубані. Згадок про Західну область у документах більше немає, розписане покарання тільки щодо «українського питання». Скажімо, на Кубані вмить було закрито 37 україномовних газет, пересувний театр, понад 400 шкіл, усі україномовні відділення вищих навчальних закладів. Тієї ж ночі ухвалюється і поширюється ще одна постанова — про припинення українізації на території всього Радянського Союзу. Через три дні Казахстанський крайком ВКП(б) ухвалює рішення втілювати її в життя і «здійснити роз’яснювальну роботу серед населення у зв’язку з переходом газет і навчальних закладів з української мови на російську». У квітні столичне начальство уже вимагало від казахської влади «звіту про виконання постанови «Про українізацію в Казахстані, Середній Азії і Центральночорноземній області та інших районах СРСР».

Діти глитаїв

Людей, що вмирали від голоду, тероризували морально. «Над виснаженими селянами, у яких уже не було чого забирати, активісти глумилися, — розповідає дослідниця Голодомору, кандидат історичних наук Олеся Стасюк. — Повсюдно застосовували такий метод: навішували дошки на ворота селянських дворів з образливими написами: «Марічка — ледар» (через те, що виснажена від голоду жінка не змогла вийти в поле працювати), або «Тут живе той, хто злісно не здає хліб». Заборонялося знімати такі дощечки, а за їх зникнення вимагали штраф — 100 карбованців». Відмова сільського активіста виконувати накази «уповноваженого» сприймалася як дезер тирство. Натомість кожен, хто підгледів, де сусід ховає зерно, і доніс про це в сільраду, отримував премію: 10 — 15 відсотків від знайденого. Доноси стали вважатися «патріотичними вчинками».

По селах поширилися дрібні крадіжки й мародерство. Знесилена громада вже не могла підтримувати мораль чи традиційно виховувати наступні покоління. Радянська влада ліпила «нову людину». Олеся Стасюк наводить «темник» окрінструктору ЦК КП(б)У від 5 квітня 1931 року «Про окремі негативні моменти в роботі районів з виселення глитаїв». Там вказано, як поводитися з дітьми «ворогів»: «якщо син чи дочка куркуля, які підлягають виселенню разом з усією сім’єю, перебували останнім часом у піонерському загоні чи пов’язані з комсомолом, активісти, то вони заявляють, що хочуть порвати з батьком, і сільраді відомо, що це щире бажання, такий син чи дочка віком до 16 років, можуть бути залишені. Ці діти мають заявити на масових зборах чи через пресу про відмову від своїх батьків».

Керівництво СРСР недарма карало за саму згадку про Великий голод і все, що з ним пов’язане. І десятиліттями після цього галасливою пропагандою переконувало, що радянська влада принесла «відсталим українцям» блага цивілізації: трактори, заводи й фабрики, найкращу в світі систему освіти й виховання. Коли зараз дехто ностальгійно згадує про дешевий хліб і щасливих піонерів, спитаймо себе: що треба було зробити з суспільством, щоб воно прийняло сумнівне благо, насаджене через убивства і грабунок? Кажуть, що правда лікує. Добре, що правда збереглася.

 

ДОВІДКА «УМ»

Для чого більшовикам потрібен був Голодомор в Україні?

Відома дослідниця геноциду в Україні Людмила Гриневич нагадує, що колективізація здійснювалася передусім задля військово–промислової модернізації «країни Рад». Тобто, мільйони українців винищили голодом, щоб згодом успішніше провадити війну за «побудову комунізму в усьому світі». У середині 1920–х років форсована колективізація й індустріалізація розпочалися саме для того, щоб перетворити аграрну Україну на могутню військово–промислову, — зазначає дослідниця. Аби роздобути гроші на танки й літаки, робітників і селян притисли позиками й завантажили рабською працею. Переважна більшість населення не підтримувала владу. І модернізація відбувалася не для того, щоб підняти рівень життя людей чи хоча б нагодувати голодних, а щоб створити можливості для збереження системи влади. Коли в умовах колективізації і голоду та експлуатація почала обертатися смертю для людей, українці стали масово протестувати. Документи ОГПУ чітко зафіксували, що на теренах УСРР антирадянські виступи проводилися насамперед під націоналістичними гаслами. Це те, що кардинально відрізняло Україну від Поволжя та інших регіонів, охоплених голодом.

 

ПАМ’ЯТНІ ЗАХОДИ

Пам’ятні заходи відбудуться 24 листопада у Києві, обласних центрах України та 32 країнах світу.

12.00–14.00 — у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні відбудуться:

— презентація «Народної Книги пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні», яка містить більше чотирьох тисяч віднайдених імен загиблих, встановлених Музеєм;

— презентацію глобального електронного інформаційного ресурсу на інтерактивних планшетах «Меморіал пам’яті жертв голодоморів оn–line», що об’єднує майже всі матеріали про Великий голод;

— оголошення про старт під патронатом Президента України світової пошукової акції «Згадаймо їх... Вони жили в роки Голодомору» щодо встановлення імен загиблих під час штучного голоду 1932—1933 років.

— презентація художньо–документальної виставки «Трагедія України: трагедія одного села...», що розповість про лихоліття народу крізь призму осмислення долі окремого села (с. Тарган Володарського району Київської області).

14.00 — збір громадськості на площі перед станцією метро «Арсенальна» в Києві. Початок скорботної ходи.

14.30 — жалобні заходи біля Національного музею «Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні».

16.00 — Всеукраїнська акція «Запали свічку». Усі телеканали Національної телекомпанії України долучаться до Всеукраїнської хвилини мовчання.

 

ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Чи буде міжнародний трибунал?

«Геноцид — злочин міжнародний, отже, його має засудити міжнародний трибунал, а не національні суди, — переконана відомий правознавець, завідувач кафедри міжнародного права НаУКМА Мирослава Антонович. — Утім Україна досі не ратифікувала Статут Міжнародного кримінального суду. Хоча його не ратифікували й США та інші держави. Таких трибуналів не було створено стосовно Камбоджі, Чечні, Іраку, Ліберії, Сомалі й багатьох інших держав. Притягнення до відповідальності — процес трудомісткий і болючий. До нього мають бути готові суспільство і юридична спільнота». Однак пані Мирослава не впевнена, що можна скликати міжнародний трибунал для засудження злочину, вчиненого 80 років тому: усі виконавці вже в могилах, а найстарші свідки були дітьми, коли чинився злочин.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>