«Живі» цвинтарі

09.09.2011
«Живі» цвинтарі

Важка праця з «Магуричем» не кожному волонтеру під силу. (надане товариством «Магурич».)

Першим ділом, коли відомий актор Іван Миколайчук приїжджав у нове місто, відвідував залізничний вокзал, базар і цвинтар. Казав, що тільки в цих місцях можна зрозуміти, які тут люди живуть. На жаль, історично так склалося, що чи не в кожному українському місті і селі від побаченого на кладовищі плакати хочеться. Свіжі могили ще сяк–так доглянуті, бур’яни викошені, а поруч обов’язково буде давній цвинтар, на який людська нога років 50 не ступала. Та ні, ступала, тільки за пазухою сокиру тримала не для того, щоб кущі почистити, а щоб хрести порубати, плиту з добре збереженого надгробка додому потягнути. І лежать по всій Україні забуті людьми цвинтарі, і нікому до них нема діла. Бо що з мертвого візьмеш? За прибрану могилу він не заплатить, могорич не виставить, добрим словом не озветься.
Та є люди, для яких слава і матеріальні вигоди не на першому місці. Польське товариство «Магурич» 25 років на волонтерських засадах реставрує давні цвинтарі, каплиці, придорожні хрести у різних країнах. Починали з Польщі, були у Франції, Голландії, Туреччині та Україні. У нас магуричани працювали в Дрогобичі, двічі у селі Підкамінь і в Шаргороді. Загалом у різних куточках світу відродили 123 цвинтарі, більше 1700 надгробків. На днях список товариства «Магурич» поповнився ще одним відреставрованим українським цвинтарем — у селі Притулівка, що на півдні Хмельниччини.

І живим, і мертвим

Цей цвинтар сам по собі не є чимось надзвичайним. Прості подільські хрести, з яких кілька вціліло, решта — побиті, зруйновані, вкриті землею і мохом. Мешканці Притулівки вже не мали надії довести до ладу давній цвинтар, якому майже 200 років. Бо нікому. У колись великому селі залишилося 30 пенсіонерів. Лише одна дитина з Притулівки ходить до школи в сусідній Отроків. Решта людей виїхали в місто і забули дорогу на малу батьківщину...

Але з огляду на неабияку історію краю, зокрема на владарювання тут графа Ігнатія Мархоцького, Центр мархоцькознавства (Кам’янець–Подільський) та археолог і відомий музикант Павло Нечитайло, лідер гурту «Пропала грамота» і водночас учасник Zapask’и, давно приглядалися до притулівського православного цвинтаря. Хотілося його відновити, а з чого починати, коли майже все зруйновано, історики не знали. Потрібна допомога фахівців. В Україні таких не знайти. Під час одного з концертів у Польщі Павло познайомився з учасниками товариства «Магурич», запросив їх на Поділля. Нашим сусідам сподобалася історія про Миньковецьку державу, і цвинтар своєю простотою видався цікавим. Керівник «Магурича» Шимон Моджиєвський виграв грант на експедицію з дослідження та реставрації цвинтаря у долині річки Ушиця в Польсько–Американській фундації і наприкінці літа приїхав на Хмельниччину з групою польських волонтерів. З українського боку теж зібралася компанія молодих людей, які погодилися на добровільну неприбуткову роботу. Те, якими щітками чистити надгробки з написами, а якими задні стіни, яка хімічна речовина від грибка, а яка — щоб камінь не вбирав у себе воду, як встановлювати триногу для монтажу хреста і як правильно його склеювати, освоїла також переможниця минулого телепроекту «Від пацанки до панянки» Юля Балаєва. У селі її впізнали відразу і просили сфотографуватися на пам’ять.

Очищення працею

На початку експедиції було страшенно важко. Ніхто з українців до цього так важко не працював на цвинтарі. У європейських таборах волонтаріату прийнято 5 годин на день відпрацювати, а далі — розваги, екскурсії. Очільник «Магурича» Шимон Моджиєвський iз цим не погоджується: «Ми приїхали сюди, щоб відновити цвинтар. Тому на першому місці має бути робота. Хто не хоче йти на цвинтар, нехай пакується та їде додому».

Звичайно, для офісних працівників, студентів і богеми робота просто неба з 8.00 до 19.00 з однією годиною на обід була випробуванням. Дехто зірвався і покинув експедицію. Але ті, що дійшли до кінця, дякували координаторам проекту, що зібрали їх разом, особливо Шимону за його вміння працювати. Під час експедиції були випадки, коли дехто готовий був Шимона побити. Сьогодні, коли всі пороз’їжджалися, це викликає тільки радісний сміх і розуміння, що інакше не могло й бути».

Одного ранку після бурхливої ночі з піснями під гітару мало хто прокинувся о 07.00. Для Шимона принципово, щоб о 08.00 всі як один були на цвинтарі. Він пройшовся між наметами, вигукуючи, що пора вставати. Тиша мертва. Тоді Шимон не витримав і замінив будильник ревом бензопилки. Волонтери вмить покинули свої намети. Іншого разу на польовій кухні завівся безлад. Волонтери забували мити за собою посуд. Зауваження не діяли. Тоді Шимон, коли всі пішли на річку, зібрав брудні тарілки з горнятками і кинув у струмок. А речі, які створювали балаган на кухні, пішли у вогнище. Обурювалися всі, та правда все одно була за Шимоном. Після експедиції волонтери винесли для себе багато уроків. Насамперед навчилися чистоти і якісно працювати. «Я виросла в сім’ї, де ніхто не займається фізичною працею. До цього я не знала, як тяжко можна працювати. Після волонтерства з «Магуричем», я зневажаю лінивих людей», — каже Ліля Лаврик, студентка історичного факультету Києво–Могилянської академії.

Лідер тернопільського гурту Nameless Зорян Безкоровайний зізнається, що вдома роботи не цурається, та, побачивши, наскільки якісно у роботі викладаються поляки, зрозумів, що українці невдоволені життям через свою лінь і що вмінню працювати нам варто повчитися у сусідів.

Робота на кладовищі — лікування від наркозалежності та алкоголізму

Цікаво, що кожен із волонтерів до «Магурича» прийшов своєю дорогою. Хтось прочитав у газеті, хтось вчиться на реставратора, хтось цікавився цвинтарями як історією про людей, без яких не було б цього світу, хтось захотів нестандартно провести відпустку, а хтось у праці рятується від наркозалежності та алкоголізму. Дивлячись на дисциплінованого керівника «Магурича» Шимона, ніколи не скажеш, що він вчився в ліцеї при шкільному центрі соціотерапії і в свої юні роки перепробував усі наркотики, що в 14 років утік iз дому, тинявся по горах Бескидах, а з 16 років знайшов порятунок у праці на закинутих лемківських цвинтарях далеко в горах разом з товариством «Надсяном», яким керував Станіслав Кричинський. Права рука Шимона Деміан Новак свого часу підробляв барменом, через що почав зловживати алкоголем. Сьогодні він дослідник давніх церков, автор історичних монографій. «З Шимоном я працюю 14 років. Мені подобається робота з каменем і усвідомлення того, що є молодь, котра вибирає працю на віддаленому цвинтарі замість того, щоб у барі пити пиво», — ділиться Демко.

Шимон каже, що кожен його цвинтар — це ще одна добра справа, нікому не потрібна, і що він працює не для людей сучасності, а для людей минулого. Та в Притулівці він вперше вкусив себе за язика, коли місцеві бабусі зі слізьми на очах знаходили серед реставрованих хрестів могили своїх прапрадідів, похованих у 1840—1870–х роках, приносили квіти, ставили свічки, а для волонтерів на знак вдячності варили смачнючий борщ з пампушками, пригощали яблуками. На завершення роботи групі реставраторів вручили пахучий коровай.

Сьогодні між подільськими пагорбами у колишній Миньковецькій державі реставровано 23 хрести і 20 плит. Дещо не вдалося відновити. Вандали за радянських часів руйнували могили, кращі хрести перепродували, частини надгробків використовували в господарстві. «Магурич» має намір наступного року повернутися у Притулівку і доробити з каміння ті частини, яких бракує, щоб усі могили були відновлені. Після Притулівки польсько–українська експедиція відновить цвинтар у сусідніх Сокільцях, де що не камінь — то легенда.

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Цей край надзвичайно цікавить істориків і допитливих подорожуючих. Річ у тім, що на початку XVIII століття кількома подільськими селами заправляв граф Ігнатій Мархоцький, шанувальник просвітництва, римського права і давньогрецьких філософів. Його панські дивацтва не мали меж і не було на них управи навіть у самого російського царя Олександра І, під чиїм керівництвом на той час була Подільська губернія.

Мархоцький, як тільки прийшов до влади, самопроголосив Миньковецьку державу, до складу якої входили села — Притулівка, Отроків, Антонівка, Тимків, Миньківці та інші. Збудував на пагорбах Отрокова замок на кшталт Кам’янець–Подільської фортеці, який досі зберігся, мав чотири резиденції у різних куточках володіння — по одній для літа, осені, зими і весни (на жаль, після смерті Мархоцького їх зруйнували). В Притулівці, нижче скельного монастиря XI століття (Стара Ґрота), де перебували хлопці 12—14 років, які вирішили присвятити себе чернечому життю, змайстрував штучні печери — Нові Ґроти. У них із колегами чаював та укладав договори. У державі Мархоцького панував лад, якому можна позаздрити навіть сьогодні. Скасував панщину ще в 1795 році (в Російській імперії, нагадаю, кріпацтво відмінили у 1861–му). За те, що когось із селян називали холопом, графу платили штраф. У його державі були тільки хлібороби. Та ще й які! Кожен житель утопічного краю знав давньогрецьку мову, цитував філософів. Сьогодні від Миньковецьої держави залишилися тільки мури і печери. Просвітництво серед простого люду кануло в Лету, ніби й ніколи не жили на цих теренах селяни, виховані Мархоцьким. Інакше були би прибраними давні цвинтарі і не зруйнованим вщент — сімейний склеп Ігнатія Мархоцького.