Моя «Весна»

У квітні правозахисному центру «Весна» виповнилося 15 років. Про його історію готується до друку книжка, презентацію якої було заплановано на вересень цього року. Ми написали її разом із колегами з прес–служби «Весни» і зібрали з архівів цілу галерею фотознімків. Редактором майбутнього видання був Олесь Беляцький.

Тепер, після арешту Олеся, не відомо, коли ця книжка побачить світ. Як написав один із білоруських журналістів, «Весна» переживає свою осінь.

Для одних ця осінь настала 4 серпня, коли творець правозахисної організації опинився в СІЗО. Для інших — на місяць раніше, коли Литва «здала» його білоруській владі, відкривши за запитом прокуратури інформацію про його рахунки. Для когось осінню повіяло ще 2003 року, після позбавлення правозахисного центру реєстрації в Мін’юсті.

Усі ці вiсiм років «Весна» працювала фактично нелегально — і водночас просто на виду. Останні п’ять років правозахисники фактично ходили під вигаданою спеціально до минулих президентських виборів кримінальною статтею 193–1 (діяльність від імені незареєстрованої організації).

Те, що за нами теж зрештою почнуть конкретно приходити, стало абсолютно очевидним у ніч із 19 на 20 грудня. Хто буде першим, пояснювало винесене Олесю попередження генпрокуратури. Але тоді ніхто навіть припустити не міг, що «вистрілить» не стаття 193–1, що одночасно влада вже запустила механізм для фабрикації нового приводу для арештів — ухилення від сплати податків на доходи... які збирали з усього світу на рахунки, відкриті за найближчими кордонами, не для особистого збагачення. Я знаю точно, що Беляцький не може похвалитися «крутизною» квадратних метрів і врожайних соток — я там була. Але я знаю не менш точно, що лежить у передачах у білоруські в’язниці...

Коли я писала есе «Моя «Весна»для майбутньої книжки про «Весну», я багато чого не згадала, бо поруч мали були заверстані інтерв’ю, в яких про ці речі розповідається докладно. У тому числі й моє інтерв’ю із самим Беляцьким.

Проте атмосфера перших масових репресій, з якої все починалося, допомагає зрозуміти, що саме зробила для своєї країни ця людина і чому репресії останнього часу зачепили саме його.

Мерзнути з «Правом на волю»

Із «Весною» я познайомилася зовсім не у відповідну пору року — на землі символічно лежав сніг.

Сам той день я добре пам’ятаю, він був пройнятий одночасно морозом і вологою.

Під досить пронизливим вітром і такими самими поглядами «людей у цивільному» на площі Якуба Коласа мужньо мерз пікет. Чого вимагали пікетники, чесно кажучи, не пам’ятаю. Свободу тодішнім політв’язням?..

Пікетники–«молодофронтівці», з якими було приємно поспілкуватися не тільки для газетного коментаря, а й просто так, про погоду... Від слів Павла Северинця та Євгена Скочка, здається, навіть ставало тепліше на вулиці.

Міліції у формі було небагато, мерзли на пікеті ми досить весело. Підходили люди, читали плакати... Серед них виявився й Олесь Беляцький.

Ми поспілкувалися. Бесіда завершилася пропозицією про співпрацю з новим виданням — бюлетенем «Право на Волю». Так я опинилася у «Весні».

Але спочатку там, на площі, запитала:

— А що я буду в тому виданні робити?

— Те, що робила й раніше, — відповів Олесь.

«Ясно, — подумала я. — Отже, писати про суди і тягати передачі в тюрми».

Це був початок 1998–го. «Весна» існувала вже майже два роки. І приблизно стільки ж «існували» ми — я, мої друзі, інші люди, знайомі й не дуже, але охочі допомогти тим, хто постраждав, протестуючи проти режиму.

Від сестри до коханки

Таким чином, привітавшись на площі Якуба Коласа з Олесем, я познайомилася з групою інших таких самих людей. Як і ми, ця група допомагала політв’язням, тим, хто страждає від репресій. Я цьому зраділа — як зраділа б кожна людина, що несподівано знайшла однодумців.

Уявіть собі компанію молодих людей, які працюють хто в державних ЗМІ, хто в недержавних, хто в адвокатурі або навіть міліції, а хто взагалі вважається екстремістом і ось–ось втрать роботу чи місце навчання... У вільний від роботи час, коли Будинок преси закривається, на отримані в цій обителі зла гроші ми скидаємося і купуємо все для передач. Потім доводиться самим їх розносити по тюрмах. Якщо є необхідність виступити в ролі родича якого–небудь політв’язня (а буває, необхідності немає, але охоронці підозріло питають: «А ви йому хто?»), наша компанія одразу виставляє вперед мене. І я прикидаюся чиєюсь сестрою, кузиною, дружиною чи коханкою. (Роль останньої у міліціонерів чомусь особливо викликала повагу до ув’язненого). Іноді я передзвонювала подрузі: «Ти ким назвалася? І я сестрою... У нього сестри хоч є? Ну гаразд, не розкисай: ми двоюрідні!..»

Однак ті часи, коли ми самі були бідні, бездомні (зйомні квартири домом чомусь не здавалися), голодні і без п’яти хвилин безробітні, не згадуються тепер як якісь трагічні. Можливо, саме через описані вище курйози з «родичанням», та ще знайомства з цікавими людьми. Наприклад, у могилевську колонію в 1997–му мені допомагав везти передачі злодій–рецидивіст. Усупереч побоюванням, злодій нічого не вкрав, а, навпаки, насипав у пакет із передачею грошей...

Люди «звідти»

Ось це, здається, і є найцікавішим в історії правозахисного руху Білорусі — те, що після валу репресій 1996–го абсолютно незалежно одна від одної виникали групи людей, які інколи були майже не знайомі між собою, але однаково прагнули до солідарності з постраждалими від репресій. Таких людей у Мінську було досить багато. Як з’ясувалося пізніше, їх вистачало й по всій Білорусі. Просто до певного часу вони одне про одного не чули і не знали.

У кожного з таких людей була своя історія. Багато хто працював раніше на державних посадах, інші й далі на них працювали, але робили свій внесок у підтримку опозиційного руху. Пам’ятаю, як одна жінка, знаючи, що завтра я йду в СІЗО з передачею від друзів, віддала половину своєї місячної зарплати, щоб ми придбали для ув’язнених «Володарки» щось і від її «співчуваючої» сім’ї... Пам’ятаю, як охоронці ізолятора, опустивши очі, самі кликали і пропускали нас без черги... Пам’ятаю, як в’язні пішли по етапу, і один із начальників установи знайшов мій домашній телефон, щоб повідомити, що наш друг отримав листа від матері не на ту адресу. Я поїхала, забрала лист і переслала його в колонію. Людина в погонах тільки похмуро хитала головою.

— Спасибі вам, ви могли б цього і не робити... — розгублено промовила я.

— Нема за що. Тримайтеся, — коротко відповів начальник, розвернувся і пішов.

Це був Олег Алкаєв.

І цей випадок був не єдиний, як і не єдина така людина «звідти».

Так траплялося, що люди в погонах час від часу робили якийсь вибір і таємно допомагали нам. Потім деякі з них померли, інші залишили службу, частина — залишила Білорусь. Багато чого змінилося, хоча в мене є підозри, що дещо залишилося колишнім...

На відміну від безлічі небайдужих одинаків–аматорів, коло Олеся Беляцького було більш організованим. Тому воно й проіснувало наприкінці 1990–х довше, щоб незабаром перейти в нову форму. Найголовніше ж полягало в тому, що Беляцький і його друзі підійшли до справи системно. Вони вивели ідею допомоги репресованим з аматорського рівня на дійсно професійний.

Навіть те, кого і як Олесь запрошував до співпраці, вже говорило про його спостережливість і обізнаність, хто є хто і хто що робить.

Борщ із «жучками»

Поступово діяльність «Весни» набувала популярності, хай поки (на той час) і в досить вузьких колах. Її не знав весь народ (думаю, весь народ і зараз не знає), але активісти опозиційних партій, незалежні журналісти, люди, які намагалися висловлювати незгоду — точно знали всі.

Оскільки допомогти людям хочеться набагато частіше, ніж на те є реальна можливість, довгий час роль «Весни» для мене визначалася просто: вона допомагала нам допомагати. Дійсно, завдяки тому, що «веснівці» завжди могли підтримати в тобі якесь прагнення з розряду позитивних і навіть, можливо, благородних, разом у нас (і не тільки у нас) інколи виходило те, що неможливо було б зробити поодинці.

Наприклад, я ніколи не забуду випадок із суддею, який не захотів виносити замовлені владою вироки. Тоді почалися репресії проти нього самого. Він був родом із Бобруйська, закінчив юрфак в Україні, повернувся працювати додому. Бобруйська влада знайшла якусь зачіпку і вхопилася, погрожувала завести кримінальну справу...

Про все це я слухала на своїй кухні (кухня на мінському бульварі Шевченка, де я тривалий час знімала квартиру, в другій половині 1990–х була не житлом, а якимось штабом, за моїми нинішніми уявленнями. Жодна кухня інших моїх зйомних квартир ні до тієї, ні після такою не була). Переді мною — каструля. Я, в повній відповідності до віянь року 2010–го (19 грудня 2010 року голова лукашенківського Центрвиборчкому Лідія Єрмошина заявила, що жінки повинні «варити борщ, а не ходити по площах»), варю борщ. Поруч стоїть мій друг, який розповідає про опального суддю.

— Так де він тепер, твій суддя? — запитую я, і мені так не хочеться відриватися від свого борщу.

— Зараз — сидить у моїй машині, — каже друг і дивиться так, що через секунду я вимикаю плиту і беру ключі.

— Їдемо!

— Правильно. Куди?

— Ось вийдемо на вулицю — скажу.

Ми обидва знаємо: дім весь у «жучках», а на обідньому столі за моєї відсутності «невідомі в цивільному» іноді навіть забувають окуляри...

Природно, ми веземо суддю з Бобруйська на п’ятий поверх будинку по вулиці Дорошевича — в тодішній офіс «Весни». Після розмови з Олесем «Весна» скликає журналістів на прес–конференцію. Юрій Сушков розповідає свою історію. Через деякий час він залишає Білорусь... А я повертаюся додому і доварюю свій борщ: як казали колись іноземні журналісти в Грозному, «війна війною, а обід за розкладом». І то правда, хоча, напевно, це вже завтрашній обід — перша година ночі...

Як Вечір не став Романчуком

Бувало й навпаки — правозахисники дзвонили мені самі і просили вислухати людину з неординарною історією. Одним із таких людей став учений–біолог Олесь Вечір, який відсидів у в’язниці кілька років. Фактично, він відсидів лише за те, що не погодився «здати» іншого — точніше, допомогти фабрикувати кримінальну справу проти одного з синів колишнього прем’єр–міністра Михайла Чигиря. Олесю, як тепер в’язням Площі–2010 і Ярославу Романчуку (колишньому кандидату в президенти Білорусі, який погодився на співпрацю з лукашенківською владою і виступив свідком обвинувачення на суді проти лідерів опозиції. — Ред.), наполегливо пропонували зачитати на камеру фальшиві свідчення, ніби його друг, син опального політика, крав. Олесь не зачитав, тому що друг нічого не крав. Романчуком він не став, хоча терпів побої. Його посадили на п’ять років, він відсидів більшу частину. Потім вийшов і розповів усе нам.

Історія примусу до лжесвідчення обростала прикрими і ганебними фактами «наїздів» на його дружину. Це були ті самі брудні методи, які влада повною мірою використовує зараз, після подій 19 грудня.

Про Олеся Вечора написали журналісти і, природно, ми самі. І цей випадок теж завершився від’їздом нашого героя за кордон — потім він писав мені листи з Нью–Йорка. На листи я відповідала мало, тому що тоді майже не було інтернету. Так Вечір загубився. Знаю тільки, що незабаром до нього перебралися дружина Віра з сином.

Але що ж це виходить? Що всі, кому мені допомагала допомагати наша «Весна», емігрували? Насправді це не так. Просто мені чомусь уперто згадуються саме ті випадки, коли я допомогла людям емігрувати. Я питаю себе, чому, і знаходжу тільки одну відповідь: мабуть, саме ті ситуації навколо тих людей були найбільш гострими і небезпечними. Саме їхні питання стояли так, що вимагали термінового вирішення. Тому що безліч інших героїв моїх матеріалів і адресатів допомоги правозахисників «Весни» все–таки залишилися тут, на батьківщині.

Асфальт, гарячий по–«весняному»

Я ніколи не поривала з «Весною», навіть пішовши з «Права на Волю». Їхній офісний номер телефону був першим, який я набирала, якщо хтось потрапляв у біду або коли не вистачало інформації. Я набирала той самий номер, щоб щось повідомити, хай навіть це вже не було офіційно моїм обов’язком. Прагнучи уникнути помилок у статтях, по роз’яснення різних нюансів законодавства я зверталася до юристів «Весни» (раніше, до речі, мені з радістю допомагав, серед інших, і колишній глава МВС Юрій Захаренко, світла пам’ять цій героїчній і такій геніально простій людині). У «Весну» я багато років просто заходила випити кави з її співробітниками, тому що тут завжди можна було поділитися творчими планами і особистими проблемами, попросити поради, висловити свої думки та вислухати інших. Працюючи різними то власкорами, то спецкорами, то просто будучи вільним журналістом, я навіть не уявляла своєї діяльності без правозахисної тематики, тому що навколишнє життя просто дихало порушеннями найрізноманітніших прав найрізноманітніших людей, як червнева ніч дихає спекою нагрітого асфальту.

Від цього «гарячого асфальту» я не раз утомлювалася. І зараз, чесно кажучи, теж раз по раз ловлю себе на думці, що половина мого життя пройшла в нехороших місцях: відділеннях міліції, судах, СІЗО, ІТУ, в’язницях, колоніях різного режиму, на вуличних сутичках, при складних переговорах або їх невдалих спробах, в автозаку, в камері, у залі суду, на ґанку (СІЗО на вулиці) «Окрестіна», і знову на сходах чиїхось інших судів...

Пройшла — коли віртуально, а коли цілком реально, а іноді настільки реально, що навіть не віриться.

Я кидала до біса все: і журналістику, і «Весну», і суди з відділками, і взагалі всю Республіку Білорусь. Кидала, відходила вбік і... поверталася.

Виявилося, що без усього цього я довго протягнути не можу. Все це наздоганяє мене саме.

Тому що не можна спати спокійно, якщо хтось стоїть обличчям до стіни — білої стіни «Окрестіна». Не можна забути, що когось, як тебе, по–новій обіцяють убити, зґвалтувати, розстріляти. Мене, наприклад, разів десять обіцяли: один раз — бандити, один — ісламські терористи, решту — білоруська міліція.

Хто з 9 мільйонів моїх співвітчизників сьогодні в більшій безпеці? Небагато. І то це для них дуже відносно.

* * *

Я мрію про часи, коли «Весна» стане історією. Це буде сторінка про мужність, скромність і героїзм. Сторінка скромної героїчної мужності.

Олесь Беляцький писатиме історичні книги та літературну критику. Сергій Сис — чудові вірші. Поліна Степаненко напише два томи оповідань. Таня Ревяко почне вести лекції про права людини в БДУ. Валентин Стефанович стане яким–небудь міністром юстиції, а хтось із адвокатів, на кшталт Павла Сапелка, можливо, генпрокурором... А чому б ні? Адже права людини тоді порушуватися не будуть... А може, й будуть, але не так нахабно і брутально, і боротися з цим буде набагато легше.

І тоді правозахисники зможуть займатися творчістю й тим, що вони люблять.

А я, нарешті, навпаки, кину те, що люблю — журналістику, і почну втілювати в життя інші, теж улюблені, ідеї, на які не було часу.