Холера під час руїни

Рівно рік тому о 16:53 за місцевим часом західна частина острова Гаїті в одну мить майже повністю перетворилася на руїну. Серія підземних поштовхів, найсильніші з яких ледве перевищували 7 балів за шкалою Ріхтера (у сейсмічно активній, але при цьому благополучній Японії найгіршим наслідком таких землетрусів є хіба що розбиті келихи в серванті), фактично дощенту зруйнувала Порт–о–Пренс — столицю Республіки Гаїті. Будівлі (висотою переважно до трьох поверхів) у найбіднішій країні Західної півкулі зводять із найдешевших матеріалів. Під час землетрусу вони просто склалися, як карткові будиночки...

Близько 225 тисяч загиблих, понад 300 тисяч поранених — у ХХІ сторіччі такі наслідки стихійного лиха здаються нереальними. Але Гаїті, на відміну від своєї значно заможнішої сусідки по острову — Домініканської Республіки — й досі живе ніби в далекому минулому. Тож було очевидно, що самотужки з наслідками трагедії колишній французькій колонії не впоратися. І, здавалося, й не доведеться: після 12 січня 2010 року на епіцентр найбільшої катастрофи звернув співчутливі погляди увесь світ. Лідери найбагатших держав обіцяли посприяти якнайшвидшій відбудові зруйнованої країни, звідусіль надходила гуманітарна допомога, благодійні телемарафони за участю зірок шоу–бізнесу, спорту, політики вже в перші місяці після землетрусу зібрали понад 5 мільярдів доларів.

І ось минув рік, а віз і нині там. Фоторепортажі з Гаїті свідчать, що з 12 січня 2010–го в країні майже нічого не змінилося — будинки у зруйнованих містах і досі залишаються купами каміння, а понад півтора мільйона людей, які після землетрусу опинилися без даху над головою, досі мешкають у наметових містечках. І, за прогнозами експертів, у кращому разі ситуація залишатиметься незмінною ще кілька років.

Голова місії «Лікарів без кордонів» на Гаїті Стефано Дзанніні з гіркою іронією констатує, що ситуація з охороною здоров’я порівняно з доземлетрусними часами зараз навіть покращилася — тепер лікарі в країні завдяки допомозі від ООН забезпечені бодай найпотрібнішими медикаментами. Водночас через брак питної води й антисанітарію в Республіці Гаїті лютує епідемія холери. У якій місцеві мешканці звинувачують миротворців ООН. І нібито небезпідставно — запрошені міністерством охорони здоров’я французькі епідеміологи підтвердили, що холерний вібріон на острів занесли представники миротворчої місії з Непалу.

Гуманітарна катастрофа, погіршення епідеміологічної ситуації та інші негаразди потягли за собою стрімке погіршення криміногенної обстановки. Голодні, бездомні й від того злі місцеві мешканці невдовзі після землетрусу займалися мародерством і ледве не вбивали одне одного за іноземні пайки з харчами та одягом. Після спалаху холери почалося полювання на відьом — ті самі «бєзпрєдєльщікі» відловлювали й жорстоко били, а то й убивали місцевих знахарів та «чаклунів», яких також звинувачували в поширенні хвороби.

Ті з гаїтян, хто не п’є (алкоголізм — іще одна місцева біда), не дебоширить і прагне працювати, скаржаться на безвихідь — роботи у зруйнованій країні однаково немає. «Я молодий, сповнений бажання розвиватися й жити далі, але як? У мене немає дому, аби не байдикувати, доводиться працювати бодай за харчі, але ж треба якось ростити дітей! Поїхав би за кордон, так нікому я там не потрібен — у США, де наших іще до землетрусу було повно, на нас уже давно косо дивляться... Інколи шкодую, що моя сім’я вижила під час землетрусу», — пише в соціальній мережі «Фейсбук» 30–річний гаїтянин Жак Депре. «А я ще скаржуся на податки й високі відсотки по іпотечному кредиту, — відповідає у коментарях хтось з американців. — Мабуть, для того, щоб оцінити все, що маємо ми, треба поїхати й побачити, як живуть люди на Гаїті»...