Історія — храм, а не кладовище

14.08.2010
Історія — храм, а не кладовище

Сумські Січові стрільці. (Фото з сайту nbuv–gov.ua.)

...Ми домовлялися про інтерв’ю з Геннадієм Іванущенком як директором Державного архіву Сумської області. Сьогодні вже є подання облдержадміністрації та відповідне погодження голови Держкомархіву комуністки Ольги Гінзбург про його звільнення. Це теж стало предметом нашого спілкування. Але спочатку — про нову книгу «Інакодумство на Сумщині».

 

Рецидиви «світлого вчора» можливі

—  Інакодумство в Україні — тема не досить досліджена. Що говорить ваша спільна з викладачем Сумського держуніверситету В’ячеславом Артюхом розвідка: інакомислення було поширеним чи, навпаки, локальним, або, як ми звикли казати, «кухонним»?

— Предметом нашої уваги є провінційний рівень інакодумства. Зрозуміло, що в порівнянні з політичними та культурними центрами радянського часу та простору — Києвом, Москвою, Ленінградом — провінційне дисидентство мало свої особливості. По–перше, в нього не було «парасолі гласності», яка існувала у столицях завдяки постійній присутності там іноземних журналістів, дипломатів, туристів. По–друге, інтелектуальний рівень і рівень «оперативної самостійності» душителів дисидентства на місцях був нижчим. Звідси — часті перестраховки й більш жорстке ставлення до «об’єктів розробок».

Щодо «кухонності», або ж, власне, відсутності можливості, публічно висловлювати свою думку... Мені здається, сьогодні зростає небезпека реанімації, а то й перещеплення сталінсько–путінських методів на сучасну громадсько–політичну реальність України. У наших громадян, на жаль, нестійкий імунітет проти деспотії, сваволі, приниження людської гідності. А образи просякнутого страхом минулого надзвичайно живучі. Недарма фахівці говорять про майже генетичну «інфікованість» нашої людини психічними рецидивами «світлого вчора».

— Ставлення влади до інакодумства було однаковим у всі часи?

— Дивлячись, чия це влада і які вона цінності сповідує. Давайте згадаємо останні п’ять років і порівняємо їх із «до» і «після»... Чужій владі у нас завжди було що душити.

— Ваше звільнення з посади — свідчення поганої роботи облархіву чи причина в тому ж таки інакодумстві, у вашій невідповідності сучасній владній команді?

— Досі я знав два випадки, коли влада згадує про архіви: на День архівіста, 24 грудня, та коли хтось із керівників збирається на пенсію і потрібна довідка. Виявляється, є ще й третій, — коли треба поставити «смотрящого» за небажаною інформацією. Принаймні такий висновок я виніс із розмови в обласній державній адміністрації. Позицій цієї бесіди було три. Перша: претензій до роботи нема, особистих теж, навпаки, діяльність архіву заслуговує на найвищу оцінку. До речі, за підсумками щорічної оцінки держслужбовця за минулий рік — у мене дійсно «відмінно». І якщо продовжувати про це, то держархів області є першим і поки єдиним в Україні, де не тільки опрацьовані документи про Голодомор на рівні досліджень, а й повністю оцифровано всі 57 тисяч актових записів про смерть. Це значно прискорює обробку інформації і виконання запитів, що стосуються тієї трагічної доби. Оцифровані газети... Загальний обсяг оцифрованої нами інформації становить більше двох терабайт. Діє сайт Державного архіву області. На ньому в рубриці «Ресурси ДАСО» чимало матеріалів. От, скажімо, каталог метричних книг. Де б не жила людина, у Сіднеї, Нью–Джерсі, Варшаві, Владивостоці, вона може «закачати» каталог і користуватися ним. Для тисяч дослідників своїх родоводів це суттєво спрощує пошук. І це — тільки ті ділянки роботи, які виконувалися, так би мовити, «на адреналіні», без залучення коштів.

Але ж повернемося до ще двох позицій: голова облдержадміністрації має своє бачення кадрових розстановок і кандидатуру на моє місце. Й останнє — причиною мого звільнення і є якраз уся попередня робота з відродження національної пам’яті, дослідження Українського визвольного руху, Голодомору, політичних репресій... Хоча здійснювалося це на виконання указів Президента, постанов Верховної Ради, розпоряджень Кабміну та завдань Держкомітету архівів України.

У радянській історії — 90 відсотків фальші

— Давайте звернемося до недавньої книги, впорядкованої вами під час роботи в архіві. Епіграфом до цієї збірки документів часів українського відродження 1917—20 років узяте латинське прислів’я «Діла минають, а документи залишаються». Згідно з документами, — якими були «діла» того часу?

— Як відомо, історію пишуть переможці. Вони ж випрацьовують стереотипи. У 1920 році колишня територія УНР була окупована військами більшовицької Росії з усіма наслідками: політичними, економічними, історичними... Відтак у радянські часи ігнорувалися архівні документи, що не вписувалися в більшовицьку схему історії. А їх, тих, що «не вписувалися», — абсолютна більшість. Ось, наприклад, фонд Р–2362 — колекція документів з історії Сумщини. Він, якщо брати ХХ століття, приблизно на 90 відсотків складається з документів, які суперечать марксистсько–ленінській історіографії. Приблизно те саме й у центральних та інших обласних архівах. Виходить, що в радянські часи, щоб написати історію, було «насмикано» приблизно 10 відсотків «правильних» документів. Відповідно, якщо підходити суто математично, на 90 відсотків її сфальсифікували. Адже так?

Якщо говорити про «діла», то вони славні. У пресі тих часів прослідковується небувалий підйом національного духу, єдності. Цілі повіти сусідніх із Сумщиною російських та білоруських земель, відчувши всі «принади» більшовицького терору, висловлювалися за приєднання до України. До речі, саме в червні–серпні 1918 року вперше ставилося питання про створення окремої Сумської губернії. Можна не сумніватися: якби не денікінська та наступна більшовицька окупація, то вже до кінця 1918 року Сумщина мала б статус губернії.

— Що ж, документи, справді, — найоб’єктивніші свідки. Але вони можуть бути доступними і недоступними. Чи можна сказати, яка частка матеріалів архівів радянського часу була закритою або ж вимушено незатребуваною суспільством?

— Тоталітарний режим штучно дозував документну інформацію та обмежував кількість її споживачів. Фактично доступ до широкого масиву інформації був одним із привілеїв номенклатурної верстви. Масове розсекречування архівних документів стало першим проявом інтеграції до світових стандартів доступу до інформаційних ресурсів. За 1989—1995 роки в Україні було розсекречено понад 10 тисяч фондів. Це — близько мільйона справ. Доступними стали документи колективізації, голодоморів, депортацій, масових репресій, особові фонди видатних діячів України — жертв тоталітарного режиму... Люди здобули змогу отримати відомості про своїх рідних, загиблих у цей період. Сьогодні в Національному архівному фонді лишилися засекреченими тільки близько 0,011 відсотка документів. У Держархіві Сумської області за 2005—2010 роки були розсекречені документи колишнього СРСР до 1991 року включно — 2137 справ. Із них із грифом «цілком таємно» — 270, з грифом «таємно» — 1867. Але при цьому треба знати, що, наприклад, усі документи, що увійшли до збірки про Голодомор, більшість тих, які опубліковані у збірках про ОУН–УПА, події 1917—1920 років, ніколи не були на секретному зберіганні. Просто в радянські часи їх ігнорували.

— Ви не боїтеся, що документи такого роду знову можуть стати «незатребуваними»? Адже останнім часом знову виникає враження, що історія — така собі сукня, що шиється на замовлення.

— Я не боюся. Бо як архівіст знаю, на чиєму боці історична правда і, відповідно, правда людська. Ніякі лекала і розпорядження її не перекреслять. А те, що нинішні «господарі життя» розпочали війну з документами, говорить не тільки про їхній страх, обмеженість а й про історичну приреченість.

 

ЗАБУТІ ІМЕНА

Вони служили Україні

— Ви виявили чимало незнайомих імен сумчан — учасників визвольного руху. Чиї постаті, на вашу думку, заслуговують всеукраїнського визнання?

— Їх дуже багато — героїв, висвічених спалахами історії. А ще більше безіменних. Ідеш по історії, як по кладовищу, а мали б ходити, як по храму... Один тільки приклад: Василь Захарович Филонович — генерал–хорунжий армії УНР, уродженець села Рогізне Сумського повіту. Наприкінці 1917 призначений військовим комендантом Сумщини. У січні–лютому 1918–го під час наступу більшовицьких війск на Київ очолював відтинок фронту Ворожба—Суми—Гайворон. Пізніше, під час антигетьманського повстання Директорії УНР організував Сумський окремий курінь (1500 багнетів) і приєднався до 4–го полку окремого корпусу Січових стрільців. На початку 1919–го призначений старшиною для окремих доручень при ставці Головного отамана. Влітку і восени того року брав учась у боях на більшовицькому і денікінському фронтах. У грудні в складі групи із 32 старшин направлений у денікінський тил на Катеринославщину для надання допомоги повстанським загонам. Потрапив у полон. Був вивезений денікінцями до Одеси, звідки вдалося втекти на Кубань і приєднатися до кубанських повстанців. У 1920–му на чолі загону відступив у Грузію. Був включений до складу української військової місії у Грузії, обіймав посаду віце–консула України в Поті. Звідти таємно проник у Крим, а восени 1920–го виїхав до Туреччини. Невдовзі через Болгарію, де встиг упорядкувати могилу Драгоманова, перебрався до Польщі. Урядом УНР призначений військовим аташе у Болгарії... У 1939–му брав участь у боях військових підрозділів Карпатської України з угорською армією на посаді начальника штабу. Під натиском переважаючих сил противника частини Карпатської Січі на чолі з полковником Филоновичем відступили на територію Румунії. Після видачі румунським урядом січовиків угорським властям він деякий час перебував у концтаборі. Потім жив у Словаччині, а з 1951–го — у США. Очолював Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР... Ось про кого серіали знімати!

Таких уродженців Сумщини відомо близько 50 осіб. Це і головнокомандувач Української галицької армії Олександр Греков із Глухівщини, якому Україна має завдячувати територіальною єдністю. І три брати Тимошенки з Базилівки Конотопського повіту — міністри, академіки кількох академій світу. І командир повсталого «Потьомкіна», революціонер і математик Олександр Коваленко з Ромен. І засновник та перший керівник державної служби в Україні Іван Мірний з Самотоївки... Знаєте, чому я саме їх називаю? Бо коли з кількох десятків героїв вибрав 12 державних службовців і направив пропозиції до облдержадміністрації щодо увічнення їх пам’яті до Дня Незалежності, то почув: «Та то такі земляки... Однобокі політично...» Мабуть, якби йшлося про чекістів, які їх саджали і розстрілювали, то питань би не було...

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>