Злити нафту і газ

У нашого Колоса на глиняних ногах, що вже рік балансує на межі дефолту, — НАК «Нафтогаз України» — було два виходи з кризи. Перший нам пропонували європейці: розділити компанію на три частини. Одна зайнялася би видобутком, друга — транспортуванням, третя — реалізацією пального. Компанії мали би бути прозорими за європейськими нормами — і завдяки цьому змогли би залучати кошти інвесторів.

За другий шлях — ефемерну «тісну співпрацю» з Росією — агітував наш північний сусід. Сьогодні, схоже, ми вже остаточно обрали саме цей варіант. Водночас матеріалізовуються обриси тієї самої «співпраці», принаймні у тому самому варіанті, у якому її бачить Москва.

«І радитися з вами не бажаю!»

Очільник українського уряду Микола Азаров навіть трохи привідкрив «кухню» переговорів: російський Прем’єр Путін повідомив про свою зацікавленість нашим «Нафтогазом» доволі дивним чином — у вузькому колі без свідків вони говорили про зовсім інші речі, а коли вийшли на спільний брифінг, то ВВП раптом запропонував об’єднати їхній «Газпром» з нашим «Нафтогазом». Якщо Микола Янович не лукавить, то це свідчить про дві речі: українську делегацію Кремль за серйозних співрозмовників не має і свою ідею він намагатиметься протиснути за всіляку ціну. А як уміють наші чиновники опиратися тискові Москви, знає кожен першо­класник.

Перші коментарі звучали, як їм і належить, дуже обтічно. Голова «Газпрому» Олексій Міллер сказав, що Україна може отримати доступ до «величезних ресурсів» «Газпрому», дипломатично не назвавши, що він розуміє під цим висловом. Натомість свою зацікавленість в українських ресурсах пан Міллер визначив чітко: підземні газосховища та наша ГТС. Мовляв, російський газ невдовзі йтиме до Європи дном Балтійського моря, отже, якусь цінність українська «труба» може мати тільки для росіян: будуть вони її власниками, тоді наповнюватимуть пальним. А не будуть, то й не треба...

Наш Президент Віктор Янукович у коментарях був ще обережнішим — і постійно наголошував, що найпильніше захищатиме під час «газових» перемовин наші національні інтереси. Втім переліку інтересів не прозвучало, і це викликало значний скепсис як громадськості, так і експертів.

З’ївши нас, сусід стане сильнішим

«Історія ще не знає такого досвіду, — заявив «УМ» директор енергетичних програм Центру Разумкова Володимир Саприкін. — Адже газовий сектор держави, як і ядерний, — це основа її національної безпеки. Тож, без сумніву, втрати у нас будуть очевидні, а вигоди — примарні. Назагал від злиття Україна однозначно програє». «Це не об’єднання, а агресивне поглинання: об’єкти ж є надто різновеликими», — додав «УМ» керівник енергетичних програм «НОМОС» Михайло Гончар.

Що насправді має на меті «Газпром», агітуючи за об’єднання, здогадатися не важко: компанія нині перебуває у кризі, вона суттєво втратила західний ринок. А це значить, що прибутки у росіян упали, а витрати залишаються такими ж. Тож «Газпрому» треба терміново оптимізувати витрати — і робити це планується за рахунок «Нафтогазу». Методи прості: скажімо, володіння нашими підземними газосховищами дозволить зменшити собівартість транспортування газу до Європи, а спільне володіння ГТС — впливати низьким тарифом. Таким чином, «Газпром» вирішить своє головне завдання — збільшить капіталізацію компанії та зможе легше пережити світову економічну кризу.

Держава — у мінусі, «тінь» — у плюсі

Україні, якщо вона віддасть у «спільне користування» свої сховища, обіцяють доступ до бездонних родовищ Сибіру. Вкотре! «Ця тема вже мусується впродовж 17 років, — каже пан Гончар. — Нічого з цього не вийшло і не вийде! Нормальних родовищ нам ніколи не дадуть, щонайбільше — діятимуть за принципом «На тобі, небоже, що мені не гоже». Причина скепсису очевидна: російське законодавство вважає стратегічними запаси нафти понад 50 млн. тонн та газу — понад 70 млрд. кубометрів. І забороняє доступ до них іноземцям! Так само, до речі, як і наше законодавство, — роздержавлення ГТС та інфраструктури, до якої належать і сховища.

Тож просте виконання закону робить усіляке об’єднання неможливим. Звичайно, закон можна змінити: у Росії без жодних проблем, у нас — через Конституційний Суд. Якщо ініціаторам злиття це вдасться, то вже сьогодні можна порахувати наші втрати. Найбільша з них — плата за транзит російського газу до Європи, яка, по суті, формує бюджет НАКу. Росіянам же вигідно, аби ця цифра була якнайменшою. Ми також утрачаємо свої сховища і вже не зможемо протидіяти «партнерові», якщо він захоче розпочати черговий «газовий тиск». Втрачає держава: реалізувати шляхи диверсифікації пального, що вкрай необхідно для зміцнення державного суверенітету, буде вже практично неможливо.

Натомість у виграші в Україні опиняються дві категорії громадян. Перша — це олігархічні групи, які спеціалізуються на металургії та хімічній промисловості, — газ реально став дешевшим, а отже, продукція — конкурентнішою. І друга — це державні чиновники, які створюватимуть нове об’єднання, враховуючи свої інтереси.

ПРАКТИКА

Дуже болісна і небезпечна процедура

У світі існує дуже мало реальних прикладів масштабного злиття енергетичних компаній двох країн: більшість зусиль після тривалої підготовки закінчувалися провалом. Найпоказовіший випадок — намагання злити воєдино австрійську компанію «Емфау» та угорську «Молл». Обидві фірми практично належать до однієї «вагової категорії» (не те, що «Нафтогаз» та «Газпром), але австрійська за активами виявилася трохи більшою. Цієї маленької деталі виявилося достатньо, аби угорці врешті–решт сказали об’єднанню «ні».

Вдалим прикладом можна назвати створення спільної німецько–російської компанії «Вінгаз», яка займається роздрібним продажем газу споживачам (до речі, найприбутковішим бізнесом). Її засновниками стали німецька «Вінтерсхау» та російський «Газпром». Німці передали росіянам 50% мінус одна акція, таким чином залишивши за собою контрольний пакет. В обмін отримали право користування Південноросійським газовим родовищем у Сибіру. Процес об’єднання тривав 16 (!!!) років: з 1993 до 2009.

ВЕРСІЇ

Корпорація «Газ і копита»

Створення нової структури, найвірогідніше, може означати початок широкомасштабної корупційної операції: аби залишити торгівлю газом у «тіні», збільшивши надходження на приватні, як варіант — офшорні рахунки. Цього можна досягти, відкривши офіс нової структури у Москві, але ще легше — у третій країні. Скажімо, у Швейцарії з її м’якою податковою системою — як це вже одного разу траплялося з нашою нафтогазовою галуззю.

Не виключено, що й цього разу український паливний комплекс працюватиме через посередництво швейцарського кантону Цуг — і весь прибуток надходитиме до цього кантону. А звідси вже...