«Якби зараз був живий Глазовий, він би таке написав!»
— Анатолію Васильовичу, чи слідкуєте ви за сучасним гумором?
— Я іноді дивлюся «Крівоє зєркало», іноді «Вечірній квартал» — в останніх хороші автори, їх можна дивитися.
— Ті гумористи, які працюють зараз на естраді, не зверталися до вас по консультацію, пораду, не просили навчити?
— Ні, ніхто не звертався. Я сам закінчував естрадно–цирковий коледж, тоді вчилися Ілля Ноябрьов, Клара Новікова, Микола Невідничий. У мене був Камінькович режисером, а Ірина Молостова — педагог. Спочатку ми працювали в шахтарському ансамблі пісні і танцю Донбасу «Молода гвардія», яким керував молодший брат Ісаака Дунаєвського Зіновій Йосипович Дунаєвський. А коли заснували «Укрконцерт», нас узяли туди. Це була потужна організація — 600 артистів, там працювали Штепсель і Тарапунька, Микола Щукін, Сова, Грицько Медведєв, і джаз «Дніпро», і ансамбль «Мрія».
Спочатку ми виступали в парі з Миколою Ткаченком, але він помер у 1986 році. З Павлом Глазовим співпрацювали з 1964 року. У 1970 в Москві проходив 4–й всесоюзний конкурс артистів естради, ми з Миколою поділили третю премію з Євгеном Петросяном, Карцев та Ільченко отримали другу, першу не дали нікому. Тоді були дуже серйозні відбори — конкурс ішов тиждень, 118 виконавців розмовного жанру — в першому турі, а у вокалістів — 130. Серед вокалістів того року першу премію теж не отримав ніхто, а другу — Лев Лещенко й ансамбль «Песняры». Уявляєте, який це був рівень. У нас із 1996 до 2003 голова Асоціації естрадних діячів України Віктор Герасимов із Фондом сприяння розвитку мистецтв проводив в Одесі конкурс гумористів імені Андрія Сови, я там був головою журі. Але все це потихеньку вмирає.
— Чому, на вашу думку, зараз немає письменника–гумориста класу Глазового?
— Бо немає. Пушкін же один, і Шевченко один, от і Глазовий один. Це геніальний поет, у нього вийшло 18 збірок — близько двох тисяч байок і гуморесок. Був Степан Олійник, який друкувався в газеті «Правда» в перекладах Корчагіна — ніхто не «зажимав» українського гумору.
— Ви перечитуєте час від часу твори Павла Глазового?
— Перечитую. Глазовий написав дуже багато сатири за останні два роки життя. Ось таке він написав у 2004 році: «Сидить Кучма на кургані, на бандурі грає, а Ющенко коло нього сльози витирає» і так далі, є «Про клани і гетьмани» з прізвищами, «Якби я був полтавський соцький». А про нинішнього Президента хтось із людей прислав мені гумореску «Я поведу базар предметно, продуйте вуха, пацани», але вона дуже образлива — я б її не читав, бо я людина чесна, порядна і толерантна. Якби зараз був живий Глазовий, він би таке написав! А коли його не стало, тоді з’явилися камеді клаби і вечірні квартали.
— Анатолію Васильовичу, ви мемуари не пишете?
— Нащо вони мені треба? Сова вже написав мемуари, кому вони нужні?
— Щоденники не вели?
— Та не вів, я й так усе пам’ятаю, бачите ж, у ясному розумі.
Зі Штепселем і Тарапунькою не конкурували
— Анатолію Васильовичу, ви були конкурентами зі Штепселем та Тарапунькою?
— Яка там конкуренція, ми були колегами, працювали в одній організації. У 1972 році, коли було 50 років СРСР, виступали артисти з усіх республік Союзу, і ми робили спільний номер — Сова, Штепсель і Тарапунька, Паламаренко, і ми з Ткаченком. Ми не могли бути конкурентами — вони були народні артисти, а ми рядові лауреати. Тарапунька помер у 1986 році, а Штепсель виїхав на лікування в Ізраїль і там помер.
Ми з Миколою Ткаченком робили номери з танцями, піснями, подібні номери зараз роблять «Кролики». Писали для нас Сова, Олійник, Глазовий. Коли Сова вже не ходив — він був після інсульту паралізований, зробив для мене дві програми як режисер.
На фестивалі гумору «Вишневі усмішки» у нас виступали артисти з Москви — Аросєва і Рунге, Задорнов, Арканов, Високовський, і наші всі письменники–гумористи — Дудар, Глазовий, Олійник, були й театральні актори. Концерти йшли з 1 по 10 квітня, у вихідні по два концерти в день — і зал тріщав. Україна стала незалежною, і «Вишневих усмішок» не стало. Шарварка ж не стало у 2002 році — і все. Що, погані Шарварко робив концерти? Та те що треба. Він умів і начальству догодити, і народові щоб було цікаво. А зараз таких концертів і не показують, ви ж самі це чудово знаєте. Подивився кілька передач «Україна має талант», посміявся з деяких донецьких і харківських учасників.
А те, що Україна має багато талантів, то це правда, що там казати. У нас цей принцип був і залишається: «дави котят, пока слепые». Це колись був девіз нашого оперного театру. Я в радянські часи з Гнатюком Дмитром Михайловичем, з Юрою Гуляєвим, Юрою Багатіковим по закордонах поїздив — у групи наших військ, і в комерційні поїздки. Був у Югославії, в Болгарії, в Угорщині, у НДР...
— Як же ви виступали, а мова?
— Вивчав програму, а як ви хочете? У мене нормальна пам’ять, хороший слух (декламує по пам’яті болгарською і сербською мовами). Дмитра Гнатюка, народного артиста СРСР, депутата Верховної Ради приймали на рівні командувача групи військ Німеччини. Командувач і запитує: «ну а как у вас молодежь, или вы действуете по принципу «дави котят, пока слепые?» Побачив я багато — що там казати, розказувати можу, поки у вас телефон не стане червоним.
Чорнобильський слід
— З ким із колег ви зараз підтримуєте стосунки?
— З вами зараз... Із ким? З Білоножками підтримую стосунки, з Герасимовим і своєю Асоціацією. Я їздив у тури з Білоножками і їхнім сімейним фестивалем — по великих містах, із солідною програмою: з нами виступали і Мареничі, і Поплавська–Тихонович, і Костянтин Маркевич із Молдови, це було в рамках підтримки Януковича на минулих президентських виборах. Так, ми виступали в Донбасі, в найбільших палацах, після виступів до нас підходили люди і казали: оце концерт, ми такого вже років 20 не бачили, бо нам одного тільки Меладзе привозять і Яна Табачника. Коли «Перець» був у фаворі, ми робили такі виїзні редакції і в Донбас, та що там — Донбас прекрасно говорить українською мовою і любить українську культуру, а гумор — найбільше. Це ж наш колишній Президент розділив країну на дві половини.
— А нинішній об’єднав?
— Ну, побачимо, за місяць що можна сказати? Що там воно вийде далі — побачимо, дай Боже.
— Тобто ви покладаєте надії на Януковича?
— Ну, я побачу, як буде далі. Пообіцяв, а що зробить?.. Щось ви мене в політику втягуєте...
— Узагалі–то ви перші про це заговорили, але менше з тим. Анатолію Васильовичу, пенсія у вас нормальна, не мінімальна?
— Ви розумієте, чому я хворий, — я в Чорнобиль їздив із 1986–го по 1993–й, кожний рік, поки не получив інфаркт, а потім інсульт, зараз у мене паралізувало ліву ногу. Я — чорнобилець першої категорії, тому у мене чорнобильська пенсія. Не велика — не 10 тисяч, а так, середня, і ще мені, як народному артисту, платять президентську стипендію.
— А в радянські часи вам за щось перепадало від влади?
— Було. Коли ми прочитали «Проводжали в армію Петра», нашому Міністерству культури це дуже не сподобалось: що це ви паплюжите український народ? А там були такі слова: «...а в селі ще й досі хилять брагу, проводжають в армію Петра». А потім ми мали концерти в московському Театрі естради з ансамблем «Мрія», до нас прийшли і сказали: в ЦК КПСС виступать будете. Це був 1972 рік, ми виступали з Ткаченком перед членами Політбюро, зал стогнав — так реготав, а в кінці до нас підходить дядько такий і каже: «Молодцы, украинцы». Це був Шауро, заввідділу культури ЦК партії. У Києві директор «Укрконцерту» мені розповів: Демічєв дзвонив у ЦК КПУ і висловив подяку за наш виступ. Після цього перестали гавкати. А то кажуть: ми вам ставки понизимо, а те, що ви лауреати всесоюзного конкурсу, то нам усе до лампочки.
«Комусь і мільйона мало, а комусь і 200 доларів достатньо»
— Анатолію Васильовичу, чи виходили ваші диски і касети?
— До мого 60–річчя виходила півторагодинна касета — в 1997 році, десь півтори тисячі тираж. Я їх роздавав, не продавав. Мене Герасимов і зараз умовляє: давай диск випустимо, щоб із касети переписати на диск, ну а нащо воно мені нужне? Колись їхав у поїзді, а мене крутять по радіо — не дуже приємно.
— Чому?
— Коли на тебе всі оглядаються, що тут приємного? Я не тщеславний. Є люди, яким подобається, коли їх упізнають, мені це не подобається. Нарцисизм? Це у нас Вася Ілащук був нарцис. А що ви хочете? Я знаю всіх артистів, усіх редакторів і журналістів дуже багатьох знаю.
— Найчастіше ви працювали з Тамарою Стратієнко?
— Так, із 1980 до 1993 була програма «Майстри гумору», яку ми вели з Тамарою Стратієнко. «Майстри гумору» була настільки популярною, що за рейтингом ми йшли вище, ніж «Вокруг смєха» — у мене ще десь касети бетекамовські позалишалися з тими передачами. Але це все в минулому. Я тому й не хочу ніяких мемуарів писати — я, вважайте, оце вам мемуари розповів.
— Ваші онуки не дивляться касети з вашими програмами?
— Ну нащо воно їм треба, що вони мене так не знають? Це коли вони вийшли ці передачі, подивились раз. Що я себе кожен день дивлюся?
— Скільки у вас онуків?
— Четверо. Моя перша дружина померла, коли мені було 35 років. Дві старші доньки вже дорослі, народили мені трьох онуків. Найстарша донька живе в Америці — вона за американцем заміжня. З другою дружиною у нас теж є донька і відповідно чотирічний онук.
— Ви перед українською діаспорою виступали — в Канаді, в Америці?
— Я колись у дочки в Чикаго гостював місяць. Там є такий мільйонер Джон Тищенко і на вечорі пам’яті Назарія Яремчука він запропонував мені: «Давай я тебе повезу по Америці», але я відмовився: нащо воно мені нужне? 100 доларів я і тут зароблю.
— Зараз усі скаржаться, що артистам мало платять,..
— То не треба бути жадібним. Мало... Ніхто з голоду не помер... Комусь і мільйона мало, а комусь і 200 доларів достатньо.
— Зараз артисти заробляють в основному на корпоративах, днях народженнях олігархів, весіллях. А ви свого часу виступали на таких заходах?
— Не пам’ятаю, можливо на закритих урядових концертах. Здається на початку 90–х, коли Кравчук був Президентом, виступав на базі «Динамо», де збиралося начальство. Там хоч слухали, а зараз люди сидять і жують — я б такого не витерпів.
— А ви на перше квітня розігрували когось — Глазового чи він вас?
— Та ні, він це діло не любив. «У вас вся спіна бєлая» — це не смішно. У наші часи таким не займалися.
