Стосовно зовнішніх недоброзичливців, а радше гіпотетичних агресорів, у нас прийнято наївно сподіватися на солодкоголосих штатних пацифістів Заходу, які нібито обіцяють заступитися за Україну, якщо хтось загрожуватиме її суверенітету. Та чи реальні ці гарантії? Ще в середині 90–х років у західній пресі висловлювалися сумніви і думка, що НАТО «не збирається воювати проти Росії в разі, якщо Естонія, Латвія чи Литва будуть нею завойовані». У Москві, надто ж після млявої реакції Заходу на російське вторгнення до Грузії у 2008 році, переконані, що ні США, ні НАТО не будуть зав’язувати війну з Росією за незалежність України чи Литви. Сам Північноатлантичний альянс не поспішає відкривати свої двері для нашої країни. Маючи такий «вимушений нейтралітет», кожен, кому не байдуже майбутнє України та її незалежність, мимоволі задумується: а чи не поспішили ми з ядерним роззброєнням?

Минулого тижня Президент Віктор Ющенко своїм указом ввів у дію рішення Ради нацбезпеки і оборони України (РНБО) «Щодо участі України в операції Європейського Союзу «EU NAVFOR ATALANTA». Це означає, що сьогоріч Україна не обмежиться переговорами про звільнення своїх моряків із піратського полону, а зробить що в її силах, аби вони не потрапляли туди. Звісно, якщо українські владці, зокрема депутати Верховної Ради, приймуть цьогорічний бюджет і передбачать у ньому відповідне фінансування на боротьбу з піратами.