Повернути парасолю

26.01.2010
Повернути парасолю

Ідея ядерного статусу України має своїх прихильників.

Стосовно зовнішніх недоброзичливців, а радше гіпотетичних агресорів, у нас прийнято наївно сподіватися на солодкоголосих штатних пацифістів Заходу, які нібито обіцяють заступитися за Україну, якщо хтось загрожуватиме її суверенітету. Та чи реальні ці гарантії? Ще в середині 90–х років у західній пресі висловлювалися сумніви і думка, що НАТО «не збирається воювати проти Росії в разі, якщо Естонія, Латвія чи Литва будуть нею завойовані». У Москві, надто ж після млявої реакції Заходу на російське вторгнення до Грузії у 2008 році, переконані, що ні США, ні НАТО не будуть зав’язувати війну з Росією за незалежність України чи Литви. Сам Північноатлантичний альянс не поспішає відкривати свої двері для нашої країни. Маючи такий «вимушений нейтралітет», кожен, кому не байдуже майбутнє України та її незалежність, мимоволі задумується: а чи не поспішили ми з ядерним роззброєнням?

 

Захід нам допоможе?

Практика «умиротворення російського агресора», на жаль, не нова, і сягає корінням у часи «холодної війни», перші роки після створення НАТО. Так, 1956 року США за допомогою засобів масової інформації (радіо «Голос Америки», «Вільна Європа», сотні тисяч летючок на повітряних кулях) спровокували угорців на виступ проти СРСР. «Угорські повстанці були переконані, що Америка збройно підтримає їхнє повстання», — писала того року газета «Нью–Йорк ворлд телеграм». Проте коли радянські танки чавили повстання, американці кинули угорців напризволяще. Агресора СРСР навіть на засіданні Ради Безпеки ООН не заслухали, бо саме Велико­британія розпочала воєнні дії на Суецькому каналі в Єгипті. Сподівання і марні надії на допомогу обернулися трагедією для угорського народу. Не заступилася світова спільнота й за Чехословаччину в 1968 році. А це вже відбувалося, так би мовити, під носом у HATО. За міжнародний розбій і сваволю Захід сварив СРСР пальцем, так само як і Росію під час нещодавніх грузинських подій.

Після того як СРСР самоправно присвоїв собі так званий «інтернаціональний обов’язок», лідери Заходу — США, Великобританія, Франція й ФРН — часто робили вигляд, що не помічають безпосереднього військового втручання «совєтів» до суверенних держав. Так і тепер Росія декларує власну «сферу впливу», до якої входять і Україна та Грузія, а Захід мовчки визнає «ексклюзивне право РФ» на цю «зону». Виникає питання, а як нашій країні реально гарантувати свою безпеку?

Злочинний «пацифізм»

Що ж мала Україна після проголошення її ядерною, себто 1991 року? На українських теренах базувався третій у світі за потужністю ядерний арсенал із засобами доставки: 176 міжконтинентальних балістичних ракет, у тому числі 130 ракет СС–18, понад 200 крилатих ракет Х–22:, 19 стратегічних бомбардувальників Ту–160, 25 «бомберів» Ту–95, ще 30 — Ту–22. Усе це з належною інфраструктурою. До речі, ракети виготовлені після 1985 року. Себто вони мали ресурс до 2013—2015 років, без заміни й ремонтів систем управління, кабельних систем, баків тощо.Тодішній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко зміг добитися в травні 1992 року Лісабонського протоколу, яким було визнано, що ядерна зброя, розміщена на терені Української держави, є її власністю. Себто не тільки де–факто, а вже й де–юре ця зброя належала Україні.

А ось хроніка «ядерної» капітуляції. Упродовж 1991—1992 років у суспільстві точилися досить мляві балачки стосовно майбутнього ядерної зброї. А згори цілеспрямовано накидалася думка, що Україна конче має стати без’ядерною державою. У радянські часи суспільство виховувалось на «псевдопацифістських» засадах. Його залякували жахіттями Хіросіми й Нагасакі. Тож не дивно, що люди, втомлені цією тотальною обробкою мізків, байдуже поставилися до ядерної проблеми. 24 жовтня 1991 року Верховна Рада України затвердила заяву про без’ядерний статус держави. Це й не дивує врешті, адже в парламенті, добре окопавшись, завдяки миролюбним добродіям–демократам, сиділа комуністична так звана «група–239», решта за своєю ментальністю не готова була осягнуги ядерну проблематику в контексті становлення української державності.

10 січня 1994 року Україна відмовилася від ядерної зброї. На відміну від загалу «народних обранців» на Грушевського, 5 були політики, що мислили послідовно стратегічно. Відомі виступи проти одностороннього ядерного роззброєння, власне капітуляції, Степана Хмари, Романа Коваля, Юрія Шухевича. Проте Україна продовжувала роззброюватися. Нічого не навчив навіть історичний досвід, коли за часів президентства Михайла Грушевського знехтувано було власними збройними силами, і все закінчилося крахом.

Першого липня 1996 року з України вивезено останній ядерний заряд до Росії. Потім засоби доставки — бомбардувальники стратегічної авіації, а що вже «братня» країна відмовилася взяти, ті літаки разом із міжконтинентальними балістичними ракетами порізано на брухт.

Реальна гарантія

Колишній булавний УПА, а сьогодні відомий в Україні та в діаспорі підприємець, меценат, публіцист та письменник Юрій Борець, який із 1947 року мешкає в Австралії, з цього приводу писав: «Україна повинна була звернутись до ООН і НАТО, що ми не можемо віддати нашої оборонної зброї нашому небезпечному ворогові Москві, а лише віддати її НАТО, за умови гарантії безпеки цілої території України, прийняття України до НАТО, виведення чужих військ з України. Без найменшого сумніву, розумні західні політики були б на це погодились, тим більше що вони не бажали допустити до нової московської імперії».

Натомість так званий «перший» Президент незалежної України нещодавно з телеекрана просторікував, яку, мовляв, гарну справу зробили, позбувшись ядерної зброї. Себто він ще й не думає каятися за вчинене. Першим із політичного істеблішменту отямився Юрій Єхануров, оприлюднивши у Верховній Раді думку про набуття Україною ядерного статусу. Наша нова воєнна доктрина має базуватися на пріоритеті достатньої збройної потуги, потенційно здатної зупинити будь–якого агресора. Зрозуміло, що це може забезпечити тільки ядерна зброя.

Леонід ВОЛОШИН
  • У бiй проти москалiв... веде Суворов?

    Частини та з’єднання Збройних сил України досі не мають назв і символів, пов’язаних з українською історією та її національними й військово-історичними традиціями. >>

  • «Викликаємо вогонь на себе!»

    Смерть, яка могла стати його смертю, Володимир Муляр тепер бачить часто — запис відеосюжету горезвісного російського каналу «Анна ньюс» він скачав собі у смартфон як пам’ять про пекло, пережите на трасі Бахмутка. В другій половині жовтня 2014 року саме тут була найгарячіша точка АТО — легендарний 32-й блокпост, крайній форпост українських Збройних сил, що на два тижні опинився в оточенні терористів. >>

  • Призов по-київськи

    Тим, хто в непростих умовах став до зброї рік тому, потрібна заміна. Саме з цією метою військові комісаріати виконують нові завдання з комплектування Збройних сил України та інших військових формувань. Цими днями завершується перший етап четвертої черги часткової мобілізації. >>

  • Героїзм кіборга «Динамо»

    Олексій Дурмасенко, боєць 93-ї окремої механізованої бригади, став відомим за тиждень до своєї смерті, коли дав інтерв’ю «Радіо «Свобода» під час приїзду до рідного Києва в короткострокову відпустку. Перед тим 25-річний солдат із позивним «Динамо» пройшов бойове хрещення як «кіборг»: упродовж 12 діб захищав Донецький аеропорт, цей «український Сталінград Донбасу». >>

  • Ешелон свідомих

    Не на схід, а на захід відбув позавчора з Києва ешелон із першою командою мобілізованих у рамках першої в цьому році черги мобілізації. «Будуть і наступні відправки, але кожна — спочатку в навчальні центри, а не в АТО. Усі мобілізовані проходитимуть через навчання. Від 30 до 45 діб триватиме бойове злагодження», — пояснює Віталій Чекаленко, комісар Дарницького районного військового комісаріату. >>

  • Ордени старлея Коли

    Його позивний — Кола. Донедавна він полюбляв цей напій. Тепер не п’є — не може. Бо в Маріуполі в блокаді, коли вже не було води, довелося не раз на колі «мівіну» запарювати... >>