Як пояснити малечі, що відбулося в Україні у страшні 1932—33 роки і при цьому не травмувати дитячих душ? 28 листопада, згідно з указом Президента, «в усіх навчальних закладах України проведуть «Урок пам’яті», також відбудуться тематичні виставки та скорботні заходи». Чи не повториться в ці дні минулорічна помилка багатьох директорів шкіл, завпедів і керівників районних та обласних управлінь освіти, коли навіть молодшим школярам упродовж «тижня пам’яті» веліли малювати кістяки та надмогильні хрести і читати зі сцени вірші про смерть. Як наслідок, у вікнах українців поменшало свічок пам’яті. А в школярів замість співчуття до своїх предків і усвідомлення шкоди від тоталітаризму лише посилився страх, який людина, самозахищаючись, блокує байдужістю.

Фільм «Закляття без­пам’ятства. Голодомор 1932—33 років на Луганщині» починається із запитання: чому ми живемо гірше, ніж сусіди: поляки, чехи, словаки, угорці? Прірва пролягає між нашим життям і життям у Ізраїлі — маленькій країні серед пустелі. Автори роблять висновок, що різниця — у ставленні до пам’яті про національну трагедію. Досі багато хто переконує, що голодна смерть мільйонів українців — то «нещасний випадок» в історії, за який ніхто не має відповідати. У часописах Луганщини друкують численні статті, що заперечують або спотворюють інформацію про Голодомор. У містах і селах області бовваніють пам’ятники особам, котрі, згідно з висновками істориків та правознавців, є злочинцями — організаторами геноциду на українських теренах.