«Я знаю про п’ять планів»

28.08.2009
«Я знаю про п’ять планів»

Під час інтерв’ю газетам «Україна молода», «День» і «Дєло». (Фото Миколи ЛАЗАРЕНКА.)

Журналістів «УМ» та газет «День» і «Дєло» Ющенко заінтригував тим, що йому відомі плани певних політичних сил, покликані скомпрометувати президентську ініціативу всенародного обговорення проекту нової Конституції. «Я читаю пошту Президента, яку не читає більше ніхто. Тому знаю, які зовнішні і внутрішні плани розробляють тільки для того, щоб збити це обговорення. Але не буду про це говорити, а робитиму свою справу», — повідомив Ющенко. Детальніше говорити й справді відмовився: повідомив лише, що таких планів є п’ять, і «це буде велика гра, метою якої є дискредитувати те, що робить Президент, переконати народ у тому, що нова Конституція — це зовсім не те, що зараз потрібно державі».

 

«Я переконаний, що народ випише правильну Конституцію»

— Вікторе Андрійовичу, днями ви підписали указ про всенародне обговорення проекту нової Конституції. Чому йдеться саме про обговорення, а не референдум? Як ви прокоментуєте закиди деяких ваших опонентів у тому, що це було зроблено через острах отримати не зовсім приємні для Президента результати референдуму. У разі всенародного обговорення це не матиме юридичних наслідків, а якби народ не схвалив ваш варіант Основного закону на референдумі, це було б фактично рішення на законодавчому рівні...

— Буду дуже відвертим: я глибоко переконаний, що народ випише правильну Конституцію. Бо проти себе народ Конституцію писати не буде. Тому коли в такому питанні апелюєш до людей — це, на мій погляд, демонстрація сили, а не слабкості. Я звертаюся до всіх: Ющенко написав своє бачення Основного закону, але він може помилятися. Сядьте поряд зі мною і напишіть свій варіант. Бо я не кажу, що тільки моя редакція дає відповідь на проблему — я закликаю вас допомогти, попрацювати пліч–о–пліч зі мною. Я не нав’язую народу України свій варіант Конституції. Я шукаю партнерів.

Всенародне обговорення — це єдиний спосіб показати, що громадяни — автори Конституції. Не давайте в руки політикам можливість без згоди людей формувати погляди на зміни і доповнення до Конституції. Ви повинні бути авторами Основного закону.

Обговорення, а не референдум — щоб не було докорів, що Президент проігнорував Верховну Раду й одразу пішов до людей. Але якщо після всенародного обговорення й узагальнення пропозицій виникне ініціатива щодо загальнонаціонального референдуму, це питання буде вирішено. Хочу нагадати, що у парламенті президентський проект змін до Конституцій лежить уже півроку. Але через те, що він не вигідний двом найбільшим фракціям (БЮТ і Партії регіонів. — Ред.), Верховна Рада так і не спромоглася його розглянути й направити до Конституційного Суду. Якщо парламент не хоче виконати свою місію — я абсолютно законно звертаюся до людей, до виборців і прошу обговорити цей законопроект.

«Війни з Росією не буде. Але в наш час головна зброя інша — інформаційна»

— Вікторе Андрійовичу, останнім часом у бік України дедалі частіше лунають недружні заяви з боку Росії. З огляду на те, що паралельно Держдума РФ ухвалює певні закони (зокрема, закон, який дозволяє застосування збройних формувань для захисту російських громадян за межами держави), деякі експерти серйозно радять Україні готуватися до воєнної агресії на кшталт тієї, яку Росія минулого року спрямувала на Грузію. Наскільки це, на вашу думку, реальна ситуація і чим узагалі загрожує Україні погіршення стосунків із Росією з ініціативи Кремля?

— Я б одразу виключив будь–які кроки, що їх можна назвати мілітаристськими. Бо Україна — це не Грузія, не Південна Осетія й не Абхазія. І чинити з нею так, як із регіонами, які ми називаємо «гарячими точками», неможливо.

Але сьогодні страшна не така війна. Лякати зброєю чи воєнною агресією — надто примітивна поведінка. Бо, як правило, не це в наші часи формує силу. Через інформаційний простір, через різного роду спецпроекти, в які вкладають десятки мільйонів доларів, на людей можна вплинути набагато ефективніше, ніж це зробить десяток дивізій.

— Утім агресія з–за північного кордону, в тому числі інформаційна, є неприхованою. Як на неї реагувати?

— Росія багатолика, і не треба плутати владу, яка грає за своїми законами, із великим народом, у якому представлена в тому числі й українська складова. Насправді ми можемо зробити Росії велику послугу, бо демократична Україна потрібна для її майбутнього — майбутнього демократичної Росії. Як реагувати на випади російського керівництва? Спокійно. Із розумінням того, що відповідь на запитання, відбудеться Україна чи не відбудеться, залежить не від Москви, хоч би як це комусь не подобалося. А лише від нас. Якщо ти хочеш реалізувати себе як громадянин, то зможеш зробити це тільки у власній незалежній державі. Знаючи й шануючи рідну мову, культуру, історію. Колись академік Дмитро Ліхачов сказав: «Громадянином Росії може бути тільки той, хто працює на російську культуру». І він мав цілковиту рацію. Забувши свої традиції, ти розчинишся, втратиш ідентичність, станеш «байстрюком людства».

Ми повинні розуміти, що незалежна Україна — це не мрія всіх держав. Далеко не всіх. Комусь наша незалежність — як горошина в чоботі. Але очевидно, що реалізувати сценарій втрати Україною незалежності, тим паче швидко, сьогодні неможливо. Бо це вже позиція мільйонів людей, які повстануть, щоб такого не допустити. Тому йдеться про інше. Ми можемо бути сильними, а можемо — ще сильнішими. І щоб вигравати на зовнішній арені, треба мати внутрішню єдність. На жаль, не лише про іншу державу, а й про нашу іноді можна сказати, що не народилися ще ті політики, які навчилися поважати українську незалежність...

Найбільше українську політику ослаблює «п’ята колона». На жаль, в наших умовах її наявність є природною. Бо ми не виховали «породистих» політиків, у нас на генетичному рівні закладене лакейство, боязнь, відчуття вторинності — те, що, хоч я дуже цього слова не люблю, називається «малоросійством».

Я — українець, і формуючи національну політику з того чи іншого питання, не хочу лукавити з історією чи майбутнім тільки для того, щоб побачити своє місце через рік–два. Це дешево, це руйнує світогляд, принципи. А формування майбутнього України залежить винятково від нашої позиції. Вплинути на яку можна через такі слабкі місця, які інформаційний і культурний простір, через слабкість духу і віри. Пригадую, влітку 2004 року мені навели соціологічні дані, згідно з якими 40 відсотків молодих людей, якби був вибір, в Україні б не жили. І коли починається дискусія про націю, про національну ідею, яка, як дехто любить казати, «не відбулася», то варто розуміти: це дуже важка і копітка робота, з натертими мозолями. Добрі політики повинні бачити фазана не під горою, як погані мисливці, а за горою, іншими словами, відчувати пріоритет розбудови держави. Бо саме це, на мою думку, є сьогодні сутністю національної ідеї України. Коли перед нацією, яка 400 років шукає в пустелі свою державу, яка поклала на її здобуття десятки мільйонів жертв, нарешті реально постає питання формування цієї держави, а вона не може знайти спільну мову по темах, на яких утверджується державність, — це дуже боляче.

Нинішня ситуація, як мені здається, багато в чому відрізняється від тієї, що склалася у 2004 році. Бо тоді позиціонування було значно чіткішим. Було дві групи політиків, одна з яких хотіла бачити Україну колонією, де управляє криміналітет, роздаючи державне майно й активи, немає свободи, демократії, верховенства права, а інша боролася за те, щоб такого не було. Сьогодні ж у політиці дуже багато камуфляжу, маскування, тому людям важко розібратися, де правдива демократія, а де — псевдодемократія. Окрім того, дуже здрібнів рівень самої дискусії. Українців об’єднає не хліб і не ковбаса, але суспільство, на жаль, дуже слабко реагує на заклики до розбудови державності, демократії, збереження національної ідентичності. Я намагаюся до хрипоти кричати нації через гуманітарну сферу, що саме це робить її унікальною, що без держави ми — перекотиполе, ніщо й ніхто.

Повертаючись до українсько–російських відносин. Я ніколи не допускав некоректного слова в бік Росії — як її народу, так і влади. Хоча розумію, що, очевидно, у російського керівництва були інші плани щодо організації влади в Україні. Взаємини між нашими державами складні, але це — не питання персоналій. Проблема лежить набагато глибше.

— Коли президент РФ Дмитро Медведєв дорікнув Україні тим, що у нас ледве не гноблять російську мову, секретаріат Президента підготував викладку, в якій перелічено кількість російських навчальних закладів в Україні й українських — у Росії, де по другій графі переважно стоять нулі. А сама Україна щось робить для підтримки своєї численної діаспори в Росії?

— У той час, коли нам вдавалося організувати конструктивний діалог, у мене були зустрічі сам–на–сам із президентом Росії, які тривали по 3–4 години. І 90 відсотків цього часу було присвячено гуманітарній тематиці: питанням культури, освіти, релігії. Я поставив питання про те, що нам дуже важливо мати в Росії українські школи, газети, український телеканал, зберегти українську бібліотеку, чудово було б створити український театр і музей. Українцям, які мешкають у Росії, важливо не втрачати свою ідентичність.

На жаль, прогрес у цьому напрямі надзвичайно слабкий. Причина одна: розв’язання цих проблем належить винятково до компетенції й бажання російської сторони. А закиди про переслідування російської мови в Україні чути і гірко, і дивно. Колишній посол РФ Віктор Черномирдін якось сказав, що в Україні є єдина мовна проблема: української мови. І він був абсолютно правий.

 

НА КОНТРОЛІ

«Розслідування справи Гонгадзе вийшло на фінішну пряму»

— Вікторе Андрійовичу, на початку вашого президентства ви сказали, що розкриття справи Гонгадзе — це питання принципу. Тепер, коли нинішня президентська каденція добігає кінця, певні зрушення в розслідуванні убивства Гії й справді помітні, але поки що тільки на рівні виконавців. Чи є надія, що покарання за цей злочин знайде і замовників?

— Справа такого рівня, коли йдеться про причетність до злочину найвищого керівництва дер­жави, звісно, не може бути простою. Але я глибоко переконаний, що її розкриття довело б народу: в цій державі дійсно закон один для всіх. Генеральна прокуратура з перших днів розслідування має повне сприяння. Скільки було осушено ставків, перекопано землі, щоб вийти на ті обставини, які дали змогу посадити за ґрати виконавців. Я не можу сказати, що мені як Президенту легко забезпечувати реалізацію цієї справи — з точки зору політичних тисків. Ви самі розумієте, що ті, хто до цього причетний, сидять у високих кріслах, а ті, хто вже перебуває поза владою, все одно зберегли колосальний вплив. Я проводжу щотижневі консультації з Генеральним прокурором, і щоразу вимагаю від нього одного: завершення розслідування цієї справи. Це питання честі — його персональної і прокуратури в цілому.

— Чи будуть притягнуті до відповідальності ті слідчі, які протягом п’яти перших років фальшували розслідування справи Гонгадзе?

— Два місяці тому одним із напрямів розслідування був саме той, який дає оцінку діям правоохоронних органів у попередні роки. Згідно з останньою доповіддю мені Генпрокурора, слідство триває, тож громадськість отримає відповідь на питання, чому і хто гальмував розслідування — можливо, вже через місяць. Головне, щоб ця справа постійно була на контролі журналістів і суспільства.

Як Президент, можу сказати: зараз ми перебуваємо на фінішній прямій. Цьому дуже посприяв арешт генерала Пукача. Після цього слідство отримало відповіді на ключові питання.

— Якщо ви не можете оприлюднити імена, які назвав Пукач, то, можливо, скажете, скільки ще людей із тих, хто причетний безпосередньо до вбивства Георгія Гонгадзе, перебуває при владі?

— Я б так сказав: ця справа зачіпає певне коло таких людей. І тому для слідства настає дуже відповідальний момент.

— Чи є гарантія, що останньої миті перед тим, як цей момент настане, ці люди не опиняться за межами України?

— Ця справа є настільки резонансною, що, думаю, жодна країна не наважиться надати притулок злочинцям такого рівня. Навіть при тому цинізмі, з яким деякі держави покривають деяких українських «біженців». Піти на таке — це зрадити людство. Теоретично таке можливо. Але на практиці я собі цього не уявляю.

— Як на вашу думку, чи вплинуть результати розслідування і їх широке обговорення на президентську кампанію?

— Очевидно, що так. І хтось, безперечно, читатиме це саме як елемент виборчої кампанії. Але це не головне. Головний виграш для суспільства полягатиме в тому, що ми, можливо, вперше побачимо, як відповідальність несуть представники дуже високих рівнів влади. І це буде однією з найяскравіших ілюстрацій демократії.