Письменник Олесь Воля (Олександр Міщенко) опитав близько 10 тисяч ще живих свідків голодомору з сіл, селищ і містечок України. Але в його книжці «Мор», яка вийшла у видавництві «Кобза», вміщено тільки невеличку часточку цих документальних свідчень. Чотиритисячним накладом книжку видрукувано в харківській друкарні «Глобус». У цьому є щось символічне. Адже 1933 року столицею України був Харків. Це сюди з Москви спускали накази про здійснення «великого перелому» в Україні, про створення колгоспів, про «знищення куркулiв як класу», про непосильні хлібозаготівлі. На початку 1930-х совєтські газети писали про розквіт колгоспів, про щасливе радянське життя. Те саме на замовлення писали й радянські письменники, а кінематографісти творили про це кіно. 1930 року Олександр Довженко зняв фільм «Земля» — про колективізацію і «ворогів-куркулів». Наприкінці 1950-х років міжнародне журі визнало цей фільм «найкращим серед 12 найкращих фільмів світу». Але ця стрічка вартісна ще й тим, що в її масовках беруть участь мешканці полтавського села Яреськи — гарні, бадьорі, у вишиванках... Усього через три роки, у 1933-му, їх, закатованих голодом, часом ще з ознаками життя, скидатимуть, як худобу, до спільної могили.
Організатори голодомору знаходили виконавців своїх планів серед покидьків українського села, які у своїх же односельців відбирали останню картоплину чи зернину, довгими металевими щупами «обмацували» все в хаті й на обійсті. Книга Олеся Волі — це своєрідний документ для майбутнього суду над комуністичною ідеологією. Перш ніж досліджувати психіку тих, які в божевіллі вбивали у 1933-му своїх дітей, щоб зварити їх у казані, варто замислитися: а чому в цей час освічені люди брехали, оспівуючи сатанинську совєтську систему? Доходило до того, що поети творили «прислів'я» на зразок: «Два сонця має земля: одне сяє з неба, друге — з Кремля», письменники оспівували «творців нового життя на селі». Але люд складав правдивіші твори:
Нема хліба, нема кики:
Тільки кіно та музики.
Ні корови, ні свині —
Тільки Сталін на стіні.
Це страшний урок нашої історії. Скільки померло діток — майбутніх хліборобів, рибалок, шахтарів, солдатів, інженерів. Серед них могли бути майбутні Лесі Українки й Миколи Зерови, Корольови й Кондратюки, Вернадські й Кибальчичі... Але дивує живучість бiльшовизму в Україні, носії чи заложники якого на демонстраціях досі загрозливо потрясають портретами Леніна і Сталіна.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
