Малолітній зв’язковий

З 84–річним Олександром Бичком ми зустрілися у переддень його подорожі до Бухенвальда. Ще юнаком він відчув там смак волі після трьох років концтабірного рабства. Відтоді не раз відвідує колишній концтабір на запрошення німців. Мислить світло і тверезо. Визнає, що до останніх днів залишатиметься «червоним» і що хотів би відчути на собі «тверду руку» правителя. Такі ідеали підживлювали в ньому упродовж багатьох десятиліть. Та від цього не стає менш жахливою розповідь Олександра Бичка про коричневий відповідник червоного «очищення». До пальта літній чоловік прикріпив свій табірний номер — 2216. Розмовляємо неподалік Бабиного Яру, що болюче прозирає крізь освітлене весняним сонцем гілля з бруньками й першими листочками.

— Олександре Даниловичу, яким чином ви, 16–річний хлопчина з київського Подолу, потрапили до концтабору?

— Фашисти слали мені додому повістки на роботу. «За невиконання — розстріл»,— писали на оголошеннях. Та я звідусіль тікав. Ходив на село міняти ганчірки на крупу й картоплю. А тоді мене «заклала» двірничка. Отож «загребли» у квітні 1942–го. У Німеччині працював у бауера: на електричному млині, на полі з плугом, біля корів і коней. Два тижні побув, познайомився із хлопцями, і ми втекли. Поляк казав: зачекайте, поки трава виросте, щоб можна було заховатися. Але ми чекати не хотіли...

— Ви знали, що вам за це може бути?

— Здогадувалися. Але голова не надто думала, молоді були. Через два дні нас упіймали. Поїзда не було ж прямого до Києва! Ми кілометрів три не добігли до лісу. Потім — гестапо, тюрма і концтабір... Я працював там у ремонтних майстернях, на заводі.

— Барак, де ви жили, був багатонаціональний?

— В’язнів намагалися розмістити за національностями. А загалом, там були люди з усієї Європи — французи, греки, болгари, бельгійці, угорці. Євреїв було дуже багато, їм було найгірше.

— Якою мовою ви спілкувалися з «інтернаціоналом»?

— По–німецьки. Навчився поневолі. У мене в бараку в головах лежав француз Жан, він мені все про Францію розповідав. Я вивчав у школі французьку, але знав лише два десятки слів. І з Жаном спілкувався то німецькою, то на мигах. З поляками легше — в них мова подібна до української.

— Чим вас там годували?

— Пайка хліба: хлібець кіло двісті ділиться на шість рівних порцій. 20 грамів маргарину: кубик розрізали дротяною сіточкою. Давали по шматочку ковбаси — кров’янки або ліверки. А ввечері, коли приходили з роботи, то давали баланду з брукви. На нас були смугасті сорочки, штани і шапочки. На ногах — дерев’яні колодки. Взимку працювали надворі в цьому ж одязі.

— Хто звільнив табір?

— Самі в’язні. Фашисти драпали, а американці ще не підійшли... Ось на фото (показує. — Авт.) — головна брама, годинник зупинився, коли почалося повстання і відімкнули електричний струм — о чверть на четверту. А на цьому фото — пень на горі, тут ріс дуб Гете. Поет замислював там свого «Фауста». Ліс довкола буковий, тому й місце називається Бухенвальд...

— Навіщо було повставати, якщо німці вже тікали?

— Вони перед втечею планували всіх в’язнів знищити. У Бухенвальд із відступом позвозили людей з інших таборів і філій. Тоді виводили й гнали пішки на південь Німеччини, до Альп. І десь над дорогою знищували. За три дні до звільнення так повиводили багатьох. І що ж, нам треба було чекати, поки всіх знищать? Повстання було збройне. Захопили в полон охорону, есесівців. Там була потужна міжнародна організація повстання: перші німці, французи, чехи, поляки, бельгійці, потім і наші ввійшли, з військовополонених.

— А ви брали участь у повстанні?

— Я, сопливий, був зв’яз­ковим. Знав лише одного, така була конспірація... Одного впіймали б — потяглася б ниточка, і всіх розкрили. А я ж був неповнолітнім. Мене й потім у СРСР ніхто не визнавав як в’язня концтабору.

— Це вже коли ви поверну­лися...

— На тих, хто повертався, дивилися скоса. Ті, що перебували на окупованій території, вважалися ворогами, а хто був у Німеччині — тим паче. Фільтрацію проходив: зібрали колишніх в’язнів у табір, огородили і допитували, разів п’ять — а може, ти про те саме іншим разом якось не так скажеш? Так, як і в гестапо.

— Довго тримали в такому таборі?

— Мені, неповнолітньому, було простіше. Багатьох таких, як я, посилали на роботи на Урал. Я працював на відновленні Донбасу. Додому, в Київ, потрапив років через п’ять після війни.