Боже, не дай дожити до пенсії

04.03.2004
Боже, не дай дожити до пенсії

Урядова реформа прирікає більшість пенсіонерів на хліб і воду. (Фото Василя ГРИБА.)

      У березні пенсіонери знову з надіями виглядають листонош. За два післяноворічні місяці ілюзій і сподівань на суттєве підвищення гарантованих державою виплат ні в кого з них не залишилося. Але шанс отримати зайву «п'ятьорку» все ж є. Під тиском велетенського обурення, що прокотилося Україною у зв'язку з так званою пенсійною реформою, яка замість пристойних пенсій додала більшості стареньких по знущальні три-чотири гривні, під шквалом критики і прокльонів на адресу уряду і Президента  і після височайшого втручання Самого — Леоніда Кучми — Прем'єр Віктор Янукович, поскрібши по припасених під вибори бюджетних «заначках», гроші знайшов.  Звісно, невеликі, за що йому доводиться виправдовуватися мало не на кожній зустрічі чи то із ветеранами-визволителями, чи то просто з пенсіонерами невеликого донецького містечка. Добре йому говорити — до пенсії ще далеко, та й у колишніх прем'єр-міністрів вона не така, як у простих смертних...

 

Поганому танцюристу «тiнь» заважає

      За перше півріччя цього року пенсіонери отримують підвищення на 12 відсотків, а не на 4,2, як це було з початку року. Всі виплати, які встигли видати до цього, будуть перераховані, і ви, шановні пенсіонери, повинні отримати різницю. Таке рішення, повідомив Віктор Янукович, прийняв Кабінет Міністрів. За словами Прем'єра, перерахунки вже розпочалися. Голова уряду стверджує, що вишукати додаткові кошти вдасться через «обілення» економіки. Мовляв, цього року урядовці вирішили серйозно взятися за збиткові підприємства — відповідне доручення провести їх «глибокий аналіз» у регіонах Янукович дав своїм підлеглим. За словами Прем'єра, зараз співвідношення прибуткових і збиткових підприємств у державі п'ятдесят на п'ятдесят, причому зі збиткових підприємств ніхто не збирається звільнятись, отже, реальні їхні доходи приховуються. Тепер у наполеонівських планах Кабміну — вивести всіх на чисту воду, причому більшу частину — за перше півріччя. А оскільки  виведення псевдозбиткових підприємств із тіні передбачає легалізацію зарплати, отже, і відрахування до Пенсійного фонду виростуть.

      Ще раніше, у себе на Донеччині, Янукович виправдовувався: «Є певні помилки в пенсійній реформі. Точніше, це не помилки, а питання збору коштів і питання наявності грошей у Пенсійному фонді. Їх сьогодні недостатньо, щоб піти на серйозне підвищення пенсії». Тоді ж урядовець уперше оприлюднив секрет Полішинеля, що «у нас сьогодні величезна частина економіки працює в «тіні» — 30-40 відсотків.  І пообіцяв побороти ту тінь настільки, щоб «збільшити пенсії до рівня мінімального прожиткового мінімуму». Окрім того, він укотре проспівав стару пісеньку «про головне», що пенсійна реформа, перш за все, задумувалась з метою «відновити справедливість, тобто: при збільшенні трудового стажу і з урахуванням шкідливих умов праці, відповідно, повинна підвищуватися і пенсія». «Цей принцип справедливості має бути», — впевнений Віктор Янукович.

По той бік урядової «справедливості»

      Останнім часом, коли говорять про пенсії, згадую рідного дядька Степана. Хоча йому вже давно за 70, називати дядька дідом язик не повертається: коли той копає картоплю чи косить траву, то й я, молода, в свої 25 за ним не встигаю. Сила є, але здоров'я вже не те і вік не той. Так склалося, що дядькові не дав Бог дітей, але жодного разу я не чула від нього нарікань ні на долю, ні на погане здоров'я — характер у нього, колишнього моряка, не той. І вдача не та. Яким же було моє здивування, коли редакційна пошта отримала його листа. Вперше за кілька десятків років він узяв у руку ручку, щоб висловити своє обурення особисто Прем'єру Віктору Януковичу, хоча досі я від нього чула тільки подяки то Лазаренку, то Ющенку, то Кінаху за зайву «десятку» до мізерної пенсії.

      «Я, Степан Олексійович, хочу подякувати за перерахунок, який досяг аж 5 гривень 20 копійок. Як здумаю, так усього і колотить. Кричите по телевізору тільки про це — та ще й наголошуєте: хто тоді багато одержував, той і тепер одержав немало, — пише він Віктору Федоровичу. — Я з 13 років працював напівголий і напівголодний, з матір'ю удвох орав своєю корівкою колгоспне поле, не отримуючи за це нічого, тільки тарілку затірки, потім понад 5 років служив у морських силах, закінчив автошколу і проробив шофером аж 42 роки, не по вісім годин, а від зорі і до зорі — на вивезенні хліба, буряків, у мороз і в дощ. Отримував подяки, завжди висів на дошці пошани і заробляв по 120-150 карбованців. Усі завидували, що багато, а ви тепер говорите: малі заробітки».  Дядько порахував, що якби за кожен рік тієї сумлінної праці ця влада додала йому бодай по 50 копійок, то вже вийшла б «двадцятка». «Тепер здоров'я дійшло до ручки, щоб полікуватися, потрібно 300—400 гривень, а я отримую 160. Аж пече душу як ветерана праці й ветерана війни. Просто наче так плюнули в душу, що далі нікуди».

      Схожих листів «Україна молода» за два місяці отримала кілька десятків. Але я не випадково почала саме з рідної мені людини. Я знаю, що на вулиці моїм дядькові з тіткою досі заздрять, вважають «багачами» — бо вони живуть дружно і якимось дивом «викроюють» із пенсії «двадцятку» на каністру бензину, щоб проїхати на улюблених «Жигулях» 30-річної давності в аптеку по ліки, на город чи на базар по калоші. Звичайно, не щомісяця — бо треба ж платити за світло і газ.

      Але я знаю й інше. Щовечора дядько ходить у літню кухню закрутити на погребі, де зберігаються картопля, соління, буряки та інші овочі, свій хитромудрий замок. Щоб пробратися вниз без відома хазяїна, пояснював якось він мені, треба буде всю підлогу зривати. Отож найбільше у своєму солідному віці Степан Олексійович боїться злодіїв, які можуть прийти і вкрасти «тушонку» з останнього кабанчика («Більше держати їх немає сили, та й зерно дороге») і десятка курей. Він любить м'ясо і знає, що з пенсії його купити буде не під силу. Якщо так у цій країні живуть пенсіонери-«багачі», то й собі хочеться піти і плюнути в обличчя тим, хто придумував нинішню пенсійну реформу.

Народ обурюється, кричить і просить

      Велика піар-акція, яка передувала новому року, і великий «пшик», який від неї дістався більшості пенсіонерів, посіяли серед народу не менші розпач і обурення, ніж «спалені» в часі інфляції суми з ощадних книжок. Наша редакційна пошта просто рясніє квитанціями на ім'я Віктора Януковича з перерахованими то 4, то 6 гривнями. Найбільше ображені сільські пенсіонери, які й тоді працювали тяжко, не маючи гідних зарплат, і сьогодні залишаються несправедливо ображеними владою.

      «Звертається до вас житель села Юрчиха Кам'янського району Черкаської області Чернишенко Іван Васильович. Не можу стримати свій гнів і біль, бо все своє життя працював на фермі й на тракторі. Йшов на роботу о 5-й годині ранку і приходив о 10-й вечора. Ішов — діти ще спали, і приходив — діти вже спали, так вони і виросли, батька не бачивши. Так пройшло 15 довгих років. Але ж і дітей доглянули з дружиною, вивчили, маю двох військових льотчиків, яким не знайшлося місця у нас у державі — служать за кордоном, у Росії». Іван Васильович працював завфермою, де доглядали по 6500 голів свиней і 200 корів. Отримували прирости по 400 грамів на добу, при плані 1200 тонн здавали 1500 тонн м'яса, доїли по 3500—4000 літрів на рік молока від корови. Словом, ферма вважалася передовою, але що з того, якщо нині багатьох передовиків уже немає серед живих. «Дехто не може стати на ноги, бо проходив усе життя в кирзових чоботях, і що ж ми заробили? А нічого. Отримуємо пенсії від 100 до 150 гривень. Коли гриміли газети, телевізор і радіо, що в Україні з нового року буде найвища пенсія у державах СНД, радощам не було меж. Та всі надії рухнули, коли за січень 2004 року я отримав надбавку «аж» 6 гривень 30 копійок!» — пише Іван Васильович.

      Важко йому, простому сільському дядьку, зрозуміти, чому «ті, хто стільці тер штани, отримали надбавку від 600 гривень і до 1200 гривень — є у нас у Кам'янському районі й такі, — а хто державу годував, той, вибачте, дулю отримав».

      Пенсійна реформа розділила стареньких на «білих» і «чорних», держслужбовців, яким живеться більш-менш, і трудівників, які, хоч і «вкалували» все життя, нині мусять обходитися мізером. Бо ж натуроплату, яку після паличок-трудоднів почали видавати по колгоспах, до зарплати не доточиш.

      «Ми працювали все життя по 16 і більше годин на добу, без вихідних і відпусток, — згадує Михайло Васильович Костянко із села Кукшин Ніжинського району Чернігівської області. —  Заробітну плату за таку роботу нам рахували в трудоднях, а потім на трудодні нараховували гроші і зерно. Зерно було основною заробітною платою (доходом) селян, а для нас, механізаторів, воно становило майжу половину заробітку. І ось коли настала пенсійна реформа, яку селяни з нетерпінням чекали, зерно, тобто його вартість, у заробітну плату (дохід) не включили. Мої ровесники-земляки обурюються таким рішенням і говорять, що було б справедливо вартість заробленого зерна оцінити по закупівельних цінах тих років і включити одержану суму в дохід для обчислення пенсії».

      Солідарні із селянами і вчителі. «Вікторе Федоровичу! Коли вас призначили на пост Прем'єр-міністра, то ви заявляли, що ваша мета — боротьба з бідністю, — нагадують пенсіонери-педагоги з міста  Тульчин Вінницької області. —  Ми, вчителі, пропрацювали по 40-45 і більше років, але усе життя отримували мізерні зарплати. Хіба ми винні в тому, що «самая справедливая в мире» держава нашу виснажливу, але вкрай потрібну працю знецінила в десятки разів? Уряд і держава у великому боргу перед учителями, адже не виконується закон про вирівнювання заробітної плати учителя і працівника промисловості. Особливо від нового пенсійного закону постраждали вчителі-діти війни, в яких пенсія становить менше половини прожиткового мінімуму і для яких не існує ніяких пільг.

      Дивно, чому міністр освіти п. Кремінь не відстояв права і заслуги величезної армії знедолених педагогів, які мають відмінників народної освіти, категорії, звання вчителя-методиста, ветеранів праці і війни. По радіо та телебаченню виступають деякі чиновники, які, виправдовуючи новий закон, ображають нас, кажуть, що ми погано і мало працювали, тому нам підвищили пенсію лише на 4,2 відсотка. Але це ж навіть менше інфляції, яка становить 8 відсотків!

      Чому для держслужбовців такий гуманний закон, чому їхня пенсія становить 90 відсотків від зарплати? Пане Януковичу, ви своєю постановою № 1783 від 20 листопада 2003 року перекреслили всі наші сподівання і надії. Ми просимо переглянути цей закон і звернути особливу увагу на працівників бюджетної сфери».

Подумайте про старенькі ноги!

      Те, як рахують надбавки у районних відділеннях Пенсійного фонду, — взагалі окрема історія. Якщо в Києві уряд щомісяця дає нове пояснення, що і як перераховувати, то виконавці на місцях геть заплуталися і втомилися від безкінечних черг і скандалів — найбільше народної лайки доводиться вислуховувати саме тут. Але на безкінечне «чому?» важко знайти відповідь, тому листи ідуть у Київ.

      «Я  інвалід ІІІ групи. Два роки тому пішов на пенсію за інвалідністю. Нарахували мені пенсію за віком 354 гривні, від якої ІІІ група — це 60 відсотків «плюс» 212 гривень. Але мені їх ніхто не дав, бо була межа — 150 гривень, — скаржиться Палій К.І. із села Забужжя Немирівського району, що на Вінниччині, прагнучи достукатися зі своїм болем до Президента, Прем'єра і Голови Верховною Ради. — За новою «прогресивною» пенсією мені нарахували 293 гривні, із них для інваліда ІІ групи вже беруть не 60, а 50 відсотків. То хіба це не зменшення пенсії? Навіщо обкрадати інвалідів? У лікарні, де я лікувався, ходять чутки, що ви, пане Президент, видали таємний указ про те, щоб знімати з хворих інвалідність, бо «дуже багато їх розвелося». Після перерахування пенсій віриться, що це так і є».

      А тим, хто дочекався своїх кровних, на перешкоді стоїть обридлива і безглузда бюрократія. «Єдиний раз у минулому році надійшло розпорядження виплатити «оздоровчі» за 2002 рік пенсіонерам, які проживають у «брудній» зоні, в сумі 29 гривень. Ви собі не можете уявити, через які поневіряння треба пройти, щоб роздобути необхідні довідки до заяви на отримання цих грошей, — не змовчав наш читач із міста Кузнецовськ Рівненської області. — Але я досі не можу зрозуміти, навіщо потрібна копія свідоцтва про смерть чоловіка (дружини) і довідка про склад сім'ї?! Хіба якщо виявиться, що чоловік живий, а родина велика чи маленька, то виплати не дадуть? Невже у XXI сторіччі не пора почати нове життя без зайвих «бумажок» і тяганини, адже інформацію про кожного пенсіонера можна роздобути в управлінні соціального забезпечення чи в податковій службі? Пора припинити навантажувати хворі ноги пенсіонерів і дати їм заслужено відпочити».

      Валерій Рожков з міста Новоград-Волинський Житомирської області є водночас і пенсіонером, і підприємцем, який має найманих робітників і сумлінно сплачує внески до Пенсійного фонду. «Я є пенсіонером Міністерства оборони, маю пенсію в 260 гривень, але мені її чомусь не збільшили. Водночас за новим законом про пенсії мене змушують платити 70 гривень зі своєї підприємницької діяльності і за кожного найманого робітника.

      З нас, підприємців, збільшили страхові внески в пенсійний фонд (по 70 гривень) плюс за кожного найманого працівника — 32 відсотки від його заробітної плати. Тільки з нашого доходу збільшуємо податок із заробітної плати до 13 відсотків  за кожного найманого робітника. Виникає закономірне питання: то куди підуть такі гроші? Для підняття пенсії чи на проведення передвиборчої кампанії?» 

      А пані Федченко з села Кислиця Ізмайлівського району Одеської області пенсіонеркою стане аж через рік: «Я маю вийти на пенсію зі стажем 36 років, — пише вона. — За старої системи я отримувала б близько 200 гривень, а платили б не більше 150. Після реформи можу розраховувати лише на мінімальні виплати — від 90 до 100 гривень. Так мені пояснили в Пенсійному фонді. Бо загальний відсоток відрахувань від середньої заробітної плати становитиме не мої попередні 70, а лише 34 відсотки». Жінку лякає така перспектива зустріти «забезпечену старість». «Усі мої сподівання на гідне життя на пенсії — марні», — пише вона. Спостерігаючи, як держава ображає стареньких, у мої молоді роки згадується рядок із пісні : «Боже, не дай дожити до пенсії». Її автори, певно, й не здогадувалися, як вони були праві!