Схоже на те, що в цій житейській історії таки не обійшлося без особливої Господньої уваги, хоча спершу все складалося нібито навпаки. Михайло народився в останній день 1946 року не десь у повстанській криївці (таке тоді в Галичині траплялося нерідко) чи в глухому карпатському поселенні, а в чималому передгірському селі Бабче, розташованому зовсім поруч із тодішнім райцентром Солотвин. Його дитинство припало на важкі післявоєнні роки, та здобуття освіти, принаймні початкової, і тоді вважалося конституційним обов’язком. Михайлові не пощастило: за партою місцевої восьмирічки йому вдалося посидіти тільки у першому класі й лише впродовж першого місяця, та й то — через день–два. Коли брали в армію, у військовий квиток хтось дописав освітній мінімум: «Чотири класи». Насправді ж ні писати, ні читати він не вмів.
«У молодості, особливо коли побралися, було трохи соромно, що мій чоловік — неграмотний, — пригадує часи кінця шістдесятих років минулого століття пані Євдокія. — Працював на тракторі, але самостійно не міг заповнити табель обліку виконаних робіт, то я писала за нього, а він лише підписувався. Якби до його голови та хоч трохи освіти — був би, мабуть, відомим чоловіком».