Два грандiозних концерти дала в Америці Софія Ротару. 21 лютого — в концертному залi найвiдомішого I найпомпезнішого казино «Тадж Махал» в Атлантiк-Сiтi, що за двi години їзди вiд Нью-Йорка. Тут зазвичай проходять гастролi росiйських зiрок рівня Кiркорова — Крутого. I ось українська зiрка об'єднала на цей раз двi громади iммiгрантiв та тимчасово проживаючих: росiйську і українську. До слова, за iсторичною традицiєю, ці двi громади тут iснують iзольовано. Правда, іммігранти «четвертої хвилi» не цураються вiдвiдин i росiйськомовних заходiв.
На цей раз Софiя задовольнила всiх, хоч i запрошена продюсером з американсько — росiйського боку. А публiка наїхала з Нью-Йорк-Сiтi та штатiв Нью-Йорк, Нью-Джерсi, Пенсiльванiя. I хоч ведучий програми Сергiй Крамаренко назвав її явищем слов'янської культури, Софiя вибудувала свiй концерт так, що акцентували рiднi витоки і сьогоднiшнi модернi надбання саме української музикально-пiсенної культури.
Розпочався концерт вiтанням українською мовою, класичними «Червоною Рутою», «Приїжджайте в Закарпаття», «Два перстенi». I поруч із нею та ж сама вiдома музична група «Червона Рута» і нею ж вiдкритий та адаптований до свого смаку високопрофесiйний модерн-балет «Акверiус» зi Львова. Опiсля концерту моє товариство землякiв-глядачiв дiлилося враженнями: хореографiя керiвника танцювальної групи Оксани Лань бездоганна. Цей балет із використанням модернiзованих елементiв українського та румуно-молдавського танців був надзвичайно органiчним тлом до пiсенного мистецтва солiстки. Не кажучи вже про унiкальнi номери,як, наприклад, постановка, присвячена пам’ятi художнього керiвника «Червоної Рути» Анатолiя Євдокименка. Вiн — у бiлому, вона — в червоному i всi решта — натовп — у чорному. Журба! Бiль! Смуток! А в фiналi — над натовпом смутку — злетiла, замайорiла пара закоханих. Навiчно!..
Софія Ротару довела, що з роками сила голосу, таланту змiцнiли, а естетичнi орiєнтири вдосконалились (свiдчу, бо сама була на її концертi в Нью-Йорку рокiв зо п'ять тому, то це «небо і земля»). А недавня драма її особистого життя, бiль,повязаний зi смертю чоловіка,вiрного друга, соратника Анатолія Євдокименка,оголили нерви. Її концерт можна визначити одним словом «натхненність» — не демонстрована, а щира. Вона буквально запалила глядачiв, вона випромiнювала таку позитивну енергетику, таку сердечнiсть, що зал без iстерики вiдповiдав їй любов'ю і спiвчуттям. Жiнки втирали сьозу, чоловiки скандували «Со-фiя, Со-фiя»... Програма гастролей по Америцi названа «Моє життя — моє кохання». А знову вийти на сцену допомогли, за її твердженням, глядачі: «Без вас я не мислю свого життя»...
Iншими, оновленими, виявились не тiльки свiтовiдчуття, а й її класичний репертуар, її хiти, поданi в новiй музичнiй обробцi, вони й сприймались дещо по-новому. Була i «Хуторянка «, i нев'януча «Лаванда», i «В доме моем», i « Засентябрило»... Виконано кiлька прем'єрних пiсень, сприйнятих, як завжди це буває, бiльш стримано, нiж знайомi і улюбленi.
Пiд кiнець програми була нова пісня «Одна калина» з передмовою співачки: «А зараз про найголовнiше, що є в нашому життi — про рiдний батькiвський край». I краяли нашi серця слова: «Одна калина за вiкном,одна родина за столом,одна стежина, що додому йде сама, одна любов на все життя,одна любов до забуття і Україна, бо в нас iншої нема!».
На другий день, у недiлю дiйсно народна і улюблена Софія зi своєю командою виступала вже в Чикаго. Звiдтiля — додому, бо батько хворий. Одна родина за столом...
Лідія КОРСУН.
Нью-Йорк.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
