Білорусь у лещатах

Алло, адміністрація Лукашенка? Вам телефонують із Брюсселя!

Позавчора вранці білоруські журналісти, відкривши електронну пошту і прочитавши останні прес–релізи, не повірили своїм очам. «24 вересня відбулася телефонна розмова президента Республіки Білорусь Олександра Лукашенка і Верховного представника Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єра Солани», — повідомляла прес–служба Олександра Лукашенка. Ще кілька місяців тому у вірогідність такої розмови не міг повірити жоден білоруський політолог.

За офіційною інформацією, Лу­кашенко і Солана обговорили «низку питань, що стосуються розвитку внутрішньополітичної ситуації в Білорусі, а також усього спектра співпраці Білорусі з Євросоюзом». Крім того, «було підкреслено важливість відкриття нової сторінки в стосунках Білорусі та ЄС». Більше світла на зміст розмови Лукашенка і Солани пролила прес–секретар останнього Крістіна Галлах, яка в інтерв’ю агентству БелаПАН повідомила, що два політики обговорювали майбутні вибори: «Хід цієї виборчої кампанії дуже важливий для нас. Білоруська влада має можливість продемонструвати свою прихильність до прав людини і свій прогрес на цьому­ шляху». За хорошу поведінку Євросоюз обіцяє не залишитися в боргу. Зокрема, як заявила Крістіна Галлах, «ЄС готовий переглянути обмежувальні заходи відносно Білорусі й обговорити конкретні позитивні кроки назустріч, які можуть привести до відновлення діалогу». Проте прагматичні європейці звикли розуміти, за що конкретно вони йдуть на поступки. Як повідомляє польська «Газета виборча» із посиланням на «одного із західних дипломатів», «Брюссель бажає, щоб у результаті виборів у нижню палату білоруського парламенту ввійшло як мінімум 20 опозиціонерів». Прізвища цих політиків не називають, але польська газета стверджує, що ЄС наполягає на включенні до складу членів парламенту знакових для опозиції персон.

Пройдуть — не пройдуть

Слід гадати, що під «знаковими персонами» переговорники від Євросоюзу мають на увазі лідерів опозиційної партії, яких до кінця кампанії дійшло лише четверо. Це Сергій Калякін (Партія комуністів білоруська), Анатолій Лебедько (Об’єднана громадська партія), Анатолій Левкович (Білоруська соціал–демократична партія («Громада»)) і Станіслав Шушкевич (Білоруська соціал–демократична громада). Інші опозиційні кандидати за «знаковістю» до своїх лідерів не дотягують, хоч деякі з них мають шанси на здобуття більшості голосів у своїх округах. Проте білоруські демократичні політики вже звикли, що вибори в країні Лукашенка відбуваються за принципом, який сформулював ще Йосип Сталін: «головне не як голосують, а як підраховують». Переконати їх у тому, що завтрашнє голосування пройде за іншим сценарієм, не можуть ні запевняння влади, що вибори пройдуть демократично, ні активні сигнали Європи про готовність ці вибори визнати.

У принципі, кажучи про фальсифікації, які готують, білоруська опозиція має один залізний аргумент. До складу дільничних виборчих комісій, які проводять первинний підрахунок голосів і на рівні яких відбуваються масові фальсифікації, було включено всього декілька представників Об’єднаних демократичних сил — їх загальна чисельність там не перевищує одного відсотка. Таким чином, виникає побоювання, що на догоду проханням ЄС білоруська влада може штучно проштовхнути до парламенту декілька зручних для себе опозиціонерів, сфальсифікувавши підсумки голосування на їхню користь. На думку білоруського політика і колишнього політв’язня Миколи Статкевича (якому, до речі, було відмовлено в реєстрації кандидатом у депутати), з усіма опозиціонерами, які пройдуть до Палати представників, влада вже уклала угоди, і в новообраному парламенті вони поводитимуться тихо. Таку думку Статкевича побічно підтверджують і слова Олександра Лукашенка на нараді, присвяченій виборчій кампанії: «Нам у парламенті крикуни не потрібні!». Дійсно, пропустивши до парламенту пару–трійку «безпечних» демократів, білоруська влада вб’є двох зайців одним пострілом: і Європа вибори визнає, і проблем з ухваленням необхідних для Лукашенка законів і рішень не виникне — декілька голосів нічого не вирішують.

Путін їде втихомирювати

Покращуючи стосунки з Європою, Білорусь тим самим усе більше повертається спиною до свого давнього і, за словами Лукашенка, головного союзника — Росії. Хоча в інтерв’ю західним газетам «Файненшл таймс» і «Франкфуртер альгемайне» білоруський президент кілька разів повторив про те, що «зовнішня політика Білорусі завжди орієнтуватиметься як на Схід, так і на Захід через географічне місцерозташування країни», зрозуміло, що одночасно дружити з усіма на практиці не виходить, хтось постійно буде не задоволений. Природно, що Росія навряд чи захоче, щоб її стратегічний союзник на західному напрямі все більше вирушав у бік Європейського Союзу. Прикметно, що в новинах російських телеканалів «союзником Росії номер один» Білорусь уже не називають. Її місце зайняв Казахстан, з президентом якого Дмитро Медведєв після свого обрання зустрівся вже тричі. Для порівняння: до Білорусі Медведєв приїжджав лише один раз, та й то з нагоди 67–річчя початку Великої Вітчизняної війни.

Сигнали, що надходять із Кремля, в Мінську або не розуміють, або вдають, що не розуміють. Мабуть, саме з метою напоумити Лукашенка, який «дивиться на Захід», до Мінська 6 жовтня приїде російський прем’єр–міністр Володимир Путін. Формальна мета візиту — засідання Ради міністрів фантомної Союзної держави Росії і Білорусі, але через свого білоруського колегу Сергія Сидорського Путін передав Лукашенку прохання про особисту зустріч. Природно, відмовити в такій зустрічі Лукашенко не міг, згоду від нього російська сторона вже отримала.

Поговорити колишнім колегам буде про що. Мало того, що Мінськ усе активніше веде переговори з Брюсселем, так Білорусь досі не визнала незалежність Абхазії і Південної Осетії, хоча про необхідність зробити це неодноразово натякали як посол Росії в Мінську, так і офіційні особи в Кремлі. Позавчора прохання про визнання Лукашенку особисто надіслали президенти Багапш і Кокойти. Своїх поки що не визнаних колег Лукашенко заспокоїв, завіривши, що їхні прохання розгляне новий склад парламенту. Прикметно, що, згідно з Конституцією, правом визнання незалежності інших країн у Білорусі наділений саме президент, а не парламент. «Кому цей поспіх потрібний? Я вважаю, що нас ніхто не квапить, ми спокійно можемо розібратися в ситуації. Пройде певний час, і ми, обговоривши це питання, ухвалимо відповідне рішення», — сказав Лукашенко в інтерв’ю західним газетам. Очевидно, що тайм–аут в ухваленні остаточного рішення Мінськ бере не просто так. Тимчасовий повірений у справах США в Білорусі Джонатан Мур уже заявив про небажаність поспішних дій Мінська. Визнання незалежності грузинських територій означатиме зведення нанівець усіх зусиль щодо нормалізації стосунків із Заходом.

Отже, зараз Лукашенку доведеться нелегко: з одного боку — Захід із бажанням скасувати санкції і відновити діалог, а з іншого — Росія з газом і нафтою. На запитання «з ким же бути?» Білорусь відповість уже завтра. Якщо вибори будуть визнані ОБСЄ і Європейським союзом, у стосунках Мінська і Брюсселя настане новий етап, який може закінчитися ще більшою демократизацією «останньої диктатури Європи». Але якщо вибори не будуть визнані, то, за словами Лукашенка, Білорусь надовго заморозить переговори із Заходом.