Література

23.08.2008

Київське видавництво «Атлант ЮЕмСі» започаткувало новий напрям в українській науково–популярній літературі: біографічні нариси про «живих класиків».

 

Провокація гордості

Коли 2000 року вийшла Андерсенова «Снігова королева» у виконанні видавництва «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА», експерт Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» Михайло Бриних розгублено–прогностично значив у своїй рецензії: «Про її унікальність треба не статті писати, а складати вірші та пісні». Нарешті сталося: інший експерт «Книжки року», Ростислав Семків, написав своєрідну поему в прозі — «Іван Малкович, український видавець і поет».

«Сьогодні Іван Малкович є одним із найбільш визнаних авторитетів української громади Києва», — справедливо пише автор і, будучи науковцем, досліджує матрицю цього соціального успіху. Вона, на думку Р. Семківа, в тому, що «аристократизм Івана Малковича полягає у відкиданні всього недосконалого естетично й етично». А згідно з концепцією іспанського філософа Ортеги–і–Гасета, «людське суспільство, хоч–не–хоч, є завжди аристократичне самою своєю істотою, аж до такого ступеня, що воно є суспільством у міру свого аристократизму» (Вибрані твори. — К.: Основи, 1994). Звідси випливає запитання: чим саме Іван Малкович збільшив масу українського аристократизму?

Р. Семків виділяє принаймні три дати, коли книжки «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Ги» наочно вплинули на тогочасну широку читацьку публіку та посутньо скорегували розвиток українського книжкового бізнесу. І. Малкович заснував своє видавництво 1991–го і першою його книжкою стала «Українська абетка». «То було настільки несподіване — внутрішньо і зовнішньо — видання (про це докладно у Р. Семківа), що 50–тисячний наклад розлетівся чи не миттєво й «Абетка» стала однією з яскравих ознак тогочасного відродження української нації, поруч з велелюдними мітингами, синьо–жовтими прапорами і знесенням ленінських пам’ятників на галицьких майданах», — пише Семків.

Додам до цього: 1999–го «Українську абетку» перевидано в новому оформленні, й вона одразу посідає перше місце серед дитячих видань у щойно тоді заснованому рейтингу «Книжка року» (а в «змаганні» за гран–прі «Абетка» пропускає вперед лише не менш резонансний Універсальний словник–енциклопедію «УСЕ» — К.: Ірина, 1999).

Та вже в наступному рейтингу новинка від «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Ги» — «Снігова королева» — стає найкращою книжкою року. Це другий пункт укладеної Р. Семківим класифікації успіху видавця Малковича: «Снігова королева» стала точкою відліку нової епохи в українському книговиданні». Дослідник навіть уводить термін на ознаку ексклюзивного стилю «А–БАбиних» книжок: «Перфекціонізм». З точки зору філологічного аналізу, розділ про «Снігову королеву» є найяскравішим у всій книжці про видавця–поета. Чого вартий лише детальний розгляд самої–однієї титульної ілюстрації, виконаної художником Владиславом Єрком («я не знаю іншої обкладинки, яка б могла так багато й одразу розповісти дітям про дорослий світ»).

Далі Малковичева справа рухалася точно за латинським дороговказом: Citius, altius, fortius! — Швидше, вище, сильніше! У рейтингу «Книжка року’2001» перемагає Керролова «Аліса в Країні Див». У «Книжці року’2002» — два перші Гаррі Поттери. Саме тоді засяяло третє коло слави І. Малковича. Переклад двох книжок Дж. Ролінг, майстерно виконаний Віктором Морозовим, плюс схвалені самою британською казкаркою обкладинки того ж В. Єрка, утворили прецедент, що виходив за межі книжкового світу. Р. Семків робить висновок, що український громадянин, котрий зіткнувся 2002–го з «А–БАбиним» Поттером, «можливо, чи не вперше відчув гордість за щось українське».

Подальша статистика видавничого поступу так само присипана лаврами. У «Книжці року’2003» перемагають «Казки Туманного Альбіону» в ілюстраціях уже на той час славетного В. Єр­ка. Переможець рейтингу 2004 року — «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. 2005–го «А–БАбина» продукція посідає всі три топ–сходинки серед книжок для малечі, і дві перші — серед творів для підлітків. А наступного сезону «Книжка року» разом з «Україною молодою» провела серед читачів широке опитування «Книжки незалежного 15–річчя, які вплинули на український світ». Результат у номінації «Дитяче свято» приголомшував: у топ–десятці вісім позицій належать видавництву «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА»! Власне, це і є незалежне потвердження висновку Ростислава Семківа про те, що Іван Малкович — «великий батько української дитячої книжки».

Нещадний жанр

Утім рецензована книжка, на жаль, викликає часом і читацьке розчарування. Науково–популярна література — порубіжний жанр, такий собі мікс із наукової обізнаності автора, його ж журналістського чуття та, власне, поп–літературного стилю викладу. Нашому авторові, Ростиславу Семківу, бракує саме журналістського чуття. Скажімо, медіа–професіонал не дозволив би собі оминути сюжет, коли Малковичеві нібито пропонували стати міністром культури (хто пропонував, коли, за яких обставин, на яких умовах?). Або, розповідаючи про оборудку з картоном, яка уможливила друк «Абетки», журналіст–аналітик «розсекретив» би й імена перших контрагентів початкуючого видавця, і власне економічну схему успішного проекту.

Із книжки «Іван Малкович, український видавець і поет» ми так і не довідаємося про менеджерські якості нашого героя і жодної уяви не складемо про бізнесовий менеджмент, котрий висунув видавництво на лідерську лінію. Водночас, коли глянути на західні зразки науково–популярної літератури про лідерів, ми побачимо, що ділові й фінансові характеристики становлять їхню основу і, відповідно, основу читацького інтересу. Український же варіант «лідератури», як видно, часом нагадує демонстративно цнотливу лекцію з запобігання вагітності для школярів.

Через це, до речі, страждають і деякі висновки. Не володіючи економічною інформацією, Р. Семків стверджує, що «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» — «найбільше дитяче видавництво». Це не так, у дитячому сегменті українського книжкового ринку працюють кілька набагато потужніших суб’єктів. Але це аж ніяк не псує успішно–привабливого екстер’єру «А–БАби» — навіщо справді аристократичному видавництву купецькі замашки?

Автор–журналіст також не лишив би читача в непогамовано–збудженому стані після фрази про Малковичів «родовід, який київському поетові фахівці–історики допомогли простежити аж до ХIV ст.». Родовід від такої сивої давнини вже сам собою є сенсаційною інформацією. Ретельно розглянути його в біографії — аксіома жанру. Ще цікавіше — побачити тяглість зв’язків на таку глибину, оскільки, як слушно зауважує Оксана Забужко, «духовна аристократія репродукується тільки й виключно шляхом прямої міжпоколіннєвої трансмісії цінностей» (Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. — К.: Факт, 2007).

Але не слід заходити в іншу надмірність, вважаючи, що одного журналістського хисту досить для створення справжнього науково–популярного тексту. Промовистий приклад — наступна книжка серії «Стозір’я»: «Андрій Середа та «Кому вниз»: Музика Високого Духу». Її автор — нині практикуючий журналіст Олександр Євтушенко. Тож найліпше йому вдаються описово–репортажні частини розповіді. Коли ж потрібно застосувати аналітичний інструментарій (саме в цьо­му найсильніше виглядає Р. Семків), О. Євтушенко за інерцією оперує газетними штампами. Виходить отака–ось «аналітика»: «Епохальний альбом» або «дуже–дуже сильні метафоричні тексти». А попереджав же Станіслав Єжи Лец: «Не ходи зачовганими шляхами, бо послизнешся» (Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006).

О. Євтушенко таки послизнувся, й уся його книжка — ексцентрична спроба утримати рівновагу. Читачеві від цього шоу часом смішно, як–от від такого «критичного пояснення» стилістично несподіваної композиції: «Маленька містерія, що раптово з’явилася під час репетиції, наче впала з неба». А часом уже й не до сміху, коли автор силується «упакувати» банальності в іншомовні шати: «У сенсі екзистенційному — це об’єднаний досвід музикантів за останні роки» (але ж будь–який твір — це втілення досвіду, і то досвіду — винятково екзистенційного).

Перейнятий вимушеними піруетами, автор припускається і геть невмотивованих висновків. Пишучи про кволу реакцію української преси на яскравий виступ Андрія Середи та гурту «Кому вниз» на одному польському фестивалі, як також згадуючи суто провокаційний відгук котрогось із наших маргінальних сайтів на їхній тріумф на фесті в Німеччині, О. Євтушенко несподівано вигукує: «Отож немає пророка у своїй вітчизні!»

Та годі! Лінькуватість та недопитливість більшості українських журналістів, що пишуть «про культуру», — чи не ментальна їхня ознака. А те, що ці «фахівці категорії Б» найперше засвоїли прийоми жовтої преси — також добре відомо. Відтак достойно високому авторитетові А. Середи подібні «коментарі» нічого не додадуть і не відберуть. До того ж «Кому вниз» піднявся на верхів’я слави не сходами закордонних фестивалів, а завдяки феномену «Червоної рути» (цілком можна твердити, що саме А. Середа «сотовариші» й уможливив той феномен). А нині вже й інерційні офіційні кола розглядають «Кому вниз» як невід’ємний чинник сучасного мистецького процесу — адже сам О. Євтушенко згадує минулорічну номінацію гурту на Шевченківську премію. І те, що відзнака дісталася іншому гідному колективові — «Піккардійській терції», не дає жодних підстав розводитися про «невизнаність» формації «Кому вниз» в Україні.

 

ЛІДЕРИ ЛІТА: НОМІНАЦІЯ «ОБРІЇ»

Науково–популярна література

1. Леонід ЗАЛІЗНЯК. Походження українців: між наукою та ідеологією; Новітні міфи та фальшивки про походження українців; Лариса МАСЕНКО. (У)мовна (У)країна; Кирило ГАЛУШКО. Народи, етноси, нації. Сер. «Likbez–абетка». — К.: Темпора, 104+136+88+72 с. (о)

2. Ольга КОВАЛЕВСЬКА. Іван Мазепа у запитаннях і відповідях. — К.: Темпора, 200 с. (о)

3. Украина — Европа: хронология развития. 1000—1500. Сер. «История великого народа». — К.:КВІЦ, 768 с. (п)

4. Михайло ЄЛЬНИКОВ. Золотоординські часи на українських землях; Вадим СТЕПАНЧУК. Льодовики, мамонти та первісні люди: Україна мільйон років тому; Юрій ГЛУШКО. Омріяна книга дітей Одина. Сер. «Невідома Україна». — К.: Наш час, 176 +192+208с. (п)

5. Джеффрі ПАРКЕР. Історія світу. Атлас. — К.: Картографія, 192 с. (о)

6. Володимир СЕРГІЙЧУК. Що дала Україна світові? — К.: Сергійчук М. І. , 288 с. (п)

7. Ростислав СЕМКІВ. Іван Малкович, український видавець і поет; Лю ПАРХОМЕНКО. Микола Леонтович; Лариса БРЮХОВЕЦЬКА. Іван Миколайчук; Олександр ЄВТУШЕНКО. Андрій Середа та «Кому вниз»: Музика Високого Духу. Бібліотека української родини «Стозір’я». — К.: Атлант ЮЕмСі, 63+63+63+63 с. (о)

 

Спеціальна література

1. Р. І. СОССА. Історія картографування території України. — К.: Либідь, 336 с. (п)

2. Мітчел СТІВЕНС. Виробництво новин: телебачення, радіо, Інтернет. — К.: Києво–Могилянська академія, 407 с. (о)

3. Деніел С. ГАЛЛІН, Паоло МАНЧІНІ. Сучасні медіа–системи: три моделі відносин ЗМІ та політики. — К.: Наука, 320 с. (о)

4. В. А. РОМЕНЕЦЬ. Історія психології: ХІХ — початок ХХ століття. — К.: Либідь, 832 с. (п)

5. А. Б. ПЕДЬКО. Власність, контроль і конфлікт інтересів в акціонерних товариствах. — К.: Києво–Могилянська академія, 325 с. (о)

6. Г. П. ДАН. Етика для лікарів, медсестер і пацієнтів. — Л.: Свічадо, 200 с. (о)

7. В. НАУМЕНКО, Д. БАКУМЕНКО. Митні правила в блок–схемах з коментарями. — Одеса: Пласке, 144 с. (о)

 

Енциклопедичні та довідкові видання

1. Національний атлас України. — К.: Картографія, 440 с. (с)

2. Святослав КАРАВАНСЬКИЙ. Практичний словник синонімів української мови. — Л.: БаК, 512 с. (п)

3. Образотворче мистецтво. Енциклопедичний ілюстрований словник–довідник. — К.: Факт, 680 с. (п)

4. Костянтин СТАМЕРОВ. Нариси з історії костюмів. — К.: Мистецтво, 432 с. (с)

5. Богдан СУШИНСЬКИЙ. Всесвітня козацька енциклопедія XV—XXI ст. — Одеса: ЯВФ, 570 с. (с)

6. Світова історія: ХХ століття. Енциклопедичний довідник. — Л.: Літопис, 972 с.

7. Енциклопедія освіти. — К.: Юрінком Інтер, 1040 с. (п)

 

ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Надія СТРІШЕНЕЦЬ,
керівник Центру формування інформаційних ресурсів Національної бібліотеки України

«Практичний словник синонімів української мови» Святослава Караванського за якістю довідкового матеріалу переважає двотомник синонімів, підготовлений академічними інститутами української мови та мовознавства (К. , 2001).