Діти боялися навіть легких хмарок

«Не дай Бог вам пережити те, що випало на нашу долю», — говорять українці, які залишилися без даху над головою після страшної повені. Стихія, що заподіяла шкоди шістьом регіонам України, лишила відбиток не лише на статках людей, але й на їхній психіці. Фахівці МНС, які надавали психологічну допомогу постраждалим від повені, кажуть, що найважче було «витягувати» дітей та одиноких людей похилого віку. «УМ» дізнавалася про те, з якими випадками доводилося зустрічатися психологам на підтопленій місцевості, які страхи мучили селян та якими методами фахівці долали ці проблеми.

Вогкість із хати не виженеш

Галина Боклах — реєстратор центральної міської поліклініки міста Турка, що на Львівщині — ніяк не може вигнати із власного помешкання сирість і неприємний запах, який залишився після страшної повені. Після того, як у квартирі погосподарювала «велика вода» (у спальні було майже по коліна води), добряче набралися вологи стіни, піднялася підлога, понабрякали, покрутилися меблі. Жінка мусила виловлювати свої речі з брудної смердючої калабані, яку нагнало течією знадвору.

«І коли цей жах закінчиться? Уже не знаю, як ту вогкість можна вигнати з хати, — зізналася в бесіді з кореспондентом «УМ» Галина Ігнатівна. — Миємо, чистимо, протираємо, мабуть, уже по двадцятому разу. Сушимо стіни камінами, калориферами, нічого не стелимо на підлогу, щоб швидше провітрилося. Килими, книги, одежу — геть усе, що можна було — повиносили надвір. Але тільки прибираєш камін від стіни, минає день — і вона знову вогка. І запах нікуди не подівся... Але нам ще добре. Бо є в містечку люди, які постраждали від повені набагато більше. У медсестри з поліклініки взагалі страшне що в хаті коїлося. Вода стояла під півтора метра! У них берег нижчий, і великою течією поперевертало все, що було в кімнатах: стільці, полиці, столи, матраци з подушками, харчі. Книги плавали впереміш із сорочками... Стіни в хаті набралися води, підлога «підскочила», меблі понищило так, що годі ремонтувати. Жити там просто неможливо, навіть після того, як вода пішла. То жінка перебралася до дітей, а як далі буде — ще не знає».

Працівниця поліклініки каже, що головна надія людей, які постраждали від повені, — на матеріальну допомогу, обіцяну владою. Адже більшість українців, які після наступу «великої води» залишилися без даху над головою, не можуть пошарудіти під матрацом і витягти суму, потрібну для придбання нової хати. А ще треба гроші на зимовий одяг, на заміну зіпсованих прасок та фенів, на нові шпалери й фіранки, на теплі ковдри, врештірешт... Тому сьогодні думки знедолених чоловіків та жінок обертаються навколо документів, підтверджень, печаток і розрахунків щодо компенсації.

Утім є моменти, які грошима не дужето й виправиш. Стихія зруйнувала в людях упевненість у тому, що їхній будинок — це фортеця, в якій можна сховатися від будьякої негоди й почуватися в безпеці. Українці, які залишились без даху над головою, бояться повторення пережитого страхіття. Когось до нестями лякають навіть легкі хмарки на небі, комусь не спиться у власному ліжку...

«Уже й руки впали у тій хаті щось робити, — зітхає Галина Боклах. — Бо працюєш, працюєш, а толку мало. А ще страх бере: що як знову дощ упаде, вода підніметься і в хату зайде? Дуже хочеться, щоб цей жах закінчився якомога швидше».

Психологи були і вантажниками, й інформбюро

Як розповів «УМ» головний фахівець відділу психологічного забезпечення та захисту населення управління соціально­гуманітарної роботи та захисту населення МНС України Анатолій Сичевський, у самотніх і людей поважного віку внаслідок психотравми спостерігалося загострене почуття самотності, безпорадності, втрата сенсу існування і навіть суїцидальні думки. Серед психосоматичних проявів найчастішими були різноманітні порушення сну (неможливість заснути, поверхневий, тривожний сон, нічні страхіття в дітей тощо), вегетосудинні зміни (головні болі, тахікардія, різкі зміни тиску, запаморочення тощо), біль у серці, порушення апетиту, загострення хронічних хвороб тощо. Тому увага психологів була насамперед сконцентрована на дітях і людях поважного віку, оскільки вони виявилися найбільш уразливими внаслідок пережитого стресу.

Мобільна група з надання екстреної психологічної допомоги, очолювана Анатолієм Сичевським, працювала в місцях «буяння» великої води від 31 липня до 9 серпня. Упродовж цього часу 30 психологів МНС із різних регіонів підтримували людей в чотирьох областях, які найбільше постраждали від стихії: ІваноФранківській, Чернівецькій, Львівській та Вінницькій. Психологи надавали підтримку близьким родичам загиблих, які перебували у стані гострого горя, працювали з посттравматичними стресовими проявами, запобігали розвитку кризових станів.

«Наші люди не мають такої широкої практики спілкування з психологом, як за кордоном, — каже пан Сичевський. — То для українців щось нове. І коли приїжджає психолог до села, відразу йде недовіра— чужий, чого треба? Якби прийшов із лопатою, мотопомпою, поміг меблі виносити надвір, то скажуть, що хлопці молодці. А так кому потрібні ті розмови? Тому ми, психологи МНС, спочатку мусили напрацювати авторитет і довіру. Самі йшли, стукали в двері, запитували, які є проблеми. Де треба, меблі виносили, в погріб заглядали — чи багато води і що там коїться взагалі. Людина і починає скаржитися, що ті не прийшли, ті кинули напризволяще, немає ні від кого допомоги. Ми вислуховували, а далі несли інформацію до сільського голови: там і там проблеми. Чому в інваліда немає хліба? Чому бабці не завезли воду? Так ми реально допомагали вирішувати людям проблеми. Взагалі часто ми виступали не стільки як психологи, а як представники МНС і навіть інформбюро. Бо ж у людей іноді не було навіть елементарної інформації, чи йде допомога. А ми розповіли, що відновні роботи проводяться в сусідньому районі, скоро до вас прийдуть, і людям стає легше».

На першому етапі, за словами Анатолія Сичевського, люди болісно переживали свої втрати. А через деякий час шукали шляхів виходу з ситуації. «Коли психологи були в одному населеному пункті раз, два, селяни вже реагували на фахівців інакше, — говорить Анатолій Сичевський. — А що їм робити — сільський голова загруз у документації, міліція відслідковує, щоб не було мародерства, райдержадміністрація теж зайнята конкретними справами, а людям потрібні «вільні вуха», щоб просто вилити свої проблеми. І тоді вже не психологи стукають у кожні двері, а люди виходять нам назустріч і розказують про наболіле. На цьому, другому, етапі, коли вже прийшло усвідомлення біди, селяни вже запитували, як отримати компенсацію, як вирішити проблеми, пов’язані з грошима. І нам скаржилися: той не прийшов, той неправильно порахував, той документи не підготував. А психологи мало того, що вислуховували, так ще й поради давали, і до відповідних органів влади передавали скарги».

Даруйте дітям тепло!

Була серед психологів, які працювали в зоні стихії, і начальник Центру психологічного забезпечення та виховної роботи Головного управління МНС у Волинській області Наталя Водько. До речі, їй випало працювати в ІваноФранківській області, де загинули й залишилися на самих руїнах найбільше людей. Відповідно, і пацієнти там були найважчі. За словами Наталі Володимирівни, найвразливішими виявилися дітки. Зазвичай сільські хлопчики й дівчатка без проблем залишаються самі вдома, граються надворі, стрибають по дощових калабанях. Але після повені вони почали всього боятися. Уявіть собі — практично в усіх дітлахів, із якими спілкувалася пані Водько, були більш чи менш виражені психологічні проблеми, пов’язані з «великою водою». І лише в двох малят (віком два і три роки) не виникло негативної зацикленості на цій події.

«Діти, з якими я працювала, боялися води — навіть у ванній не хотіли купатися, оскільки з водою пов’язані негативні емоції, — пригадує Наталя Володимирівна. — Боялися хмарок на небі, бо їм здавалося, що знову піде великий дощ і всіх затопить. Боялися, що мама піде кудись у двір і більш не повернеться. Боялися залишатися вдома наодинці — а раптом з ними станеться щось лихе? Дуже боялися втратити своїх рідних... У дітей, як і в дорослих, життя чітко розмежувалося на два періоди — до повені і після. А треба, щоб усе повернулося в нормальне русло, щоб люди позбулися своїх страхів і жили як раніше. Для цього під час роботи з малюками ми застосовували метод емпатійного слухання й арт­терапевтичні методи. Дівчатка й хлопчики дуже хотіли виговоритися, і ми давали їм таку можливість. А за допомогою танців, співів, декламування віршиків, малювання кожен проявляв свій талант. Дітки переживали позитивні емоції, їх слухали інші люди, і це теж було складовою нашої терапії».

З родинами, які найбільше постраждали від стихії, психологи спілкувалися по два­три рази. У більшості випадків вистачало однієї зустрічі. Фахівець залишався в будинку на декілька годин і за цей час встигав привести до норми психологічний стан малого клієнта і дати важливі настанови батькам: більше спілкуватися з дитиною, обговорювати речі, які хвилюють доньку чи сина, не залишати дитину наодинці та повернути її до звичного ритму життя й звичного кола спілкування. А ще — створювати в житті малого чи малої побільше яскравих моментів. Невеличкий подарунок «без дати», спільна гра, чаювання в родинній атмосфері — ці речі здатні перекрити той негатив, який лишається від невпорядкованого побуту. Адже головне для будького — душевна рівновага. Якщо вона є, всі проблеми можна успішно вирішити.

ДО РЕЧІ

Фахівці працювали в дуже напруженому режимі, але результати були того варті. Декілька тисяч зневірених у житті людей почали з надією дивитися в майбутнє. Сотні дітей більше не бояться води й не смикаються, коли мама виходить надвір.