Голод російського інтелекту

В останні місяці в українській пресі публікувалися полемічні статті російських учених Віктора Кондрашина і Михайла Дмитрієва, які не тільки заперечують факт геноциду українців 1932—1933 років, а й звинувачують українських істориків у їхній начебто провладній позиції щодо Голодомору. В Україні є історики, серед яких — Петро Толочко, які публічно не визнають геноциду власного народу. У Росії ж історики демонструють підозрілу одностайність.

Професор хоче в гості

Дозволю собі приділити увагу окремим фрагментам публікації у «Дні» Михайла Дмитрієва, щоб згодом повністю зосередитись на полеміці з головним фахівцем Росії зі спростування факту більшовицького геноциду українців 1932—1933 рр. — Віктором Кондрашиним. Пан Дмитрієв пропонує українським ученимісторикам вести публічну дискусію з їхніми російськими колегами на сторінках української преси і на українських телеканалах. Хоч у цьому випадку йому, очевидно, етичніше було б запропонувати таку дискусію на сторінках, скажімо, «Ізвєстій» або «Комсомольской правди», а також на каналі ОРТ. Однак я переконаний, що непогано вихований професор свідомо не робить цього й замість запрошення гостей з України сам «сотоваріщі» напрошується в гості до нас. Як ви думаєте, чому? Ініціювати подібного роду полеміку у всуціль «демократичних» російських ЗМІ (а це неминуче призведе до бродіння в умах росіян) сьогодні просто небезпечно, тому пан Дмитрієв і не робить цього — хоча б для того, щоб і надалі залишатися професором МДУ.

Забудьте голод — станьте братами

Російські історики дружно стверджують, що немає жодного більшовицького документа, який би засвідчував геноцид українців. Але ж будьякий злочинний режим, як і банальні карні злочинці, думають наперед про наслідки своїх діянь і чомусь не залишають автографів на місцях своїх злочинів. Дивно, але для видатного російського історика з Пензи Віктора Кондрашина світовими авторитетами в галузі дослідження Голодомору є зовсім не Стефан Куртуа, Норман Дейвіс, Роберт Конквест або Джеймс Мейс, а маловідома американка Пеннер, яка «авторитетно» не визнає Голодомор геноцидом українців. Заздалегідь прошу вибачення в цієї пані за те, що не виключаю того факту, що її дід або прадід у комісарській шкірянці цей самий «вигаданий українськими націоналістами» Голодомор й організовував. Однак серйозні дослідники Голодомору 1932—1933 рр., сподіваюся, розуміють, що ймовірність моєї помилки в цьому випадку не така вже й велика.

Дивує й тема наукової доповіді Віктора Кондрашина, з якою він об’їхав увесь світ: «Голод 1932—1933 рр. у Поволжі та СРСР». Що тут можна сказати: може, Поволжя на той час не входило до складу Союзу? Але головне не в цьо­му. А в тому, що, на думку професора, тема голоду повинна не роз’єднувати українців і росіян (а чому й не білорусів?), а об’єднувати їх. І потрібна для цього лише дрібниця — відмовитися нам, українцям, від начебто вигаданого власного геноциду і знову бути разом навіки зі «старшим братом». Не знаю, як вам, а мені чомусь більше до вподоби поради в цьому плані соціолога номер один у світі Френсіса Фукуями і світлої пам’яті Папи Іоанна Павла ІІ, котрі пропонували українцям об’єднатися між собою саме на основі пам’яті про наш Голодоморгеноцид.

Просто — про головне

З точки зору здорового глузду є незрозумілим висновок пензенського професора про те, що під час будьякої індустріалізації цілком виправдано більше страждали саме зернові райони великої держави — слід розуміти, у першу чергу Україна й Кубань. Припустімо, що урядові більшовиків, який не бажав смерті своїм громадянам, найперше потрібен був хліб для експорту. Так чому ж тоді в українців необхідно було відбирати весь хліб до останньої зернини разом з усім їстівним, а росіянам — залишати харчові запаси, необхідні для виживання? Невже тільки тому, що в українців продуктів було попервах більше?

Очевидно, професор Кондрашин не знайомий із семантикою слова «геноцид». На його переконання, це прагнення до знищення тієї чи іншої нації повністю. А ось згідно з положеннями статті 2 відповідної Конвенції ООН, геноцидом є й умисне знищення лише частини тієї чи іншої етнічної групи людей. Професор Станіслав Кульчицький уже пояснював йому відмінності більшовицького геноциду українців від нацистського геноциду євреїв. Певно, його колега Кондрашин цього так і не засвоїв. Тому спробую пояснити йому ще раз. Отже, нацисти знищували євреїв тільки за те, що ті євреї. Звичайна річ, завданням­максимум було їхнє повне знищення. Комуністи ж знищували українців зовсім не тому, що ті українці. А тому, що український селянин дуже суттєво відрізнявся за своїм менталітетом від російського й ніяк не хотів вступати до колгоспу.

Зрозуміло, що більшовикам потрібно було перевиховати українського селянина через голодну смерть його дітей і батьків, братів і сестер, а головне — через передсмертні голодні муки його самого. І таки перевиховали. Перевиховувати ж таким чином українських робітників, службовців і військових у комуністів не було ніякої потреби. У цьому світлі стає зрозумілою й продовольча допомога, яку отримало наполовину вимерле українське село. Про неї пише у своїй статті Віктор Кондрашин. Вона стала надходити в Україну аж у червні 1933 року, коли мета комуністів в українському селі була вже досягнута.

Як із Росії в Україну від голоду втікали

Люди, які пережили Голо­домор у прикордонних з Росією селах, одностайно стверджують: за кілька кілометрів від їхніх сіл, у російських селах, голодомору не було. І вони з батьками ходили туди вимінювати на свої рушники й сорочки­вишиванки продукти. Тепер спробую відповісти на риторичне запитання професора Кондрашина: чому ж і в Росії в 1932—1933 роках умирали люди, якщо в них комуністи не вилучали все їстівне?

По­перше, за переписом 1926 року, 75 відсотків населення російської Кубані складали українці. Їх було більше половини й у Північно­Кавказькому краї в цілому. Це російський регіон, де людські втрати від Голодомору були найсуттєвішими. По­друге, я мав можливість розмовляти зі свідками голоду 1932—1933 років у російських селах Луганської області, розташованих компактно у Станично­Луганському районі. Так, там помирали тоді переважно маргінальні елементи їхнього соціуму — п’яниці, безталанні сироти, відверті нероби тощо. Помирали тому, що позбавлені хліба, їхні односельці перестали подавати їм милостиню. Усі ці жертви були поховані згідно з християнською традицією на цвинтарях, а не десятками й сотнями в братських могилах, як це було в українських селах, і число їх незрівнянно менше, ніж в останніх.

Під час збору інформації від мешканців Станично­Луганського району Луганщини були зафіксовані випадки, коли сюди в 1933 році тікали українці з Тарасівського й Міллерівського районів (де були цілі анклави українських сіл) Ростовської області Росії й знаходили тут порятунок від від голодної смерті. Так що Голодомор був і на Дону, але зновтаки, головним чином для українців.

Ми з вами різні

Професор із російської провінції Кондрашин і його колега Дмитрієв можуть не знати, що число жертв Голодомору в українських селах у кілька разів перевищує тамтешню кількість жертв Другої світової війни. Про це там чітко й красномовно свідчать меморіальні пам’ятні списки загиблих під час тих трагічних подій. А стосовно того ж співвідношення числа жертв серед жінок і дітей це перевищення вимірюється сотнями разів. Уже тільки тому порядна людина, не позбавлена співчуття до чужого горя, не може називати одну трагедію «великими жертвами радянського народу у Великій Вітчизняній війні», а другу — лише «перегинами колективізації».

У своїх висновках Віктор Кондрашин стверджує, що голод у СРСР ніхто заздалегідь не планував. Можливо, але Голодомор в Україні планувався найретельнішим способом. Так, ще в 1931 році в українських селян комуністи конфіскували всі законно зареєстровані мисливські рушниці. Про всяк випадок. Щоб батьки сімейств поводилися покірно, коли через рік­другий проінструктовані комісарами місцеві активісти заберуть у них усе зерно й до крихти — інші їстівні запаси.

Згодом комуністи ретельно зібрали всіх українських кобзарів начебто на їхній з’їзд у Харкові, де ті всі були розстріляні або кинуті за ґрати на тривалий термін. Зроблено це було, бо, на відміну від комуністичної преси, яка слухняно «не помічала» Голодомор, кобзарі не були керовані більшовиками й напевно закарбували б і передали майбутнім поколінням правду про цей геноцид. Докторові історичних наук Кондрашину, який спеціалізується на темі голоду 1932—1933 рр. у СРСР, повинні бути відомі ці факти. «Неупереджений» учений чи то не вважає їх суттєвими, чи то свідомо їх замовчує.

Що не кажіть, а за роки нашої незалежності в Україні повертається з небуття національна інтелігенція, яка сповідує європейські, а зовсім не євразійські цінності. Нас, м’яко кажучи, не тягне назад у СРСР. Ми вже звикли не пишатися «найбільшою у світі територією і найсильнішою армією». І не тому, що ми не любимо Росію й росіян, а тому, що ці ментальні пріоритети для вільних людей є просто не дотепними.

Олександр КРАМАРЕНКО