Цариця музики і Бабське

05.08.2008
Цариця музики і Бабське

Роман Шмигельський: «Товщина деки трохи більше двох міліметрів, а витримує такі страшенні навантаження». (Фото автора.)

Куди не кинь — усе тут Бабське: урочище з такою назвою, присілок (до найближчого сусіда, що мешкає західніше, — понад півкілометра, на три інші сторони світу — безлюддя) і невелика швидкоплинна річка — теж, звісно, Бабська. Щоправда, з тилу будинок підпирає гора Воратик. Біля безіменного джерела, що вихлюпує з її надр кришталеву студену воду, зазвичай і розпочинає кожний новий день 69–річний Роман Шмигельський. «Приходжу сюди перед шостою ранку, бо пізніше — гріх спати, — усміхається у вуса, — вмиюся, нап’юся з пригорщі — і на другий поверх, у майстерню. У цей час найкраще працюється».

Двадцять років тому, коли обходив гірські галявини і незаліснені долини, шукаючи пристановище для реалізації свого задуму, чомусь облюбував саме це місце. Якась сила, каже, тоді керувала ним, і на вибір нічого скаржитися. Тоді він ще не знав легенди, пов’язаної з назвою урочища, затиснутого між горами на північно–західній окраїні Горган. Переповідають, що сюди, шукаючи рослинного стимулятора чоловічої сили, колись вчащали жінки. Від того помічного кореня вже й сліду не залишилося, а про інтерес до нього горянок і досі нагадує топонім. Два десятиліття тому Роман справді багато чого не знав. Майбутнє на Бабському тоді видавалося вершиною оптимізму.

 

Скрипку Страдіварі тримав, як Євангеліє

Перш ніж наблизити до різця і яворової дошки, з якої виходять найкращі скрипки, доля вкладала в його руки зовсім не філігранні інструменти, зокрема — відбійний шахтарський молоток. Видобуток вугілля на початку трудової біографії давав непогані заробітки, але реально загрожував життю. «Після чергової травми — вони ж мене під землею переслідували дуже часто, — пригадує пан Роман, — я зрозумів, що наближаюся до якоїсь фатальної межі, тому вирішив попрощатися з Донбасом». Столярне ремесло теж спершу недружньо «оскалилося». На будові в рідному прикарпатському селі Камінь так нагострив сокиру, що з першого замаху врубав ногу. Досвідчені теслі тоді підбадьорливо жартували, мовляв, по всьому видно, що з тебе вийде добрий майстер. Вони й гадки не мали, що з нього вийде не просто майстер, а визнаний майстер скрипкової справи.

Допоміг, як часто буває, випадок. Коли, працюючи на хімічному виробництві, оселився з дружиною і двома малими синами в Калуші, тамтешні педагоги виявили в старшого Олеся здібності до музики, зокрема скрипки. Для батьків радість, та де взяти такий делікатний ін­струмент? Ось тоді й задумав тато самотужки змайструвати скрипку. Ризик осоромитися, звісно, був неабиякий — його столярний вишкіл обмежувався лише простеньким дитячим ліжком, яким умеблював щойно отриману, майже порожню квартиру. Та відступати було нікуди. Добре, що майстер–самоук з Гуцульщини Федір Кравчук зголосився взяти його на дводенне стажування, сподіваючись, що учень добре володіє ремеслом. «Коли він довідався, що я і не столяр, і не різьбяр, — каже пан Роман, — то розчарування вже не приховував, проте показав усе, що вмів, а на прощання ще й подарував заготовки на два інструменти. З тим я й поїхав. А через рік у гаражі таки «зліпив» свій інструмент. На диво, з тієї скрипки полилися досить приємні звуки».

Тоді Романові виповнилося майже стільки років, скільки й Антоніо Страдіварі — великий італієць свою першу скрипку зробив у 36–річному віці. Аналогія, звісно, умовна, хоча до певної міри й символічна — Шмигельський на початку вісімдесятих років завдяки Юрію Почекіну, теж молодому, але вже одному з найавторитетніших у тодішньому Радянському Союзі скрипкових майстрів, тримав у руках одну з реліквій майстра, що зберігається в державній колекції в Москві. «Я взяв тоді скрипку Страдіварі так, як уперше Євангеліє», — мовить зі щирим трепетом. Згодом у московській майстерні Почекіна і під його опікою Шмигельський зробив і свій перший альт, котрий удостоївся другої премії на Першому всеукраїнському конкурсі смичкових музичних інструментів.

Відклав різці й узявся за політику

Із білокам’яною в нього багато що пов’язано. Власне, в Москві й зародилася ідея проекту, який поглинув неймовірну кількість часу й енергії.

— У 1987 році, перед міжнародним конкурсом скрипок у Болгарії, нас, членів Ради майстрів СРСР (була тоді така громадська організація), скликали до столиці, аби заодно й обговорити найгостріші проблеми, — продовжує розповідь господар Бабського. — Приїжджі з усіх республік скаржилися на одне — відсутність матеріалу. Тоді я висунув ідею, не здогадуючись, який тягар звалюю на свої плечі. Встав і сказав: «Якщо знайдуться кошти на створення в Карпатах підприємства із заготівлі деревини, через два роки я забезпечу первинним якісним матеріалом усіх майстрів Радянського Союзу». Остання фраза потонула в громових оплесках колег.

Скрипкових майстрів зрозуміти можна: деревина для них — що глина для гончарів. Попиляні на бруси заготовки з яворового стовбура потребують тривалого «дозрівання»: чим довше сохнуть на провітрюваному горищі, тим краще, та щонайменший технологічний термін — п’ять–сім років, для смерекових заготовок — понад десять.

В озвученій Шмигельським у Москві ініціативі ніхто не розгледів і прихований український інтерес. «У проекті будівлі, що мала вирости на Бабському, я передбачив майстерню, де б одночасно могло навчатися шість–сім наших талановитих дітей, а згодом — зізнається майстер, — ми б налагодили виробництво недорогих скрипок саме для потреб України».

Проект із «першого заходу» підтримав тодішній голова Музичного товариства України Дмитро Гнатюк. Чудова ідея, сказав він, бо ми по 350—400 тисяч карбованців виділяємо на співочі поля, які після разового використання, як правило, заростають бур’янами, а тут — зовсім інша, перспективна справа. Невдовзі на «об’єкт» Шмигельського з рахунку товариства було виділено мільйон 600 тисяч карбованців. Проте тоді, пригадуєте, гроші без забезпечення фондами були лише цінними фантиками. І на місцевому рівні проти скрипкового центру в Бабському несподівано виступила впливова російськомовна заступниця голови облвиконкому, приставлена в Івано–Франківськ для партійного нагляду. Вона була категоричною. «Нєльзя ету бандеровскую стройку, — переповідає її реакцію Роман Шмигельський, — включать в план капітальново строітєльства».

Мабуть, пильній компартійній товаришці було добре відоме націоналістичне минуле родини Шмигельських, два представники якої полягли в боротьбі за незалежність України в середині ХХ століття. І Роман наприкінці 80–х не міг сидіти склавши руки. Ледь зажевріли іскри відродження державності, як він поринув у вир подій. Його — одного з організаторів Товариства імені Тараса Шевченка «Відродження» та ведучого майже всіх тогочасних велелюдних мітингів на Калущині та Рожнятівщині — й нині згадують серед найвпливовіших прикарпатських активістів кінця 80–х — початку 90–х років. Дехто вважає, що, якби Роман не кинувся з головою в політику, то міг би ще тоді завершити свій проект. Проте він не погоджується: «Займатися тоді чимось іншим означало б зраду справи, за яку полягли близькі мені люди. Можливо, я справді — єдиний у світі скрипковий майстер, який на цілі сім років відклав різці і взявся за політику. Можливо, дещо втратив і в професійному зростанні, але, повірте, ні за чим не жалкую, борони Боже».

Якщо в лісі — то не на самоті

У серпні 1991–го, напередодні сумнозвісного ГКЧП, у Бабському таки заклали фундамент двоповерхової, з цокольним приміщенням, споруди. Відтоді будівництво тривало з перемінним успіхом, аж до нинішнього «замороженого» стану. Десятиліття тому Шмигельський зі старшим сином Олесем перебралися сюди назовсім, аби «ентузіасти» по цеглині не розтягнули багатостраждальну будову. Нині на її довершення потрібно близько двох мільйонів гривень. Пан Роман не перестає дивуватися: «Задум у мене був державницький, але люди, що перебували й перебувають при владі, не хочуть скористатися з моєї наполегливості, знань і досвіду». Його ж бо скрипки грають у симфонічних оркестрах Києва, Санкт–Петербурга, Владивостока і навіть за океаном.

Згодом до чоловіка з сином перебралася дружина Анна, котра після багатолюдного міста ніяк не звикне до усамітнення в Бабському. «Чоловік помітив, що тут у мене шкіра обличчя набула привабливішого кольору, — усміхається господиня, — але жити тут важко, особливо взимку, коли довкілля замітають сніги і треба палити багато дров, аби зігрітися». Та вибору немає: на складну операцію дружині знадобилися великі гроші, і Шмигельським довелося продати міську квартиру й прописуватися у чужих людей, котрі мешкають у сусідньому з Бабським селі. Власного житла вони тепер взагалі не мають.

Щоправда, майстер на долю та усамітненість не нарікає. «Якщо я в лісі, — каже, — то не на самоті. Люблю ходити в гори — там добре думається і можна чудово перепочити: захотів обійняти бука чи смереку — обійняв, захотів посидіти — посидів чи полежав. Спів сойки дуже подобається. Буває, що неподалік у малиннику чути й ведмеже сопіння. Тоді треба відходити і покашлювати, аби попередити його про свою присутність. У мене є рушниця, але в ліс її з собою не беру, бо звірів нема чого боятися. Вони більш прогнозовані, ніж люди».

...Назавтра вранці він знову вмиється біля воратикського потічка — і в майстерню. Там чекає нова скрипка. Така ніжна і делікатна, каже він, з товщиною деки трохи більше двох міліметрів, а витримує такі страшенні динамічні навантаження. Справжня цариця музики.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>