Учені дослідили, що роль Поліського регіону є визначальною в етногенезі українців. Більше того, частина закордонних дослідників переконані, що саме Полісся — прабатьківщина слов’ян. Чорнобильська катастрофа у 1986–му, здавалося, навіки поховала цю унікальну часточку духовної культури людства. Утім за 15 років роботи в «зоні» працівники Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Міністерства з надзвичайних ситуацій України повернули вигляд і дух поліського світу. Точніше, зібрали десятки тисяч пам’яток і архівних документів, які на сьогодні розпорошені по непристосованих будівлях. Адже для столичного музею Полісся міська влада за 10 років так і не підшукала приміщення.
Гадюка на вишиванці
Історико–культурна експедиція для збереження спадщини Полісся за 15 років згуртувала близько 200 науковців різного профілю з Києва, зі Львова, з Івано–Франківщини, Рівного, Миколаєва. Вони працювали і в самій «зоні», і на забруднених територіях. За цей час учасники експедиції проїхали і пройшли близько 50 тисяч кілометрів. Якщо взяти до уваги, що екватор Землі має 40 тисяч кілометрів, то вони, фактично, обійшли навколо світу по Чорнобильській землі. За цей час комплексним історико–етнографічним дослідженням охоплено 320 містечок і сіл українського Полісся і 94 компактних поселення переселенців. «Щоразу, коли ми їдемо до переселенців, вони виходять назустріч і допомагають зберегти для них найдорожче — традицію, пісню, — каже директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України, ініціатор і керівник історико–культурної експедиції Ростислав Омеляшко. — І ми хочемо, щоб люди, які втратили свою батьківщину, прийшовши в музей, над яким ми працюємо, відчули, що вона продовжує жити».
Ростислав Омеляшко тримає в пам’яті всі предмети, врятовані у «зоні» за ці роки. А їх уже 26 тисяч. «Оцю лаву ми привезли з села Бовища, куди змогли проїхати лише взимку, коли замостили болото гілками, пустили КамАЗ і за ним автобус, — розповідає пан Ростислав. — Тепер у селі живуть бобри, а профілі бобрів були вирізьблені на лавах і стінках ліжок». Майже постійним учасником «чорнобильських» експедицій є поетеса Ліна Костенко. Вона називає такі поїздки «екстремальним народознавством», а Ростислава Омеляшка — «атомним камікадзе»: «Він же нічого не бачить, коли може щось врятувати. Іде напролом, у вітер, бурю». Ліна Василівна згадує історію однієї з врятованих вишиванок: «Був квітень, коли гадюччя прокидається і вилазить із землі. Заходять хлопці в хату, а там на долівці купа всякого мотлоху, бо мародери шукали спиртне. І на розкішній сорочці з фантастичною вишивкою лежить гадюка...». У «зоні» експедиційники працюють у захисному одязі. Проте пам’яткам радіація не шкодить. Їх можна очистити щітками, пилососами, тканину — водою, кераміку — різними кислотами.
Залишилось невмируще
«Ця маленька експозиція — промінь надії, що серед хаосу трагедії залишиться душа Полісся, що пішло в землю як міфічна Атлантида, — пояснив Ростислав Омеляшко на відкритті історико–етнографічної виставки «Пам’ять про отчий дім», що діятиме до 10 травня в Національному музеї літератури. — Ось на фото — дід Вовкодав, Андрій Будзинський. Цікавий був філософ, він умів вити як вовчиця і вистежував вовків. Удвох зі своїм братом на мотоциклі зробив роботу, яку за кордоном роблять цілі колективи з вертольотами. А ось Станіслав Джанковський із Діброви, ніби востаннє нам махає... Усі виїхали з Діброви, а він, поляк із Буковини, так прикипів до цієї землі ще в молодості, що один залишився до самого кінця. Цих людей уже немає. Але залишилися їхні фото, пісні — те, що невмируще». На стендах — архівні документи. Зошит семикласника, який, виїжджаючи назавжди з рідного села Великі Кліщі, замалював кожну хату, записав історію села. Відтворена поліська хата з господарськими й хатніми речами, килимом, іконами народного письма, луб’янською керамікою. В одній тарілці — крашанки. Мережана бодня з випаленими хрестами, де зазвичай зберігали посаг нареченої. Дитяча колиска з села Діброва. Мальований рубель, знайдений у Чорнобилі на вулиці Леніна. На великому панорамному фото — село Копачі. У 1989–му бульдозери вирили там величезні ями і звернули туди хати з усім начинням. А в 1998 р. ідемо у мертвому селі Залісся, Микола Філоненко з Копачів подарував учасникам експедиції для музею три фото, знятих колись з високої груші в центрі села. Їх поєднали на комп’ютері і отримали панораму села. А потім у села, де живуть переселенці з Копачів, записали спогади про кожну хату і кожну сім’ю».
Чий «Чорнобиль»?
Музейно–архівний фонд Центру на сьогодні налічує 26 тисяч історико–етнографічних та археологічних експонатів, близько 120 тисяч архівних документів (65 тисяч фото і 2600 годин аудіо– та відеозаписів). За матеріалами польових досліджень випущено в світ понад 30 наукових і науково–популярних видань, 3 компакт–диски з традиційною музикою Полісся, змонтовано кілька фільмів. Ще 10 років тому планувалося, що архів і комп’ютеризована база даних складуть єдиний Чорнобильський науково–інформаційний фонд, розрахований на широкий діапазон користувачів: від академічних науковців — до потерпілих мешканців Полісся, які цікавляться історією та культурою отчого краю. Рівень цього комплексу (музей, архів, науковий осередок) може бути міжнародним. Утім досі й архівні дані, і пам’ятки зберігаються у різних місцях на словесних домовленостях з господарями приміщень у Іванкові, Києві та Чорнобилі. Завідувачка відділом музейних фондів Центру Валентина Лужбіна каже, що терміново потрібне приміщення для фондів, оснащене сучасними засобами вентиляції й дотриманням режиму температури і вологості.
Як пояснив «УМ» начальник управління освіти і науки МНС України полковник Олександр Євсюков, приміщення для архіву–музею має виділити міська влада. Міністерство не раз зверталося до мера Києва, утім відповіді не отримало. Дивує й позиція Міністерства культури України. «Якщо Ростислав Андрійович хоче робити на основі своєї колекції музей, то хай шукає кошти, приміщення, пише листи, — радить керівник відділу музеїв Мінкультури Любов Нестеренко. — Ми не можемо йому цього дати, ми — чиновники. Центр підпорядкований МНС України, «Чорнобиль» — це їхня тема». Схоже, що за такого розуміння загальнонаціональної проблеми, масштабні наслідки Чорнобильської катастрофи, як і голодового геноциду 1932—33 років, будуть оцінені лише через десятиліття.
Оаза для поліщуків
Завдяки зібраним в експедиціях пам’яткам можна скласти цілісну картину унікальної побутової й духовної культури Полісся. «Якщо інші музеї орієнтуються винятково на художні речі, то ми беремо побутові з невеликої території, кожне село представлене якщо не сотнями, то десятками експонатів, — пояснює Ростислав Омеляшко. — Вибудовується певна типологія речей. От, ми зібрали 300 гребенів і бачимо, що серед них виділяється чотири типологічні види. Ми гордимося, що в нас є матеріал, на якому можна зробити глибокі наукові висновки». Культуролог Микола Біляшівський нагадує, що значні фонди пам’яток і архівних документів про Полісся є в різних установах: Національному музеї історії України, Національному художньому музеї, у Музеї Івана Гончара, Державному музеї народної архітектури та побуту України, в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ. Ці пам’ятки й документи ще мало досліджені. Архів–музей міг би об’єднати й скоординувати також працю цих установ у вивченні Полісся. Утім заступник директора з наукової роботи Державного музею декоративно–прикладного мистецтва Людмила Білоус каже, що «не варто створювати нові музеї, та ще й збирати так багато пам’яток». Хоча директор Музею Івана Гончара Петро Гончар переконаний, що такий музей потрібен, адже надає науковцям матеріал для аналізу. «Здавалося б, навіщо стільки горщиків одного села?» Я теж так думав, доки не побачив цих горщиків, зібраних в одному місці: в них відчувається дух краю, — каже старший науковий працівник Музею Івана Гончара, учасник експедицій Руслан Павлюк. — Починаєш розуміти тих людей і їхній спосіб життя. На основі зібраних пам’яток можна зробити концептуально «інший» музей, що не повторюватиме жоден з існуючих». Руслан вважає, що такий музей може стати оазою, майже святим місцем для переселених поліщуків, і що треба орієнтуватись на них.
Наталка ЛЕЩЕНКО,
Ярослава МУЗИЧЕНКО
ДОВІДКА «УМ»
1989 року ініціативною групою українських науковців було вперше порушено питання збереження та дослідження пам’яток чорнобильського Полісся. 1990 року в структурі Мінчорнобиля України було створено спеціальний підрозділ — історико–культурну експедицію для збереження етнокультурної спадщини Полісся. Спочатку вчені створили зведений реєстр історико–культурних матеріалів, зібраних до аварії на ЧАЕС. 1993 року розпочато систематичне вивчення матеріальної і духовної культури заражених районів. З 1996 року ця робота продовжується у Міністерстві з питань надзвичайних ситуацій, при якому діє Державний науковий центр захисту культурної спадщина від техногенних катастроф.
