Щороку Україна вкотре згадує тих, кого чи то доля, чи то халатність колишньої радянської влади змусила назавжди покинути рідну домівку.
Кожного року двадцять шостого квітня десятки тисяч людей, які залишилися живими після радіаційної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції, з болем згадують страшні дні, ночі й місяці після вибуху, відвідують милі серцю місця у тридцятикілометровій зоні й намагаються всіма способами назавжди залишити в пам'яті українців жахливу історію — як застереження майбутнім поколінням.
Їх не запитали, чи хочуть вони втікати звідти, а силоміць вивезли й переселили. А ті, хто якимсь чином уникнув виселення, до сьогодні живуть на поліській землі. Хоча і життям це назвати важко — ані світла, ані газу, ані хліба чи лікарні у місті. Проте це рідна домівка, і не важливо, як жити, аби тільки жити тут. Саме це стало головною сюжетною лінією нового документального фільму «Пробач мені, Поліське», роботу над яким щойно завершив відомий режисер, автор понад ста кінострічок, заслужений член Спілки кінематографістів України Георгій Давиденко.
Сценарій підібраний автором не випадково. Георгій Іванович сам родом із Поліського — колишнього районного центру. А тому творить на основі власного життя. Перед презентацією стрічки, яка на тижні відбулася у Національній спілці письменників України, автор зазначив: «Ця тема мені настільки близька, наскільки й тяжка. Тому прагнув створити продукт, який зміг би показати все, що лежить важким каменем у мене на серці».
Недарма кажуть: як злочинця притягує на місце злочину, так і людину — до рідної домівки. Пан Давиденко часто навідується у батьківські місця. Вже після вибуху на станції і смерті батьків випадково зустрів хрещеного свого батька, який і досі мешкає у Поліському. У стрічці відобразив і його життя, і тих, хто живе там понині, справедливо нарікаючи на владу, яка повністю покинула їх напризволяще. Переглядати такі фільми людині, котра не переживала цієї трагедії, як тамтешні мешканці, — страшно. Не менш моторошно зрозуміти, скільки ці люди натерпілися і якою несправедливою була до них влада не тільки в той час, а й сьогодні.
Однак що таке Чорнобиль в наші дні — збагнути важко. Зона відчуження чи прекрасний край, мальовнича дика природа, яка з плином років призабула «руку» людини. Відома журналістка і поетеса Надія Степула, яка переймається відродженням Чорнобильської зони, впевнена, що колись ця територія стане ще надбанням України. «Коли бачиш покинуті двори, які поросли пролісками, квітучий барвінок біля садиб, жіночку, яка самотньо живе там і саджає квіти, семирічну єдину дівчинку в Чорнобилі Марійку, починаєш розуміти, що за двадцять один рік тут багато що змінилося, і зона втрачає колишню славу відчуження, щодня все більше відроджуючись, — каже вона. — Переконана, всі ті, хто повертається туди, аби віднайти у своєму серці частинку ілюзії про цей чудовий край, іноземці, які все частіше приїжджають на цю землю, — це підтвердження того, що коли-небудь зона таки переживе страшний розлам у часі, а ці фільми є підтвердженням моїх слів».
Інша стрічка — на перший погляд, iз чудернацькою назвою «Коні, коні, ви знову зі мною» — аж ніяк не є веселою чи розважальною. Її головними героями стали найбільш поширені на Поліссі коні тарпани, переселені з Асканії Нови. Автор звертає увагу глядача на проблеми дикої природи у Чорнобильській зоні. Зокрема, йдеться про браконьєрів, для яких Поліське стало вже раєм. Покласти край цьому була покликана державна програма, яка передбачала суворе покарання за полювання на звіра й дичину, проте згодом вона стала навіть надійнішим прикриттям гріхів як браконьєрів, так і чиновників.
Однак значно більше залишилося поза кадром. У приватній розмові Георгій Давиденко стверджує, що тридцятикілометрова зона вже давно стала територією наживи можновладців, які приловчилися навіть тут «відмивати» гроші: «У 1996 році влада почала у Поліському перекривати покрівлю на будинках. Для кого? Навіщо? Адже людей у цей час відселяли!». За його словами, нажива в різний спосіб триває і по сьогодні. Експлуатувати природу, виявляється, — справа прибуткова. А якщо робити це в обхід державної казни (адже офіційно вивозити будь-що із зони відчуження заборонено), можна нажити мільйонні статки, а ще страшніше — розвозити по країні радіаційно забруднені «дари» природи.
Після провалу програми «Фауна» пан Давиденко поставив собі за мету добитися від влади визнання Чорнобиля заповідником. Поки що цього зробити не вдалося, адже хтось дуже не зацікавлений у цьому. Тому митець намагається достукатися до керівників за допомогою кінодокументалістики. Хоча й тут держава не вельми поспішає сприяти режисеру. «Стрічку «Пробач мені, Поліське!» зроблено на замовлення Державної телерадіокомпанії й Міністерства культури і мистецтв, тому її вартість обіцяли оплатити. «У мене на думці великі плани щодо наступних фільмів про Чорнобиль, проте, хто сприятиме фінансово, нині не можу сказати», — переймається Георгій Іванович.
Небажання влади допомагати обурює не лише тих, хто на власному досвіді пережив трагедію. Оператор фільмів Олександр Бєліков теж не приховує свого розчарування тим, що у державних чиновників зовсім немає розуміння ситуації. «Це називається повна деградація і падіння моралі нашого народу через бездіяльність у цьому напрямі влади. Чому наші фільми не стають популярними? Пояснення одне — у них ми демонструємо всю красу цього забутого світу, його сьогоденний стан. Доносимо до глядача істину — тут живуть люди, ця зона не є виразкою. А декому вигідно, щоб суспільство бачило лише повний негатив про Чорнобиль і не думало приїжджати сюди навіть на екскурсії».
У найближчих планах митців — фільм-кантата «Дзвони Чорнобиля». Вони сподіваються, що їхні творіння про життя майже безлюдного анклаву на півночі України, яким є 30-кілометрова зона,вражена радіацією, донесуть до людей істину про землю Полісся. Однак самотужки це зробити не вдасться. Та чи й варто, якщо державні телеканали не зацікавлені в них. А єдине, на що нині спромоглися держслужбовці, — пообіцяти заплатити за фільм «Коні, коні, ви знову зі мною» і продемонструвати його 27 квiтня на телеканалі «Культура».
