Як записати пам’ять

10.04.2008
Як записати пам’ять

Про Голодомор широка громадськість дізнається переважно двома шляхами: з родинних розповідей та з газетних публікацій і телепрограм. Родинні перекази глибинні й зрозуміліші через близькість реальних очевидців — бабусі, прадіда, матері. А газетні публікації і документальні фільми розкривають широку загальнонаціональну картину геноциду, де кожен край може віднайти себе і водночас переконатися: такі ж методи були застосовані у 33–му до всіх українців у СРСР, від Поділля до Кубані.

Минулого тижня голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Катерина Ющенко вручила нагороди переможцям Другого конкурсу для журналістів на краще висвітлення тематики Голодомору 1932—1933 років. Цей конкурс відкрив столиці, які талановиті журналісти є в різних областях. Першу премію в номінації «Краща публікація в інтернет–виданні» отримала Ірина Магрицька, доцент Східноукраїнського університету імені Володимира Даля і голова луганської філії Асоціації дослідників Голодомору, автор багатьох публікацій про Голодомор у місцевій і столичній пресі та в наукових збірниках. Нещодавно вона видала перший том книги «Врятована пам’ять. Голодомор 1932—1933 років у Луганській області (свідчення очевидців)».

 

«Тут вимерло все село...»

— Пані Ірино, чому ви, науковець, опанували фах журналіста, ще й пишете на таку психологічно важку тему?

— Коли я в 2001 році разом зі своїми студентами їздила по селах записувати фольклорний та діалектний матеріал, ми розмовляли з людьми на теми обрядів, традиційного житла і розпитували, які факти з історії їхнього роду й села найдужче запам’яталися. Більшість старших людей згадували про Голодомор 1932—33 років. Вони починали плакати, розповідали жахливі історії про закопані в братських могилах сотні людей. Я спершу не звернула на це уваги. І лише коли набирала на комп’ютері матеріали до збірника за результатами студентської фольклорно–діалектологічної практики, осягнула глибину і жах тих оповідань. Я замислилася: як же могло статися, що на багатих слобожанських чорноземах — а в нас шар чорнозему сягає метра — могли від голоду вимерти цілі села? Були випадки, коли на будинках сільських рад вивішували чорний прапор на знак того, що тут вимерло ціле село. Тоді я зрозуміла, що про це треба писати, бити на сполох. У 2002 році опублікувала кілька статей у місцевих газетах демократичного спрямування. А потім дізналася, що в Києві є Асоціація дослідників Голодомору. Я поїхала на наукову конференцію, познайомилася зі сподвижниками цієї справи, які фіксують розповіді очевидців в інших областях України, і приєдналася до Асоціації. З того часу я стала цілеспрямовано записувати свідчення людей, які пережили цю трагедію. Виявилося, що під час Голодомору 1932—1933 років у Луганській області загинуло в кілька разів більше людей, ніж у часи Другої світової війни. Я побачила, що ніхто в Луганську цим не займався, не виїздив у села. Навіть професійні історики.

У 2004 році я стала «стукати у двері» наших владних інстанцій. Це був період політичного підйому напередодні президентських виборів. Я написала офіційні листи від імені Луганської обласної філії Асоціації дослідників Голодомору із проханням допомогти обстежити Луганську область і зібрати свідчення. І відіслала близько 20 таких листів на різні осередки партій. Відгукнулася лише одна — «Наша Україна», де місцевий штаб очолював тоді Олексій Данилов. Він виділив транспорт і відеооператора, з яким ми майже все літо 2004–го їздили по Луганщині, у 65 селах зафіксували на відеокамеру розповіді місцевих мешканців.

— Чи був у вас якийсь спеціальний «запитальник»?

— Я діалектолог і маю досвід такого спілкування з людьми. Коли я працювала над дисертацією «Весільна лексика українських східнослобожансь­ких говірок», то записувала від людей таким же чином свідчення про весільний обряд на Луганщині. На мою думку, більш вартісними в науковому плані є не відповіді на заздалегідь складену анкету, а розповіді людей на цю тему. Тому я ставила їм запитання лише з метою уточнення або спрямування розповіді в необхідне русло.

— Ви обробляли записи літературно?

— Ні. Я переконана, що ці свідчення матимуть цінність не лише історичну. Я не редагувала ні мову, ні зміст розповідей. Тут є діалектизми, неповні й обірвані речення. До деяких слів я даю тлумачення. Сподіваюся, що цей матеріал буде цікавий і філологам — діалектологам, фольклористам, а також етнопсихологам, соціологам.

У книзі вміщено кольорові фото людей, які поділилися спогадами.

Студентські експедиції

— Скільки сіл ви об’їздили?

— Я особисто записала свідчення майже в 200 селах, часом від 100–літніх людей. Я і минулого року їздила, і позаминулого. Причому зустрічала там ентузіастів, які ще з 1980–х років записують свідчення у своїх селах. У 2005 році нам допомагав заступник голови Луганської обласної держадміністрації з гуманітарних питань Зіновій Гузар. Ми провели брифінг для журналістів, знайшли невеликі кошти для кількох експедицій. Відгукнулися студенти, аспіранти, історики, шкільні вчителі — вони, як волонтери, поїхали до сіл і записали на диктофони свідчення людей. Таким чином, було обстежено 5 районів нашої області. Майже всі матеріали з тих експедицій вміщено до цієї книги. На основі відеозаписів ми з чоловіком, Олександром Крамаренком, робимо фільм про Голодомор на Луганщині.

— Чи зверталися до вас луганські учителі, щоб ви допомогли їм розробити уроки пам’яті?

— Так, зверталися. Але я знаю і факти, коли вчителі кажуть дітям у школі, що «не було ніякого Голодомору». А деякі мої студенти, коли я з ними починаю говорити на цю тему, кажуть, що й так усе знають про Голодомор, бо читали (!?) «Поднятую целину» Шолохова. Але ж це не про український Голодомор. Відбувається підміна понять. Усе залежить від свідомості вчителя. От Віра Аннусова, вчителька математики, у своєму селі Бараниківка ще з 1980–х років для учнів проводила такі виховні години. Діти доглядали братські могили людей, які померли голодною смертю в 1933–му, садили квіти, посипали пісочком доріжки. А директор школи виносив учительці догану. Казав: «А спробуйте довести, що там лежать померлі голодною смертю!». Але ж вона записувала свідчення від очевидців!

Знати історичну правду

— Чи реально було б скликати на Луганщині обласний семінар для вчителів на тему: як викладати знання про Голодомор?

— Для цього потрібні люди, які розуміють суспільну вагу цього питання і знають фактичний матеріал. Учителі мають бути зацікавлені в тому, щоб наші діти знали історичну правду. Мене особисто запрошували, коли в нас при Інституті підвищення кваліфікації для вчителів проводився обласний конкурс на кращі роботи про Голодомор серед учнів і викладачів. Я розповіла їм, наскільки важлива ця тема. Але що їм розповідати, якщо вони й самі працюють над цим, пишуть про Голодомор, досліджують його у своїх селах... Своїм землякам я хотіла б запропонувати як фактичний матеріал свою книгу і майбутній документальний фільм.

— Яким діалектом вирізняється Луганщина?

— Хочу застерегти від помилки, коли кажуть: «Луганщина — це Донбас». Коли я обстежувала нашу область, пишучи дисертацію, то зрозуміла, що Луганщину умовно можна поділити на дві частини. Північна, більша, — це сільськогосподарські райони, які здавна звуться Слобожанщиною. А те, що на півдні, — це Донбас із шахтами і заводами. 95 відсотків населення отієї більшої, слобожанської, частини — це українці з Волині, Поділля, Чернігівщини, Полтавщини, які заселили край у XVII столітті. Тому наші діалекти мають ознаки і чернігівських, і подільських, і полтавських говірок.

— А ви не помічали, щоб після 1933 року якось змінилася мова?

— Мова, можливо, і не сильно змінилася. От мені розповідали в Троїцькому, Сватівському, Біловодському та інших районах, що коли вимирали в селах цілі вулиці, сюди присилали людей, які говорили російською. Цілими сім’ями їх завозили у спорожнілі хати. Частина з них згодом виїхали, коли зрозуміли, що тут сталося. Ті ж, хто залишився, вже асимілювалися і говорять по селах українською мовою. А от обрядовість змінилася. Мені люди розповідали, які раніше були весілля, які були передвесільні гуляння молоді — вулиці, досвітки, вечорниці! Після голодоморних подій цього вже не стало. Люди тепер не співають, як раніше, і майже не вишивають.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Ірина Магрицька народилася в Донецьку в 1961 році. Закінчила філологічний факультет Луганського педагогічного інституту. Упродовж восьми років працювала в школі. Викладала на кафедрі української мови Луганського педінституту. Кандидат філологічних наук. Указом Президента Віктора Ющенка нагороджена орденом княгині Ольги 3–го ступеня. Має дорослого сина. Разом із чоловіком усиновила двох дітей — Любу та Єгора.

 

ДОВІДКА «УМ»

Конкурс для журналістів на краще висвітлення у ЗМІ тематики Голодомору започаткований Міжнародним благодійним фондом «Україна 3000» у 2003 році. Головним завданням є донесення правдивої інформації та залучення широких верств населення до вшанування пам’яті загиблих від Голодомору в усіх регіонах України. Другий конкурс для журналістів тривав із травня по грудень 2007 року. На конкурс надійшло 170 газетних публікацій від 40 регіональних газетних видань, 18 документальних фільмів від дев’яти районних та обласних телестудій, 18 радіопередач від шести телерадіокомпаній і сім публікацій, розміщених у мережі «Інтернет».

Фонд «Україна 3000» оголошує початок третього Всеукраїнського конкурсу для журналістів на краще висвітлення тематики Голодомору в засобах масової інформації. Конкурс триватиме до листопада 2008 року, його підсумки будуть підбиті до 75–х роковин Голодомору.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>