«Милостиню не прошу, я даю її іншим»

21.03.2008
«Милостиню не прошу, я даю її іншим»

Богдан Касіянчук: «Ось цими руками і роблю все».

Його садиба вразила охайністю і затишком — далеко не кожен господар, що не належить до категорії людей з особливими потребами, може похвалитися таким порядком. Самого пана Богдана ніде не було видно. Лише згодом побачили ґазду в глибині подвір’я, він саме порався біля вуликів. Їх у нього дев’ять. Напередодні війнуло довгоочікуваним теплом, і найсміливіші бджоли, що в рою виконують обов’язки охоронців, розминаючи крила після тривалої дрімоти, зважилися на пробні польоти. «Ці унікальні комахи–трудівниці, — каже господар, — дуже люблять чистоту в своїх оселях. Вони й самі після зими можуть дати там лад, але я їм допомагаю, бо біля бджіл душа відпочиває. Це я сповна відчув десять років тому, коли залишився без ніг».

 

Находився. Від Карпат — до Нижньої Тунгуски

Біда не з’явилася раптово, як удар блискавки чи трагічний скрегіт автомобільних гальм. Вона тривалий час крадькома блукала тілом, спершу не вибравши собі ні назви, ні місця. І звідки та триклята хвороба могла взятися в міцному натренованому організмі? Богдан виріс у Делятині, що неподалік курортного Яремче, і ще з дитинства міцно товаришував зі спортом — ганяв м’яча і тягав штангу. Коли вже навчався в Івано–Франківському інституті нафти і газу на механічному факультеті, то у складі футбольної команди незмінно захищав честь свого ВНЗ на обласних та республіканських турнірах. Тепер лиш біля телевізора вболіває за збірну України й боляче реагує на дуже часто невиразну гру вітчизняних «чарівників м’яча», тому й безапеляційний у висновках: «У нашому комерціалізованому футболі, як і в економіці, мафія на все поклала лапу, а в неї прибутки — на першому місці»...

Можливо, якийсь зв’язок з ампутацією ніг мали суворі, до 50 градусів за Цельсієм, сибірські морози, силу яких молодий спеціаліст Богдан Касіянчук мав нагоду відчувати понад два роки, бо за розподілом потрапив аж у Лєнськ, що на півночі Іркутської області, — в Східно–Сибірське управління з розвідки наф­ти і газу. У пошуках нових вуглеводнів для Країни Рад він із колегами тижнями «прощупував» тисячі квадратних кілометрів безлюдних просторів у районі Нижньої Тунгуски. Повернувшись в Україну, майже два десятиліття бурив надра Полтавської, Чернігівської та Сумської областей. Тоді у збудованій в рідному селі добротній оселі його чекала з вахти дружина–медик і двоє діток — донька і син. Тепер дружина працює за океаном. Поїхала давно — він ще був на ногах, а після ампутацій подала на розлучення, бо у США нібито з’явилися шанси на отримання громадян­ства. Донька теж туди перебралася.

Те розлучення затаєним болем залягло десь глибоко в душі, зовні лише холоднішає його погляд, коли мова заходить про американізовану половинку. «Це її стандарти життя, — каже коротко, ніби відмахується від надокучливого ґедзя. — Вона вільна у своєму виборі».

Гоноровий хлопець і самодостатня особистість

У 1997 році зникли його останні надії втекти від неминучості — хірург відтяв і другу ногу вище коліна. Нині операції за подібними сумнівними методиками уже не роблять, а тоді прикарпатські світила в білих халатах страхали: або негайно ляжеш під скальпель, або гангрена не залишить мінімального шансу зачепитися за життя. Відтоді все треба було починати спочатку — треба було спочатку вчитися жити. «Коли після останньої ампутації я сів до інвалідного візка, — пригадує, — то не міг руки підняти вище голови — і від фізичного болю, і з відчаю. А потім подумав: ні, так не буде, аби мене одягали, возили до вбиральні, мили і мало не на руках носили. Я ж — нафтовик, гоноровий хлопець і самодостатня особистість. І таки знову навчився все робити сам: косити сіно, рубати дрова, поратися по господарству і варити собі їсти. Навідується сестра з райцентру і привозить свіжі продукти. Готую сам. У мене курей чимало — вчора варив юшку з когута. Вмію і вареники ліпити, але то копітка справа».

Життя з обмеженими можливостями змусило працювати з подвійним навантаженням не тільки руки, а й голову, бо треба було придумувати різні пристрої та механізми, які компенсували б недоліки рухливості. Якби не бачив на власні очі «обшиту» пластиковою вагонкою його хату, то навряд чи повірив би, що то він сам зумів таке утнути. Як з’ясувалося, це вже було питанням гонору: знайомий майстер пообіцяв взятися за роботу, проте чи замов­лень назбирав з надлишком, чи «наряд» видався йому не дуже вигідним, але відкладав візит із дня на день, аж поки в господаря не урвався терпець. Тоді він змайстрував риштування, приладнав страхувальний пояс і самотужки взявся за молоток. До кінця минулого літа будинок став як лялечка, зокрема й другий поверх, який пан Богдан жартома називає голубником. Затія, звісно, була ризикованою, та, зрештою, вона додала йому поваги в середовищі односельчан та віри у власні сили.

Про бджіл — окрема мова. Турбота про Божих комах зробила його життя більш повноцінним, бо, якщо лежати, зациклюватися на своїй біді, то, переконує він, з того нічого путнього не вийде. Десять років тому, коли відтяли другу ногу, він запитав місцевого пасічника, чи можна, аби хоч трохи відволіктися від гірких дум, займатися бджільництвом. Доброзичливий чоловік відразу підбадьорив: «Якщо маєш велике бажання, то тобі все вдасться». У 1998 році купив дві бджолині сім’ї, а потім почав розширювати пасіку. Окрім величезного задоволення, бджоли дають і відчуття матеріальної незалежності: торік, незважаючи на засушливе літо і неврожай дикоростучих трав, пасічник Касіянчук мав 100 літрів меду, більшу частину якого продав, поповнивши свій бюджет кругленькою сумою. Односельчанам теж добре, бо його бджоли запилюють городину, квіти, сади в радіусі п’яти кілометрів.

Рух на протезах як внесок у розвиток науки

Одне із джерел Касіянчукового оптимізму — твердий характер і сила волі, що здивували навіть бувалих у бувальцях співробітників Харківського інституту ортопедії та протезування. У 2003 році туди, у провідний вітчизняний науково–медичний центр, Богдана привіз його студентський товариш Йосип Андрухів. За такого варіанту ампутації, без власних колінних суглобів, фахівці запропонували йому лише коротенькі протези, однак прибулець із Прикарпаття наполягав на тому, аби його зріст із штучними ногами відповідав колишньому — 176 сантиметрів. Зрештою, зупинилися на 170 сантиметрах. Та одна справа хотіти, інша — могти. Треба було за прискореною програмою, упродовж трьох тижнів, навчитися не тільки стояти, але й хоч трохи ходити на завищених протезах. «Мої товариші по нещастю грали в карти чи шахи, — пригадує він, — а я тренувався в темному коридорі. Не говоритиму, який біль довелося витерпіти, але «на екзамені» я подолав 25 метрів уперед і назад. Лікарі після цього закотили мені холоші штанів, аби було видно протези, і зняли ходьбу на відеокамеру для наукових досліджень. Казали, що це — унікальний випадок. Щоправда, я віддаю перевагу візку, хоча і тепер готовий випробовувати протези різних кон­струкцій, аби вони згодом прислужилися людям. Якщо в науковців є незавершені розробки, які треба «дотягувати», можу запропонувати свої послуги».

Поради безпорадним

Мого співрозмовника, якому у квітні цього року виповниться шістдесят, важко чимось здивувати, бо ще за «того життя» він устиг побачити чимало світу. Проте ніяк не може зрозуміти, чому люди, в яких обидві руки й ноги функціонують, нарікають на безпорадність, на те, що їм важко виживати в сучасному світі. «Мабуть, це від слабкості духу або ліні, — розмірковує пан Богдан. — Не треба мати особливих талантів, аби прогодувати себе і запропонувати щось тим, хто справді з якихось поважних причин не може дати собі ради. В Україні стільки необробленої щедрої землі, що варто лиш трохи докласти зусиль — і будеш ситий та одягнутий. У нас, у передгірській зоні, ґрунт важчий, кам’янистий, а на рівнинах земля унікальна: там що де впаде, так і проросте. У масштабах України — сотні обезлюднених сіл і хуторів із цілком придатними для проживання оселями, котрі потребують незначного косметичного ремонту. Можна розробити державну програму й спрямувати туди «безпорадних» людей — не деградованих, зрозуміло, — котрі за незначної підтримки здатні самі себе прогодувати, а не висіти на шиї у суспільства. Я ж милостиню не прошу, я даю її іншим».

За тиждень перед моїм приїздом до оселі Богдана Касіянчука прибилися якісь люди. Вхідні двері були відчинені, а господар у цей час клав підлогу на другому поверсі. Коли зліз із «голубника», то прохачі (казали, що збирають кошти на спорудження храму в Чернівецькій області), угледівши чоловіка без ніг, позадкували до виходу. Та він дав їм кілька гривень і не жалкує: «Якщо навіть обдурили і гроші підуть не на церкву, то не мої, а їхні проблеми».

— Богдан — добра душа, — каже Йосип Андрухів, котрий по можливості навідується до товариша з Калуша. — Є люди такі бідні, що й хлібові раді, і він дає їм на хліб. Кому треба цвяхів, ідуть до нього, кому кусок дошки — теж сюди завертають. Він без ніг, а в нього все є. Бо він — Ґазда!».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>