Св. Юрій–Змієборець. Ікона.
Пекуче сонце, вітер грає ковилою, чисте просторе небо. В цьому просторі волі глухий тупіт копит будить безкрайній степ... Історія української чоловічої культури, як і світової в цілому, має в основі культ сили і мужності. Не дивно, що коли немає воєн, природа чоловіка все ж вимагає адреналіну. Інстинкт воїна вимагає самовираження в боротьбі. Саме цей інстинкт спровокував сучасні суто чоловічі ігри, азарт спортивних змагань і демонстрації сили. Однак серед усього цього ми часто забуваємо, що козак, власне, і був козаком, коли мав коня. Не секрет, що жінки часто можуть «заткнути за пояс» чоловіків у військовій справі чи бізнесі, навіть у мужності, та сьогодні йтиметься не про них і навіть не про чоловіків... А про тварину, що протягом історії людства полонила і тих й інших не лише своєю грацією, а й розумом, силою та сміливістю. Була і є вірним другом і часто — рятівником.
Кінь — символ сонця і водночас потойбіччя, нестримних пристрастей та інстинктів, чоловічого начала, інтуїтивного пізнання. У слов’ян–язичників — це символ смерті і воскресіння сонячного божества, багатства, могутності, швидкості, волі. Символ вірності, відданості. На «Мамаях» кінь символізує волю. Народна поезія змальовує коня «вороненьким», «баским», «вітроногим». «Напоїти коня» означало освідчитися в коханні. Подібно трактувалися і сідлання коня, розчісування йому гриви. Вирізьблені з дерева кінські голови (коньки) та підкови вважалися оберегом від злих духів. Козаки не забували в молитвах згадати святого Конона — покровителя коней.
Культ коня як бойового козацького побратима є відгомоном сакрально–військової індоєвропейської традиції. За даними істориків та археологів, коня на території сучасної України приручили ще за епохи ранньої бронзи та мідного віку, тут знайдено перші колісниці. Конярство було одним із найдавніших і найулюбленіших справ жителів Північного Причорномор’я і Подніпров’я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також кістяки коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика «звіриного стилю» передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою — у них втілювалася таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у «Слові о полку Ігоревім»: житло без «кнеса» розглядається як провісник нещастя, біди.
На фресках Софії Київської зображено полювання на дикого коня. У казках та легендах згадуються елементи богатирських тренувань, пошуку відповідної зброї та коня. Так, у казці про Котигорошка розповідається, як йому кували булаву, як він її підкидав і ламав до мізинця. Усе більшу й більшу кували йому булаву і нарешті остання, найбільша, не розламалася, ставши його зброєю. Відповідно обирали й коней. Богатир клав руку на коня: якщо той падав, то не годився для богатиря. За легендами, богатирських коней об’їжджає сам святий Юрій, покровитель воїнів.
Є легенда про відродження річки Конки, що отримала свою назву буцімто через золотого коня, який потонув у річці разом із татарським ханом, коли той тікав від козаків: «Був час, коли Конка всохла. Селяни зібралися піти з її берегів — аж раптом з’явився козак–характерник на баскому коні. Узяв той вершник, для збільшення сили, хлопчину в сідло, проїхав до Чумацької могили, а там кінь як ударив–ударив своїм золотим копитом — так на третій раз джерела і відкрилися! Ожила річка, забурунилася! Уже й до переселенського табору добігає, а разом із нею по березі запорожець скаче. Підлетів до молодиці, віддав дитину, скинув перед громадою шапку, поклонивсь і подався на Січ — тільки його й бачили. Не встигли йому і подякувати...»
У багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь є братом та бойовим товаришем козака. Він просив коня «розбити козацьку тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити радість перемоги, заповідав на випадок смерті передати сумну звістку друзям і родичам. У випадку ж хвороби коня пропонував йому і свій коштовний одяг, і величезні багатства, сховані в землі, і «ясну збрую», аби тільки кінь підняв свою голівоньку, розпустив по вітру широку гриву і знову пронісся з козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідними байраками». Козак вірив, що кінь вирятує його з небезпеки, не дозволить пропасти, будь–які перешкоди здолає, оскільки є козацьким, лицарським конем.
Запорізькі коні, як писав у своїй «Історії запорізьких козаків» Дмитро Яворницький, були невеликі на зріст, але дуже міцні, кмітливі: вони легко впізнавали свого господаря і на перший поклик чи посвист прибігали до нього. Крім того, відзначалися прудконогістю, були швидкими, «мов легкий птах». Запорізькі козаки розводили коней і утримували кінські заводи, переважно на Інгульці, Бузі та Великому Лузі.
Не завжди українські воїни уміли добре їздити на конях, очевидно, вони навчилися цього у кочових народів. Ведення бойових дій у голому степу з татарами, їхня чисельність, а також неможливість передбачити час їхнього нападу примушували козаків вигадувати надійні тактичні засоби боротьби, скажімо, використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогонь із мушкетів та артилерія. До середини XVII століття основою козацького війська була піхота, тому й сила козацтва в цей час була зосереджена у вогнепальній зброї. Прославилося воно і своїми морськими походами та оборонними боями в таборі. Кіннотою козаки значно поступались полякам, а надто татарам. Французький військовий інженер Боплан у середині XVII століття занотував про козаків, що «вони в сідлі тримаються не найкращим чином. Пригадується мені, як двісті польських вершників змусили втікати дві тисячі їхніх найкращих воїнів. Однак правда й те, що сотня цих козаків, добре отаборившись, не боїться тисячі поляків чи навіть тисячі татар. Якби верхи вони були такі ж доблесні, як на землі, то, гадаю, були б непереможні».
Утім Богдан Хмельницький під час Визвольної війни створив власну козацьку кавалерію. Поступово запорозькі козаки стали найкращою в степу легкою кавалерією, а запорожця важко було уявити не на коні. Про кінноту запорожців також є дані в різних історичних джерелах. У літописі Самійла Величка, зокрема, розповідається, що кожний «справний» козак мав по двоє коней, а коли запорожці поверталися з перемогою, наприклад, з–під Жовтих Вод чи Корсуня, то деякі з них мали навіть по п’ять коней. У 1699 році віце–адмірал Корнелія Крюйс писав: «Запорізькі козаки були переважно кінним військом, оскільки завжди мали справу з татарами, всі були вершниками на конях. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували в татар». Витривалість, прудкість і порода запорізьких коней відомі були в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі.
Рівний відкритий степ, на котрому кінь так само необхідний, як човен на річці, зробив козаків переважно кінним військом. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак. «Притьма», «підтюпцем», «поволі», «притопом», «похапцем» — будь–який прислівник руху підійде до козацького пересування.
Українці використовували зображення коня в геральдиці, де він поєднував в собі властивості декількох тварин: хоробрість лева, зір орла, силу вола, швидкість оленя, спритність лисиці. Кінь зображений на печатці Кодацької паланки Війська Запорізького. Усього паланок, адміністративно–територіальних утворень у Новій Січі, було вісім. І кожна з них мала свою оригінальну печатку, яку регулярно використовувала у справах. Кодацька паланка розміщувалась між Дніпром, Базавлуком та верхів’ям Інгульця. Центром її певний час була Кодацька фортеця (Старий Кодак), а потім — Новий Кодак. Тому є всі підстави вважати печатку Кодацької паланки з конем, який скаче, найдавнішим історичним символом території, яку нині значною мірою віднесено до меж Дніпропетровського району. Не варто забувати, що землі, на яких сьогодні розмістився Дніпропетровський район, колись були заселені скіфськими племенами, і в цьому контексті «кінська тема» герба дійсно причетна до глибини століть.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
