Не в штабi — на передовій

Того ранку в Києві, на майдані Незалежності, було чимало фронтовиків, в основному, демобілізованих бійців-«айдарівців», які приїхали до столиці з усіх куточків України, аби віддати останню шану своїм бойовим побратимам. Чоловіки майже всі у військовій формі, їхнi мужні, суворі обличчя сповнені смутку. Труни з тілами загиблих «айдарівців» Миколою Кулібою та Сергієм Баулою привезли вояки, котрі були із загиблими на бойових позиціях у той трагічний травневий день.

Через живий коридор присутніх, що, схиливши голови, стали на коліно, труни занесли під колону — символ незалежності України. Відбулися молебень та панахида, а потім і прощання з полеглими. Промов ніхто не виголошував, лише стиха то тут то там було чути скупі спогади фронтовиків.

Згодом траурна процесія з труною киянина Сергія Баули вирушила до Лісового кладовища, де бійця провели в останню путь, навіки віддавши рідній землі. Труну з Миколою Кулібою побратими повезли до Рівного, де на центральній площі міста останню шану герою змогли віддати земляки. Народився й виріс Микола у селі Срібне Радивилівського району, що на Рівненщині, де його й поховали 27 травня...

Воювали двоє друзiв

Чорною сторінкою в новітню історію України ввійде 23 травня 2016 року: у цей день на фронті — на Донецькому, Луганському та Маріупольському напрямках — українська армія зазнала найбільших втрат за період останнього «перемир’я». Поранень зазнало дев’ятеро вояків, а сімох героїв уже ніколи рідні не дочекаються вдома...

Серед загиблих у той трагічний день були двоє «дідів»-«айдарівців» (адже в батальйоні з липня 2014 року), колишнi майданівці Микола Куліба (Дядя Коля/Батя Рівненський) 1960 р. н. та Сергій Баула (Ворон) 1970 р. н. — обидва з 2-ї «афганської» штурмової роти. Служили в одному взводі, були командирами відділень.

Із багатьох розповідей «айдарівців» у день прощання з героями вдалося скласти iсторiю хлопців i обставини їх загибелі.

Микола Куліба — колишнiй капітан міліції, закінчив Львівське училище МВС. Згодом звільнився з міліційних лав. Просто з Майдану в лютому 2014 року з токсичним бронхітом Микола потрапив у 5-ту столичну лікарню, адже отруївся «завдяки» беркутівським гранатам iз невідомим газом. Як тільки-но трохи підлікувався, одразу повернувся вже на «мирний» Майдан.

Один iз волонтерів розповів, що його рідний брат служив iз «Дядьою Колею», коли потрапив на Луганську ТЕС, i характеризував того як дуже веселу людину: був «душею компанії».

Згадує молодий боєць: «Рівненське відділення майданівців зібралося, й у липні 2014 року хлопці добровольцями поїхали воювати на схід. Вони ввійшли до 2-ї «афганської» штурмової роти в батальйоні «Айдар», яка була створена на «базі» майданівської 8-ї «афганської» сотні. В «Айдарі» — усі патріоти, ідейні люди, й не потрібно було дивитися, що робиться за спиною! Усі хлопці реально воювали й ніхто не боявся!».

Побратими стверджували: Микола був патріотом, i не даремно його називали «Батя Рівненський», адже був справжнім батьком для молодших вояків. Завжди давав корисні поради, передаючи свій бойовий досвід. Навчав хлопців залишатися людьми навіть на війні.

Був добре підготовлений. Свого часу брав участь у локальному протистоянні: воював у Карабасі... «Дядя Коля» — старійшина штурмової афганської роти. І хоча спокійно міг собі сидіти у штабі, адже займався управлінням особового складу, але постійно був на «передку», на «бойових», на вістрі подій.

Сергій Баула. Хлопці казали, що це була людина з «золотими» руками. Сергій постійно усміхався, а коли його питали, чому так, казав, що не може жити інакше — не посміхаючись... Двометровий велетень-«айдарівець» згадував про «Ворона»: «У 1990-ті почав займатися меблями — спочатку зробив декілька неймовірних ручних робіт, які вразили спеціалістів. Згодом відкрив уже власну фірму, виготовляючи унікальні речі. Любив «штовхати», вирішувати складні проблеми, але коли все налагоджувалося — втрачав до них інтерес i починав шукати нові труднощі. Таким він був і на війні. Там, де тихо й спокійно, він не бачив собі застосування. Завжди був у гущі подій — у найважчих місцях, точках.

Два тижні тому ми посували нашу лiнiю, вирівнювали територію. Пішли її перевіряти, адже вся була замінована «сепарами» ще у 2014-2015 роках. А з «того» боку нам назустріч вийшло три групи. «Ворон» в авангарді, був годинний бій. У нас лише один «300»-й. У тому бою Сергій зачепив розтяжку, але залишився цілим»...

Високий худорлявий вояк iз прапором у руках розповів, що «Ворон» був «безшабашний». Війни не боявся й постійно «ліз» уперед. Завжди підтримував і прикривав. «Наприклад, у листопаді 2014 року, в Сокольниках, коли втретє штурмували цей населений пункт, ми з Сергієм та іншими хлопцями потрапили в засаду: з посадки по нас впритул, із метрів семи, «врізали» кулемети. Але він тоді не побоявся, а йшов уперед...»

Розповідь продовжив «Кльон» — ще досить молодий чоловік, але повністю сивий...

«Із Сергієм познайомився в серпні 2014 року. Саме тоді ми виїхали в «Айдар». Перед цим зо два тижнi побули на збірному пункті в Харкові. В «Айдарі» дуже здружилися й були разом до лютого 2015-го, потім наші дороги розійшлися... По мобілізації я потрапив на підсилення під Донецький аеропорт, у 93-тю бригаду, а він залишився в батальйоні.

Згодом я демобiлiзувався й уже два місяці, як не в строю. За тиждень до загибелі він мені подзвонив, аби приїхав до нього, щоб знову разом служити-воювати. Я вже й документи подав у воєнкомат, от-от мав iз Сергієм зустрітися...

До речі, «Ворон» був дуже вправним гранатометником — із 400 метрів він влучав у ціль розміром із дорожній знак. Як воїн був дуже відчайдушний i добре підготовлений. Ви ж бачите, скільки людей прийшло попрощатися — це ж неспроста...» — завершив розповідь боєць.

Згадує Володимир Правосудов («Шторм»): «Із хлопцями з одного взводу, тож були постійно разом. Вони були як усі: ми не ділилися на кращих чи гірших — їли одну пайку, разом воювали...

Пригадується «гаряче» літо 2014 року. Нещодавно, напередодні загибелі, на них подали документи для нагороди за утримання Луганського аеропорту. Тоді, за два тижні боїв за ЛАП, загинуло 49 «айдарівців»... Загалом за ЛАП бої тривали з перервами цілий місяць. Почали ми його брати ще 27 липня — тоді за один день під Георгіївкою загинуло 13 наших бійців. Потім «80»-ка (80-та окрема десантно-штурмова бригада. — Ред.) закріпилася, і ми ще раз уже через них пішли на Новосвітлівку — 13 серпня, а потім і Хрящувате, 14 серпня — тоді за ці два дні полягло ще шестеро «айдарівців». Луганський аеропорт ми утримували до 29 серпня 2014 року, а потім відійшли...»

Останнє бойове завдання

Побратими розповідали, що Сергій та Микола хотіли трохи відпочити, пішовши у нетривалі відпустки.

Невисокий молодий боєць небагатослівний: «Скрізь, де стояли поблизу населених пунктів і в Луганській, і в Донецькій областях, пенсіонерам віддавали харчі, а самі були на печиві. Місцевим жителям надавали меддопомогу».

А потім емоційно додав: «Хлопців шкода, таких людей дуже шкода!.. Це неправильно! Не хочуть у нашій ВР, та й інші можновладці думати головою, їм лише гроші потрібні. А сюди, на Майдан, попрощатися з хлопцями — хоч би один iз «небожителів» прийшов.

На те, що робиться, скільки людей загинуло, вони закривають очі. Перемир’я немає!!! Війна продовжується. Як «крили» нас забороненими снарядами, так і «криють» дотепер. А наші все повідводили...».

Згадував про побратимів i розповідав про проблеми батальйону командир взводу, кремезний вояк: «Не раз нашому батальйону доводилося приходити на нове, «голе» місце поблизу посадок i починати все з «нуля». Неприємно — ставлення до армії: адже ніякого інженерного забезпечення не було й немає. З 2014 року майже всі фортифікаційні споруди викопували лише руками, лише раз на «29»-му вдалося «вибити» інженерну службу, допомогли технікою. А зазвичай хлопці стоять на посту й паралельно ще копають бліндажі і т.п. по ночах, аби не «засвітити» свої укріплені позиції.

Зараз на сході постійно сильні дощі, уявіть, що там в окопах робиться. Хлопці сидять мокрими, зміни немає. А те, що по телевiзору розказують... От Нацгвардію вдягають добре, вони випещені. Та й техніка у них хороша й нова. А нашим як дали форму-«піксельку» — і все, ніякого змінного одягу ніхто не бачив. Валянки, в яких наші хлопці там сидять, й усе інше, — волонтерський одяг. Соромно за нашу армію!..

Розказують про «натовські» стандарти. Які там стандарти — що там одяг, та в нас поламана, недобита техніка, ті ж БМП — «убиті». Правду говорити бояться! Та «натовський» вояк відмовиться служити при таких умовах. У нас у роті — два «УРАЛ»-и... з Майдану, й волонтерські легкові машини, які держава хоче у нас забрати — не давши фактично нічого. Хіба-що «ЗІЛ», до якого треба під бак вішати відро, бо паливо витікає. То нехай держава назад собі його забирає, бо все одно на ньому ніхто не їздить!

...У той трагічний день наш безпілотник чомусь утратив управління й упав у полі на «сепарських» позиціях, поблизу Тарамчука (Мар’їнський район, що на Донеччині. — Ред.). Розвідка попросила хлопців, аби допомогли — забрали дрон. Вони вдвох і виїхали на «легковушці»... По рації їм устигли крикнути, що саме там міни, тож якби вони розвернулися назад... А так наїхали на міну: передні колеса проскочили, а задні — ні! Можете на фото біля Стели подивитися, що залишилося від їхнього Nissan — розірваний вщент...

У Сергія недавно був день народження, відзначали 46-річчя — заради цього його зняли з позицій, це було в Славному. Ми сиділи на лавці, він згадував свою молодість — службу, ще при «Союзі», на кордоні з Афганістаном. Потім раптом сказав, що восени треба буде звільнятися з армії...»

P.S.

І знову втрати: 27 травня під Старогнатівкою загинув бойовий офіцер — комбат 72-ї окремої механізованої бригади Андрій Жук. Із ним 29 травня також відбулося прощання на майдані Незалежності. У день прощання з героєм на фронті полягло ще п’ятеро українських вояків... Ось таке «перемир’я» під час АТО. Чи все ж війна без правил?