1 квітня не стало найстарішого члена Національної Спілки письменників України, хустянина Олександра Сливки. Його творчість стала відомою лише після здобуття незалежності, коли вийшов друком роман «Широке», оповідання та п’єси. До того на ім’я Олександра Сливки було накладено табу. А все через горезвісний «український буржуазний націоналізм».

У 1937 році старанням окружної ради і міського уряду в Хусті побачила світ унікальна книжка «Хуст у Марамороші». Її автором був чех Ян Душанек. Опрацювавши дев’ять джерел угорською, чеською, німецькою та словацькою мовами, він написав понад сто­сторінкову книжку з історії Хустського замку та Марамороської жупи. На сьогодні це — єдина доступна нам капітальна праця про цей регіон.

Напередодні з’їзду в Сіверсь­кодонецьку ляльководи включили ще один антиукраїнський механізм. 22 лютого у Москві провів прес–конференцію одіозний ужгородський священик Московського патріархату Димитрій Сидор, щоб оголосити кілька суто антидержавних тез. Головна з них — Закарпаття має стати «самокерованою територією під протекторатом Росії і Європи». І причина для цього у Сидора знайшлася — «етноцид русинів».

Ім’я ужгородки Оксани Луцишиної стало відомим у літературних колах після друку її новел в антології жіночої прози «Незнайома». А до того вже були вірші та перемога у всеукраїнському конкурсі «Гранослов». На Львівському форумі видавців Оксана Забужко говорила про Оксану Луцишину як про майбутню літературну зірку. Власне саме вона настійливо рекомендувала Леонідові Фінкельштейну видати ці книжки у своєму видавництві. І минулого року у «Факті» вийшли дві її книжки — збірка новел «Не червоніючи» та роман «Сонце так рідко заходить», обидві одразу увійшли у кращу літературну «двадцятку» за версією Бі–Бі–Сі. Проза Оксани Луцишиної висвітлила абсолютно несподіваний тип жінки і викликала гарячу дискусію.
Шість років тому доля закинула Оксану за океан, де вона навчалася, а згодом і знайшла свою долю. Ми розмовляли з нею у той короткий проміжок часу, коли вона навідалася до Ужгорода — «на історичну батьківщину».

Закарпатські БЮТівці запровадили літературну премію під оригінальною назвою «ДеБЮТ». Ідея відзначення молодих дебютантів визрівала в головах закарпатських письменників давно, але нікому було підставити під цю благородну справу міцне фінансове плече. І от БЮТ наважився, вловивши у назві премії щось таке рідне і сокровенне…

Ім’я Ірисі Ликович стало відомим після виходу у львівському видавництві «Піраміда» книжки новел «Перелітна». Про 22–річну закарпатку заговорили: хтось зі здивуванням і повагою, а хтось — шпетив, на чому світ стоїть. Поміж тим, аби набратися нових вражень і вивчити німецьку мову, випускниця Ужгородського національного університету подалася до Німеччини. Наша розмова з однією з найперспективніших закарпатських літераторок відбулася в Ужгороді під час її вакацій і торкалася життя в такій близькій і водночас далекій Європі.

Книжки, видані в 2007–му, змінили сприйняття Закарпаття як краю «чічок, смерічок та Марічок». Книжки, які багатьох шокували в нашому патріархальному краї, водночас відкрили світові зовсім іншу літературу Срібної Землі — сучасну, злободенну, урбаністичну, до неймовірності щиру, до непристойності оголену і водночас — талановиту.

80–річний учений Степан Пеняк уже понад десять років очолює роботу над фундаментальною працею «Звід пам’яток історії та культури Закарпатської області». На сьогодні зроблено 75% — об’ємна книжка обсягом понад тисячу сторінок уже вимальовується. Отож маємо на Закарпатті понад півтори тисячі пам’яток, з них третина — археологічні, третина — історичні, а третина — архітектурні, природні та монументального мистецтва. У томі буде вміщено понад 800 фотографій, описано всі 603 населені пункти області. Серед авторів енциклопедії — понад півсотні відомих науковців. Окрім того, будуть ґрунтовні загальні розвідки про всі чотири розділи — археологію, історію, монументальне мистецтво та природні пам’ятки, а іменний та географічний покаж­чики значно полегшать роботу з пошуком необхідної статті. До речі, стаття «Зводу» — це не один–два абзаци, а коротке дослідження обсягом від півсторінки до двох–трьох.

Футбол ми любимо насамперед за непередбачуваність. Коли чемпіонами стають не завдяки, а всупереч. Коли твоя воля до перемоги перекреслює щедрі грошові винагороди твоїм конкурентам. Саме така історія трапилася з футбольною командою одного з найменших сіл Ужгородської області.

У червні виповнилося сто років із дня народження Романа Шухевича. А в жовтні, до 65–річчя створення УПА, Президент України присвоїв командувачу повстанців звання Героя України (посмертно). Утім суперечки довкола цієї постаті тривають дотепер. Що ж ховається за цим таємничим ім’ям, яке нещадно хотіли стерти з історії? Ми вирішили викласти маловідомі факти, які не потребують коментарів. У цілісності вони дають яскравий образ людини–легенди.