За роки проголошення незалежності України владні телевізійні мужі лише три роки тому згадали про українську діаспору, розкидану по всьому світові. 2003 року почала мовлення «Всесвітня служба УТР» — недолуге дітисько голови Держкомтелерадіо Івана Чижа. Роботою УТР багатомільйонна українська громада жодним чином не задоволена. Крім того, її представники зі щонайрізноманітніших куточків земної кулі вважають, що «Всесвітня служба УТР» просто ігнорує інформаційні запити й інтереси діаспори. Життю українців за кордоном присвячено аж (!) двадцять хвилин на тиждень. Будь-які спроби наших співвітчизників налагодити з керівництвом УТР співпрацю ігнорують. А під час президентської виборчої кампанії УТР відверто ганьбила Україну і своєю брехливою продукцією ображала українців із-за кордону. Наприкінці минулого року представники понад двадцяти українських громад усього світу змушені були направити відкритого листа Президентові України, Голові Верховної Ради та Прем'єр-міністру, висловивши занепокоєння і обурення тим, «що державна телекомпанія, яка створена для забезпечення інформаційних потреб діаспори, насправді використовується як приватний телеканал у виборчих кампаніях окремими особами».

Урозмовах про те, як так сталося, що в Україні Помаранчева революція таки перемогла, а в Білорусі зазнала поразки, прозвучала думка, що в нашій країні таке стало можливим з тієї причини, що тут завжди було дуже сильне дисидентське коріння. Таке сильне, що навіть потужна сталінська машина і послідовники тоталітарних диктаторських ідей не змогли знищити тих, хто заявив про свою незгоду з панівним режимом і про своє право на самоідентифікацію.

Коли фахівці починають нарікати на відсутність в Україні фешн-індустрії, це ще можна якось зрозуміти — такі речі напряму залежать від економічної ситуації в країні, але животіння легкої промисловості в межах «швидше так, ніж ні» виправдати важко. І вітчизняний тиждень прет-а-порте «Сезони моди», і міжнародний фестиваль моди «Київський подіум», які донедавна окремо орали модну українську ниву, намагалися залучити торгові марки, приватні й державні підприємства легкої промисловості, фабрики в свою орбіту, виділяли в дизайнерських акціях окремий день чи відбивали «промислові покази» денними годинами. І Ukrainian Fashion Week (об'єднаний) представив в окремій програмі Trade Mark Defile 17 промислових колекцій. Причому фаховій і «споживацькій» публіці виявили бажання показатися не тільки українські фірми — ТМ «Віктор Черкаський», «Еллеана», «Любава», «Ірина Сергієнко», Віктор Антоненко/ Лідія Рубан для ТМ «Хутрова фабрика «АНТ», Serebrova, Senti (Трикотажна фабрика «Роза»), а й відома ізраїльська марка Sela, яка має 25 фірмових магазинів по всій Україні, турецький бренд BALIZZA, а також молоді дизайнери, які засвітилися в дизайнерських показах — Олександр Очеретний, Ксенія Марченко, Ольга Лосєва. Причому експерти на радість директору Trade Mark Defile Олені Кулик відзначали, що деякі колекції торгових марок у Fashion Lab були цікавішими за дизайнерські, які показували на пафосному подіумі. А те, що цi речi в кращих традиціях розкупили просто з подіуму, ще раз доводить їх високий клас.

На відміну від українського кінематографа, який зворушливо оберігав десяток «священних корів» серед режисерів пенсійного віку і отримав рвійне, але непрофесійне покоління молодих кінематографістів, українська мода завжди плекала молодих дизайнерів. І з точки зору розвитку бізнесу, і з погляду розбудови фешн-індустрії, і з огляду на вищу конкурентність середовища підтримка тих, хто ідуть за тобою, — правильне менеджерське рішення. Ukrainain Fashion Week у спадок від «Сезонів моди» перейшла програма «Нові імена», в якій 4—5 молодих дизайнерів, що мають зареєстрований бізнес і рекомендації «акул української моди», показують нон-стоп свої міні-колекції. Традиційно кожні «Нові імена» видають на-гора одне-два дуже яскравих імен, цього року в молодіжному дефіле взяли участь Олена Даць, Марина Асаулюк, Міра Франкевич, Настя Салова та Юля Дюа.

Якщо розділити першоквітневі розваги, які пропонують нам із вами, на «дармові», тобто влаштовані мерією чи громадськими організаціями для народу, і «за гроші», тобто влаштовані театрами, ресторанами й нічними клубами для отримання прибутку, то стає очевидним — посміятися «за так» ніде, крім Одеси, українцеві не вдасться. Тільки керівництво цього приморського міста витратило бюджетні кошти для проведення веселих конкурсів та дурнуватих розваг на вулицях і запросило відомих гумористів, клоунів і співаків для виступу на велетенському майдані просто неба. Воно й зрозуміло — статус неофіційної столиці гумору зобов’язує мерію дбати про розважальну програму й трусити калиткою для її реалізації.

Кіно й політика схожі тим, що їхні головні гравці мають найбільші глядацькі аудиторії, і ці гравці з обох сцен намагаються переконати простих людей у правдивості створюваних ними «світів ілюзій». Ясна річ, у змаганні двох гігантів впливу на громадську думку першість належить політиці, оскільки саме політики мають найдієвіші важелі впливу на суспільство. Тому не дивно, що окремі люди кіно, бажаючи не лише промовляти до мас, а й реально керувати ними, йдуть у політику.

Британський парламент єдиний у світі може похвалитися тим, що до його складу входить дворазова лауреатка «Оскара» та володарка багатьох інших престижних нагород у галузі кіно та театру. Гленда Джексон, маючи репутацію однієї з найкращих англійських актрис ХХ століття, у 1992 році оголосила про припинення акторської кар'єри й перейшла в політику — стала депутатом Палати громад британського парламенту від лондонського району Гемпстед. Феміністські та соціалістичні переконання виявилися для цієї жінки важливішими за сценічну славу. Джексон ніколи не боялася відстоювати свої погляди й виступала проти урядових рішень навіть із найважливіших питань.

Загальновідомим фактом є те, що славетний британський актор Шон Коннері з 16 років має на лівому плечі два татуювання. Одне з написом «Мама і тато», інше — «Шотландія назавжди». Менш відомо, що в 2003 року Коннері проголосив: не повернуся додому, доки Шотландія не стане незалежною. 75-річний актор сподівається, що це станеться ще за його життя. А наразі у вільний від зйомок час він мешкає «у вигнанні»: поперемінно у своїх будинках в курортному іспанському містечку Марбелья та на Багамських островах.

У свої дев'ять років Петрик чудово розуміє важливість операції на очах, якою б неприємною вона не була. Він хоче якнайшвидше позбутися своєї косоокості, а разом із нею — насміхання однолітків та старших хлопців, які часто «щипають» малого львів'янина, кепкуючи з його вади... Три роки тому хлопчик уже приїздив до Києва, щоб зробити першу операцію. Тоді його мама мусила розкошелитися на 250 гривень, у примусовому порядку віддавши гроші до каси «благодійних пожертвувань».