Уявити подвір’я українського селянина без корови донедавна було просто неможливо. Навіть у радянські часи, коли так звані дрібновласницькі інтереси геть не схвалювалися тодішньою владою, родина колгоспника тримала у своїй господарці й корівчину, і поросят із птицею. Розвал колгоспів спричинив бум у молочній галузі — головне молоко стали виробляти господарства селян–одноосібників. Але непродумана цінова політика переробників звела нанівець селянський запал і спричинила масове вирізання худоби. Як наслідок — сьогодні у селах стало немодно мати корову–годувальницю. Особливо серед молодих сімей, які бачать невдячність важкої праці, шукають інші джерела заробітку.

Яким чином сприймати демонстрації на захист української мови — як точку кипіння, після якої почнеться мобілізація народних мас супроти знахабнілої владної верхівки, чи лише як один із етапів «підігріву» народного гніву? Народний депутат кількох скликань, багаторічний в’язень радянських тюрем Степан Хмара вважає: революція рано чи пізно буде. І ті, що вгорі, так чи інакше дограються.

Утім у Хмари є закиди не лише на адресу влади — він має запитання й до опозиції. Після того, як законопроект про засади мовної політики пройшов перше читання, опозиція божилася: ляже кістьми, аби не допустити ухвалення в остаточній редакції. Але масштаб «красоти ігри» опозиціонери недооцінили, кістьми не лягли. На відчайдушні кроки — кинутися в президію, спробувати себе в голодуванні — спромоглися одиниці. Випробовуючи міцність лобів на одних граблях, опозиція наступає й на інші. Наступні вибори — нагода змінити владу. Але узгодження списків і кандидатів відбувається таким чином, що нинішня влада може залишитися на насидженому місці. Хоча шанс — він є завжди.

Художниця Іванка Нижник–Винників, від дня народження якої минулої неділі виповнилося 100 років, навчалася поруч із Марком Шагалом і працювала пліч–о–пліч із Пабло Пікассо. Але найбільше її доля переплелася з долею визначного українського митця, політика й державного діяча Володимира Винниченка, хоча вони так і не встигли зустрітися.

Згадуючи своє перебування в Парижі, пані Йоанна розповідала авторові цих рядків, що їй неодноразово радили шукати письменника, котрий у той час так само мешкав на еміграції у Франції. Одного дня вона натрапила на некролог. Це було в 1952 році. Тоді художниця наважилася написати вдові Володимира Кириловича в «Закуток» — садибу Винниченків у містечку Мужен на півдні Франції, за кілька кілометрів від фестивального Канна. Іванка отримала запрошення від пані Розалії й побувала в цій мальовничій частині Провансу. Через п’ять років вона оселилася недалеко від Мужена, а в «Закуток» переїхала перед смертю Розалії Винниченко в 1959 році. Іванка виконала заповіт вдови і викупила цей маєток, борги за який Винниченки до кінця так і не сплатили. Останні два тижні життя Розалії Винниченко Іванка Нижник–Винників провела з нею, ставши хранителькою спадщини видатного українського діяча та його дружини.

У мережі інтернет з’явився веб–ресурс «Майдан–моніторинг», на який «зливатимуть» задокументовані, тобто з фото– і відео­–зйомкою, скарги про порушення Закону «Про вибори». Передвиборча ініціатива належить Громадському інформаційно–методичному центру «Всесвіт», фінансує проект соросівський фонд «Відро­дження».

Завтра в Києві Вищий спецсуд із розгляду цивільних та кримінальних справ має продовжити розгляд касаційної скарги Юлії Тимошенко на вирок Печерського райсуду у «газовій» справі, яким її засуджено до семи років позбавлення волі. Утім захист Леді Ю майже не має сумнівів, що розгляд касації вже утретє перенесуть через неявку хворої скаржниці, яка лікується під вартою у Харкові. І це при тому, що присутність засудженої під час розгляду касації не є обов’язковою.

Невже є люди, які досі ностальгують за СРСР? Виявляється, є. Один такий чоловік — 65–річний полковник Микола Нестеренко — живе на Черкащині в селі Будище. Просто у власному обійсті він створив музей радянської символіки, де зібрав близько чотирьох тисяч експонатів. Найбільшим із них є триметровий пам’ятник Леніну, що височить на подвір’ї. Микола Васильович більше тридцяти років свого життя віддав армії і закінчив службу на посаді командира 141–ї зенітної ракетно–артилерійської дивізії в Черкасах. Вісім років тому він купив хату в селі неподалік обласного центру і тут оселився. «Такого домашнього музею в Україні ніде більше немає», — каже «УМ» Микола Нестеренко, який гостинно зустрічає нас біля входу до свого двору в червоній футболці з емблемою герба СРСР.

5—12 липня 1918 року в Большому театрі в Москві (!) відбувся перший (установчий) з’їзд КП(б)України. Перед тим створення КП(б)У як незалежної партії було проголошено на Таганрозькій нараді більшовицьких організацій України (19—20 квітня 1918 р.). На Московському ж з’їзді цю позірну незалежність було замінено на автономію у складі РКП(б). Така собі КП(б)У Московського патріархату. Воно й не дивно, адже серед учасників з’їзду було чимало таких, які взагалі не мали жодного відношення до України. З’їзд ухвалив резолюцію про відносини України з Росією, в якій, зокрема, ствер­джувалося, що Україна економічно нерозривно зв’язана з Росією (знайома пісня, еге ж?), а відокремлення від неї має характер тимчасової окупації. Привезені в обозі Червоної Армії в Україну керівники КП(б)У заходилися втілювати це рішення в життя. Червоні окупанти, як відомо, перемогли білих. Подолали вони й український спротив. Але не на віки–вічні, бо характер тимчасової окупації все ж мало не відокремлення від Росії, а поневолення України спочатку царською, а згодом комуністичною Росією.

Після Революції троянд 2003 року давня дружба України з Грузією особливо зміцніла. Приклад кавказької держави надихав українців під час нашого Майдану, а карколомний успіх реформ, які впроваджувала команда Михаїла Саакашвілі, вселяв віру в те, що й у нас усе вийде. На жаль, не вийшло, але, хочеться вірити, лише «поки що». А доти залишається й надалі надихатися втіленням «грузинської мрії», яке невтомний президент Міша не припиняє ні на мить, і заодно навчатися на чужих помилках. Їх у грузинської влади, звісно, також вистачає.

У жовтні в Грузії відбудуться парламентські вибори. А 30 червня президент Саакашвілі оголосив про призначення нового прем’єр–міністра — Ніку Гілаурі на цьому посту змінив Вано Мерабішвілі. Цього 44–річного політика, який став одним із символів блискучих грузинських реформ, політологи часто називали одним із імовірних «наступників» Саакашвілі, друга й остання президентська каденція якого добігає кінця наступного року. Та, попри це, рішення президента вже не вперше стало несподіванкою. Неочікувані «перекидання» з одного відомства в інше успішних менеджерів, яких він набрав у свою команду, багато хто вважає одним із козирів грузинського лідера. Але Іване Мерабішвілі на своїй посаді був довгожителем — з кінця 2004–го й до призначення главою уряду він незмінно очолював міністерство внутрішніх справ. За цей час правоохоронна система Грузії зазнала такої разючої трансформації, якій не перестає дивуватися увесь світ. Із країни, де слово «міліція» було синонімом «корупції», а повнота влади належала всесильним «злодіям у законі», Грузія перетворилася на державу з чи не найвищим рівнем довіри до поліції (близько 90%), а про те, що таке хабар, звичайні грузини вже, мабуть, і забули.

Критикуючи Мішу і його команду за все і вся, навіть найзапекліша опозиція визнає надзвичайну успішність реформи правоохоронних органів. Тепер одному з її головних реалізаторів належить забезпечити успіх реформ і в інших проблемних галузях.

У Лівії минулої суботи відбулися перші за багато років демократичні вибори. Офіційних підсумків голосування ще не підбито, але вже можна стверджувати, що перемогу здобула партія колишнього прем’єр–міністра Махмуда Джибріля — ліберальний «Альянс національних сил». Ісламісти ж досить несподівано (особливо на тлі «першопрохідців» хвилі арабських революцій — Тунісу та Єгипту) програли.

Обраний три тижні тому президентом Єгипту ісламіст Мохаммед Мурсі позавчора своїм декретом скасував рішення Вищої військової ради про розпуск парламенту і закликав депутатів знову зібратися на засідання. Військові, які до обрання цивільного глави держави керували країною, розпустили парламент 15 червня — за два дні до другого туру президентських виборів. Підставою для такого кроку стало рішення Верховного суду, який постановив, що парламент обраний нелегітимно, оскільки закон про вибори не відповідав чинній Конституції. Після розпуску Народних зборів Вища військова рада фактично перейняла його повноваження.