Розчарування вівторка й середи для українців учора опівдні нарешті змінилося позитивним настроєм — веслувальниця Ін­на Осипенко–Радомська принесла нашій команді першу на Іграх у Лондоні срібну медаль. І це — на 13–й день змагань. Інна — золота призерка Пекіна–2008 в цій самій дисципліні, 500 м на байдарці–одиночці, — мабуть, могла б і в Лондоні розраховувати на «золото». Але надто вже переконливо виглядала її головна суперниця на каналі Ітон Дорні, угорка з українським прізвищем Данута Козак.

Майже рік тому — 21 серпня 2011 року — на V Всесвітньому форумі українців головою Української всесвітньої координаційної ради було обрано Михайла Ратушного. За цей час новообраному голові та його команді вдалося у взаємодії з окремими нардепами внести законодавчі зміни щодо статусу закордонного українця (наразі відповідні посвідчення отримали вже 7 тис. бажаючих). Нещодавно уряд затвердив програму п’ятирічної підтримки закордонного українства, виділено більше 100 млн. грн. на ці потреби. Пан Михайло, на відміну від попередників, досить активно їздить за кордон. Одним з останніх відряджень було охоплено три країни Кавказу — Азербайджан, Грузію, Вірменію (при цьому, до першої з цих країн не доїжджала жодна делегація УВКР за роки незалежності). На зустрічах із діаспорою пан Ратушний не втомлюється повторювати, що національна ідентичність тримається на трьох стовпах — мова, школа, церква. Утім у самій Україні перший стовп днями було розхитано. Державу також мало хвилює участь заробітчан, які не змінили громадянства, у політичному житті країни. А тих українців, які взагалі народилися на чужині, влада не поспішає стимулювати до повернення на батьківську землю. Про все це голова УВКР розповів в ексклюзивному інтерв’ю «УМ».

Тиждень як стартувала кампанія виборiв у Верховну Раду України. Своїми міркуваннями щодо діяльності Партії регіонів, а також оцінками програм лідерів опозиції поділився народний депутат України, лідер Української народної партії Юрій Костенко. На його думку, відсутність реформ веде Україну в глухий кут або назад — в російські обійми. Парламентські вибори могли б докорінно змінити ситуацію, якби більшість у парламенті отримали проукраїнські політичні сили.

Іноді я думаю, що Михайло Бриних — це псевдо, під яким приховується сила–силенна людей. Одна людина в нашій країні не може дозволити собі бути настільки послідовною, гострою, цинічною, стьобною, критичною. Власне, саме тому, що Михайло — один із небагатьох професійних українських критиків, йому і вдається бути таким багатогранним, неповторним і неповторюваним. Коли Бриних пише свої колонки на найрізноманітніші теми — опонентам, які б і хотіли не погодитися, просто бракує слів. Не завжди вистачає слів і літературним критикам, які беруться оцінювати Бринихові прозові творіння — «Реальну ніжність вирваного серця», «Електронний пластилін», «Шахмати для дибілів» і свіжу «Хрустальну свиноферму», видану «Гранями–Т», яка є третьою частиною (друга «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча» поширювалася в електронному вигляді в рамках проекту «Тільки тексти») «шахматного» циклу Бриниха. Тут також змішування жанрів, стилів, підтекстів, процвітання суржику в його найчарівнішому прояві і вже звична присутність всесильного доктора Падлючча. Присутній він і в ексклюзивному інтерв’ю Михайла Бриниха «Україні молодій».

Людству вiдомий випадок, коли двоє трирiчних дiвчаток заблукали у джунглях Iндiї i потрапили пiд опiку вовчицi. У свої чотирнадцять рокiв дiвчатка ходили лише на чотирьох, спали лише вдень, не знали жодного людського слова, їли тiльки сире м’ясо. І людськi дiти померли «вовчицями».

Слухаю радiо. Почалася передвиборча кампанiя. Та мене не це хвилює. Що день, то новi iноземнi компанiї з’являються в Українi. І всi вони найперш цiкавляться нашими землями i нашими продуктами харчування. Так беруть в обiйми, що вже важко знайти щось натуральне, якийсь огiрочок чи помiдор хоча б для дитини. Я вже не кажу про фрукти, м’ясо чи рибу. Все на гормонах, стимуляторах, вiтамiнах.

Во iм’я Отця i Сина та Святаго Духа!

У тiй ситуацiї, яка склалася в державi з мовним («языковым») питанням, на мiй погляд, є вихiд.

Треба внести в парламент закон, який не приймуть, або поправку, яка не пройде, про узаконення iсторичної та географiчної назви народу та його «языка», який знищує неньку, котра його народила. Треба вилучити на загальнодержавному рiвнi слово «русский» iз офiцiйного вживання. Це може, на перший погляд, здатися дикунством i маячнею. Але перша i архiважлива дiя — це замiнити у школi «русскую речь и русский язык» на «российскую речь и российский язык». Як можуть дiти вчити мову держави, що не iснує (Польща — польська, Китай — китайська тощо). Це поставить усе на свої мiсця. Була Київська Русь — стала Україною, було Московське князiвство — стало Росiєю. Це виб’є фундамент дер­жавотворення пiвнiчного сусiда.

В організований Молодіжним націоналістичним конгресом літній табір «Відвага» імені Івана Гавдиди, що розташувався на лісовій галявині поблизу села Ковалівка Полтавського району, ми приїхали, коли вже стемніло. Тож близько півсотні мешканців тамтешнього наметового містечка віком від 14 до 27 років, які прибули сюди переважно з Київщини, Полтавщини, Харківщини, Сумщини та Дніпропетровщини, готувалися до традиційної ватри. Запалюють її тут щовечора, та саме тепер вона особливо доречна. Треба ж підсушити взуття, яке буквально годину тому пройшло випробування зливою з градом. Як пережили такий екстрім власники вишикуваних біля багаття кедів і кросівок? Хлопці та дівчата (останніх у таборі — третина) піднімають великі пальці догори й відбуваються жартами. Мовляв, того дощу навіть не помітили, бо ... грали в регбі. Цю гру вони шанують навіть більше, ніж футбол, оскільки для гартування волі й командного духу силова руханка з овальним м’ячем фактично незамінна. Мужність, характер і відвагу (ці три слова стали девізом їхніх таборувань) одними лише шахами чи комп’ютерними «стрілялками» не виховаєш...

За багато віків синам України дуже часто доводилось воювати під чужими прапорами. Це створило одну з найболючіших та трагічних сторінок української історії. Відсутність власної держави штовхало українців воювати за чужі інтереси. Були, правда, і славетні історії, які чомусь не висвітлені в нашій літературі. Так, наприклад, маловідомий факт: французький король у 1646 році через свого посла у Варшаві де Бербері найняв козацький флот для війни з Іспанією. Козаки на чайках пройшли Босфор, Дарданелли, Егейське та Середземне моря, Біскайську затоку та взяли за одну ніч фортецю Дюнкерк. І впродовж двох років обороняли Французьку державу.

Буремне XX століття принесло людству дві світові війни. Україна опинилась у вирі цих кривавих подій. Спроба створити власну державу була потоплена в крові білими та червоними «братами» зі сходу. Україну роздерли на шматки Росія, Польща, Румунія та Чехія. В арміях кожної з цих країн служили українці. У такому розтерзаному вигляді Україна зустріла Другу світову війну. Без армії, без держави. Тільки у військах Канади та США служило більше 50 тисяч українців. У польській армії Андерса кожен четвертий був українцем. Із болем згадуємо про мільйони українців, часто навіть не озброєних, кинутих Сталіним — Жуковим під вогонь німецьких кулеметів.

На час розвалу СРСР у його армії та на флоті служили 300 тисяч офіцерів, мічманів, та прапорщиків українського походження. Готова професійна армія фахівців високого класу. Але «наш» уряд не зробив нічого, щоб українізувати армію. Здебiльшого ці люди були втрачені для України. Вони загубились у безкрайніх просторах Росії, Казахстану та інших республік. Де перестали бути українцями, але й ніколи не стануть своїми. Дехто демобілізувався і повернувся додому. Одну з тисяч подібних історій–спогадів українських офіцерів ми й друкуємо. Наш герой — В’ячеслав Леонтович, офіцер морської піхоти Росії, українець, якому довелося воювати у Чечні.