«Якщо тепер і воювати, то знати за що»

09.08.2012
«Якщо тепер і воювати, то знати за що»

Скільки людей загинуло в Чечні, достеменно не знає ніхто. Фото з сайту bigpicture.ru.

За багато віків синам України дуже часто доводилось воювати під чужими прапорами. Це створило одну з найболючіших та трагічних сторінок української історії. Відсутність власної держави штовхало українців воювати за чужі інтереси. Були, правда, і славетні історії, які чомусь не висвітлені в нашій літературі. Так, наприклад, маловідомий факт: французький король у 1646 році через свого посла у Варшаві де Бербері найняв козацький флот для війни з Іспанією. Козаки на чайках пройшли Босфор, Дарданелли, Егейське та Середземне моря, Біскайську затоку та взяли за одну ніч фортецю Дюнкерк. І впродовж двох років обороняли Французьку державу.

Буремне XX століття принесло людству дві світові війни. Україна опинилась у вирі цих кривавих подій. Спроба створити власну державу була потоплена в крові білими та червоними «братами» зі сходу. Україну роздерли на шматки Росія, Польща, Румунія та Чехія. В арміях кожної з цих країн служили українці. У такому розтерзаному вигляді Україна зустріла Другу світову війну. Без армії, без держави. Тільки у військах Канади та США служило більше 50 тисяч українців. У польській армії Андерса кожен четвертий був українцем. Із болем згадуємо про мільйони українців, часто навіть не озброєних, кинутих Сталіним — Жуковим під вогонь німецьких кулеметів.

На час розвалу СРСР у його армії та на флоті служили 300 тисяч офіцерів, мічманів, та прапорщиків українського походження. Готова професійна армія фахівців високого класу. Але «наш» уряд не зробив нічого, щоб українізувати армію. Здебiльшого ці люди були втрачені для України. Вони загубились у безкрайніх просторах Росії, Казахстану та інших республік. Де перестали бути українцями, але й ніколи не стануть своїми. Дехто демобілізувався і повернувся додому. Одну з тисяч подібних історій–спогадів українських офіцерів ми й друкуємо. Наш герой — В’ячеслав Леонтович, офіцер морської піхоти Росії, українець, якому довелося воювати у Чечні.

 

«Спрацювала цікавість: як там, на війні?»

Я — нащадок офіцерської родини, тому й голова моя була з дитинства забита ідеями захищати велику імперію. Закінчивши військове училище, я, новоспечений офіцер морської піхоти, переповнений відчуттями патріотизму, відбув на Тихоокеанський флот.

На Чорноморський флот українців старались не направляти. А Тихоокеанський на 70% становили українці. Навіть наш командир дивізії генерал–майор Холод хоч і народився на Сахаліні, мав чернігівське коріння та, пропустивши чарку–другу, любив співати українських пісень. У нашому ж полку 75% особового складу були українці. Та й навколишнє населення майже все складалось із переселенців та нащадків колишніх ЗК по горезвісній 58–й статті. Назви навколишніх сіл свідчили самі за себе — Ніженка, Чернігівка. Навіть старожили були нащадками селян — хліборобів та українських козаків. Тому моє «шо» та «ге» ні в кого не викликало здивування. Ходив тоді такий анекдот: «Хто підіймав Далекий Схід? Хохол, трактор та ЗК».

1994 рік, я командир артилерійської батареї. Починається відправка в Чечню. Направляють, в основному, молодих офіцерів. Можна відмовитись, написавши заяву про звільнення, наш замполіт так і зробив. Але відмов насправді було мало, спрацьовували молодецька бравада, сором перед товаришами, та й, що гріха таїти, нездорова цікавість: а як там, на війні?

Формування бойових підрозділів мене вразило. Командири кораблів отримували наказ: стільки–то чоловік списати на берег у морську піхоту. Списували, як ви розумієте, не найкращих. Рядових садили у вагони й везли. Ні про яку підготовку ведення бою в горах та населених пунктах не йшлося. Врешті–решт це не була навіть морська піхота. Дехто з цих колишніх мотористів, електриків навіть ніколи не стріляв бойовими з автомата. Коли їхали в аеропорт, матері кидались під машини з криком: «Куди ви на смерть везете наших хлопчиків?!». Командир 1–го батальйону та замполіт відмовилися їхати, мотивуючи: «Ми не повеземо людей без підготовки, це вірна смерть. Та й узагалі, що робити флоту в горах? Ми не карателі. Чечня — суб’єкт Російської Федерації, там повинні наводити порядок ОМОН та внутрішні війська». Реакція командування була однозначна — обох «повсталих» звільнили з флоту.

В аеропорту ті офіцери, що залишились, зібрались на нараду. Солдат уже завантажили в літаки. Щоб вони не порозбігались, літаки оточили «особістами». Враження було гнітюче. Утридорога ми купили в ларьку, у мордатої тітки, кілька пляшок горілки. Випили. Старший серед нас, капітан, сказав: «Хлопці, у нас ще є вибір, але у тих, хто в літаках, його вже нема. Якщо ми залишимось із ними, у нас є шанс зберегти хоч одне життя». Спрацювало сумління, можливо, підживлене випитою горілкою, але ми всі полетіли. А в ніч із 13 на14 січня ми прилетіли в Моздок. За порадою ветеранів познімали офіцерські відзнаки та одягли солдатські шапки.

Для наведення в Чечні так званого «конституційного порядку» ми привезли 120–міліметрові міномети на базі БТР–80 (бойова сила дорівнює вибу­ху 120–мiлiметрового снаряда гаубиці.) Якби уряд Італії так боровся проти сицилійської мафії, то йому, як мінімум, довелось би знести з лиця землі місто Палермо, а то і взагалі потопити в Середземному морі острів Сицилію.

При висадці з літаків напруження було таке велике, що ми одразу зайняли кругову оборону. Чим викликали неабияку веселість аеродромного персоналу: «Хлопці, це ж ще не Чечня, тільки Моздок. Добре, що вас не висадили в Ташкенті».

«Кількість загиблих у Чечні приголомшує»

Час ішов. 27 січня, на МІ–8 мене доставили в Грозний. Я був призначений офіцером–коригувальником артилерійського вогню 3–ї батареї. Розташувались ми у Заводському районі біля будинку слідчого ізолятора. Майже місяць тривали так звані бої місцевого значення. 20 лютого ситуація погіршилась. Командир 1–ї роти Микола стверджував, що його атакують українці з УНСО. Враховуючи, що він сам був родом з Івано–Франківська, сумніватись не було підстав. Тактику бою УНСО вже добре знали. Вони непомітно підходили на відстань кидка гранати, щоб потім iз криком «Слава» атакувати ворога. На цей раз у них не вийшло. Фактор раптовості було втрачено. На цю ділянку встигли перекинути резерв. Перебуваючи за 20 метрiв від атакуючих, я виразно чув команду: «Хлопці! Відходимо, тут їх занадто багато». Взагалі з появою в Чечні бійців УНСО ставлення «особістів» до офіцерів–українців стало підозрілим. Часто унсовці, переодягнувшись у російську форму, робили рейди по наших тилах, сіючи паніку. Думки перейти на інший бік, чесно зізнаюся, навіть не було: українці на генному рівні — воїни, а для воїна присяга — святе.

Із часом ми стали нести менше втрат — під кулями швидко вчаться. Хто не навчився, той помер. Найбільше ми завдячуємо командиру нашого полку, колишньому «афганцю». Коли в полк приїздили різні контролюючі органи, так звані мисливці за орденами, то він не жалів для них горілки, а поки вони пиячили, ретельно планував операції, щоб уникнути бойового зіткнення, зберегти людей.

Хоча загальна кількість втрат приголомшує. Захопивши Чечен Аул, я особисто бачив у яру сотні трупів російських солдатів. Судячи з їх стану, вони там лежали ще з початку 1994 року. Майор iз нашого полку їздив у відрядження в Ростов на впізнання нашого загиблого офіцера. Коли вiн побачив вагони–рефрижератори, забиті мертвими солдатами, його вхопив інфаркт. Великі втрати були і з іншого боку. Особливо з боку цивільного населення. Адже артилерія била по житлових кварталах без будь–якого попередження, населення, яке вижило від артобстрілу, ховалося по підвалах. І перш ніж зайти в підвал, солдат спочатку кидав туди гранату. Причому гинули в більшості своїй так звані «рускоязичні». Чеченці здебільшого мали родичів у селах, куди і повтікали від війни.

Закінчив я свою чеченську кампанію на річці Аргун у містечку Чечен Аул у травні 1995 року. Далі захищати велику імперію мені вже не хотілося. Я більше не довіряв головнокомандуючому Єльцину та від всієї душі зневажав надуту нікчему Грачова.

А прибувши на місце дислокації, я відмовився від усього — вислуга років, квартира. Написав рапорт на звільнення. І поїхав в Україну. Якщо тепер і воювати, то бодай знати за що.

Записав Валерій БОБРОВИЧ
  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>