Кодекс честі?

Кодекс честі?

Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс.

Скопенко проти «УМа»

Скопенко проти «УМа»

Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля.

Опозиція в законі?

Опозиція в законі?

В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими».

Хроніка відкушених вух

«УМ» вирішила дослідити, наскільки поширеним є непарламентське спілкування між депутатами в інших країнах світу, а також віднайти приклади запровадження чогось на зразок внутрішньої поліції у стінах законодавчого органу. З’ясувати вдалося наступне. Випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під традиційно наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під Кримінальне законодавство. У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту.

Про депутатський імунодефіцит,

Про депутатський імунодефіцит,

Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)...

ЗМІїборці

Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду.

Годівниця при рахівниці

Годівниця при рахівниці

Умовний конкурс на найбільш уживану абревіатуру останньої декади приніс би, напевне, лаври переможця Центральній виборчій комісії — буквосполучення ЦВК пройшлося тріумфальним маршем по сторінках друкованих та iнтернет-видань. Воно й зрозуміло, бо інформаційний привід наявний: Президент нарешті визначився з дванадцятьма кандидатурами на заміщення вакантних (після звершення каденції) посад членів Центрвиборчкому. Про «кандидатський мінімум» Президента «УМ» уже писала, мимохідь торкнувшись також деяких законодавчих положень щодо ЦВК. Проте закон як такий на наших шпальтах іще не розглядався, хоча час для цього, думається, вже настав.

Вільний, бо живий

Вільний, бо живий

Закони, що приймаються в Україні, зазвичай нагадують рекламні пропозиції з торговельно-харчової царини. Щось на зразок такого: з'їжте одну нашу піцу, і другу ви отримаєте безкоштовно. Заманливо, але апетит під час їжі не тільки не приходить, а навпаки — зникає. Бо з'ясовується: щоб отримати дармовий презент від піцерії, вам доведеться перед тим замовити їхній найдорожчий і найбільший витвір, який ані ваш шлунок, ані ваш гаманець просто не зрозуміють. І так — майже скрізь і в усьому: тільки-но ми налаштовуємось пограти у подібну гру, тільки-но захочемо випробувати якусь суперпропозицію («тільки на цьому тижні...», «тільки до першого снігу...», «тільки для абонентів... клієнтів... абітурієнтів»), як що-небудь обов'язково стається. Або ми починаємо розуміти, на чому нас «кинули», або ера милосердя закінчується, або просто випадає день посту...

Держава повинна визнати свою вину

Діючий закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні, який було прийнято у квітні 1991 року, дуже застарів. Його ухвалили ще тоді, коли Україна не була незалежною державою. Мій законопроект є принципово новим. Що є недоліком старого закону? Він не реабілітовує борців за волю України, а лише тих, кого судили за статтею 62 старого кримінального кодексу. Це — антирадянська пропаганда.

Чотири плюс чотири дорівнює нулю

Національна рада з питань телебачення та радіомовлення — структура, відповідальна за розподіл телерадіопростору України, — потребує докорінного оновлення. Інакше доля цього державного органу — і надалі скочуватися до покірного обслуговування потреб влади у теле- та радіопіарі, загрузати у непорозуміннях, ставати уособленням безнадії для мовників, яких не підтримує рука можновладців. Це — лейтмотив роздумів навколо роботи Нацради, яка надихнула групу народних депутатів на написання нового законопроекту про Національну раду. Міркуваннями щодо нього з «УМ» ділиться заступник голови Нацради Віталій Шевченко.