Закони, що приймаються в Україні, зазвичай нагадують рекламні пропозиції з торговельно-харчової царини. Щось на зразок такого: з'їжте одну нашу піцу, і другу ви отримаєте безкоштовно. Заманливо, але апетит під час їжі не тільки не приходить, а навпаки — зникає. Бо з'ясовується: щоб отримати дармовий презент від піцерії, вам доведеться перед тим замовити їхній найдорожчий і найбільший витвір, який ані ваш шлунок, ані ваш гаманець просто не зрозуміють. І так — майже скрізь і в усьому: тільки-но ми налаштовуємось пограти у подібну гру, тільки-но захочемо випробувати якусь суперпропозицію («тільки на цьому тижні...», «тільки до першого снігу...», «тільки для абонентів... клієнтів... абітурієнтів»), як що-небудь обов'язково стається. Або ми починаємо розуміти, на чому нас «кинули», або ера милосердя закінчується, або просто випадає день посту...
Довідкова епопея
Цей вступ має підвести читача «УМ» до доволі серйозної матерії — до Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій». І позаяк жодна родина на пострадянському просторі не може, мабуть, сказати про себе, що чаша сiя її оминула, що ніколи — ані в двадцяті, ані в тридцяті, ані у воєнні та повоєнні роки — ні по кого з представників старших поколінь не приїздив чорний «воронок», ніхто не канув у безвість «без права листування», ніхто не катувався у пеклі сталінських таборів — за цих умов, як видається, даний закон і дана тема не залишать байдужими багатьох. Тим більше, що реальний інтерес до неї проявляють читачі «УМ». Наша читачка Галина Білогор з села Медвин, що на Київщині, повідала про свою біду. Вона разом зі своєю старенькою мамою вже давно намагається вирішити проблему, яка сьогодні для багатьох наших співгромадян стає безрезультатним блуканням у бюрократичному лабіринті. Після реабілітації у 1988 році дідуся авторки листа її сім'я не може отримати спадщину (помер він в одній з тюрем міста Ямполя Білогірського р-ну Хмельницької області).
«УМ» була б рада допомогти нашій дописувачці конкретною порадою, але... Ми можемо апелювати лише до чинних законів, а вони, як уже зазначалось на початку, складені так, що скористатися ними нерідко буває дуже важко. Так, є закон про реабілітацію політв'язнів. За ним жертвам репресій або їхнім близьким мала б надходити компенсація (в даному ж випадку йдеться навіть не про компенсацію, а про отримання того, що й так належить родині репресованого). Але яким чином запустити у дію механізм цього закону? Як розв'язати проблему Галини Білогор та тисяч інших сімей?
З'ясувалося, що для того, аби одержати спадщину діда, треба мати нотаріально завірену копію свідоцтва про смерть, яку відшукати нині практично неможливо. Уявимо собі лише те, як закінчила свій земний шлях ця нещаслива людина — родич пані Галини, який помер «державним злочинцем» у тюрмі десь на Хмельниччині. Чи збереглася іще ота тюрма (не стіни, певна річ, нас цікавлять, а її архіви)? А якщо — ні, що в такому разі робити близьким померлого? Чому недостатньо найголовнішого, як здається, документа — довідки про реабілітацію? Хіба там не зазначено чорним по білому, що такий-то й такий-то був незаконно засуджений, відбував покарання, помер у в'язниці і, нарешті, був реабілітований... Адже довідка видавалася близьким на основі матеріалів справи, а в матеріалах мало б бути сказано, що ім'ярек помер такого-то числа, місяця і року...
У Аркадія Райкіна був колись номер з дуже невибагливим текстом — там «проста радянська людина», замучена бюрократами, скаржилася на свої поневiряння. А гумор полягав у абсурдному повторюванні однієї і тієї вимоги: дайте довідку, що мені потрібна довідка, що їм потрібна довідка... І так до безкінечності.
Куди бігти по допомогу — в СБУ чи Верховну Раду?
У принципі, як казали авторкам цих рядків поінформовані особи, СБУ зберігає все. Мається на увазі — всі справи, всі імена, всі дати. Архiви, мовляв, перейшли їй у спадок від КДБ. Хтозна, може, так воно і є. Припустимо, що з розпадом СРСР колишні кадебісти розділили свої архіви між новонародженими спецслужбами колишніх радянських республік. І СБУ, щойно з пелюшок, прийняла та поклала у свою картотеку всі матеріали, які стосувались українських репресованих. Десь у її сейфах зберігається і справа діда Галини Білогор. Але хіба нашій читачці від цього легше?
Державний архів СБУ, судячи з даних, розміщених на сайті цієї структури, має спеціальний відділ, який міг би допомогти громадянам у збиранні відомостей щодо репресованих членів їхніх сімей. Цей відділ називається «Інформації та практичного використання архівних документів». Співробітники ж архіву загалом, як сповіщає сайт, «виконують великий обсяг запитів, які надходять від органів державної влади й управління, народних депутатів України, наукових установ і закладів освіти, громадян України та зарубіжних держав». «Громадяни України» названі в цьому переліку передостанніми, але, хотілося б думати, названі недарма. Тобто скористатися благами архіву та люб'язністю його співробітників вони все-таки зможуть. (Тому про всяк випадок повідомляємо адресу архіву: 01034, м. Київ-34, вул. Золотоворітська, 7. Для листування: вул. Володимирська, 35).
Проте наразі замислимось над іншим питанням: чи слід вважати «правильними» (або, щоб це не прозвучало наївно, скажімо інакше: корисними) ті закони, які змушують їхніх користувачів докладати надто великі зусилля, щоб нарешті отримати з тих законів хоч якийсь зиск? Подібне запитання слід адресувати, ясна річ, передусім законотворцю. Законотворець, втім, чудово знає про всі вади виданого ним «продукту», в тому числі і про вади закону щодо жертв політичних репресій.
Нарікань на його недоліки більш ніж достатньо як з боку громадських та правозахисних організацій, так і вiд самих репресованих, бо закон цей уже не відповідає духу часу, Конституції та міжнародно-правовим актам, ратифікованим Україною. У діючому законі залишені поза увагою, зокрема малоліні в'язні, діти репресованих та члени депортованих родин, у ньому не передбачено пільги реабілітованим.
Усвідомлюючи, що з 1991 року (часу прийняття діючого Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій») багато що змінилося, багато що застаріло, нинішні парламентарії активно взялися за перо. Як наслідок — маємо три нових законопроекти, здатні, хотілося б вірити, змінити ситуацію довкола колишніх жертв радянського режиму.
«Три богатирі» з Ради та їхні варіанти
Як автори законопроектів, що вирішили певним чином поліпшити існуючий закон, виступили народні депутати України Лесь Танюк, Левко Лук'яненко (колишній політв'язень із багаторічним «стажем») та Станіслав Сташевський. Розгляд парламентом цих законопроектів у першому читанні було заплановано ще на 6 листопада 2003 року. Проте ані в той день, ані потім до розгляду справа так і не дійшла. До речі, за словами голови парламентського комітету з питань культури і духовності Леся Танюка, протягом роботи Верховної Ради усіх трьох скликань (тобто починаючи, власне, з 1991 року) народним обранцям ніяк не вдавалося розглянути новий законопроект, оскільки у переліку законодавчих актів, пропонованих до розгляду, його завжди ставили у самому кінці. Мабуть, набагато важливішими за цей закон є інші державні справи, порівняно з якими долі мільйонів українців, покалічених репресіями, голодомором, депортаціями, нелюдською роботою у таборах, видаються другорядними.
Позитивним моментом варіанта закону, запропонованого Левком Лук'яненком, є те, що автор зробив спробу розширити коло осіб, як мають право на реабілітацію, соціальні пільги та компенсації, а також передбачив можливість повернення втраченого внаслідок репресій майна. Зокрема, він пропонує надати статус реабілітованих колишнім малолітнім політв'язням, які народилися чи утримувалися з репресованими батьками в місцях позбавлення волі: у слідчих ізоляторах, тюрмах, спецприймальниках, таборах, спецлікарнях або під час примусової відправки до вищезгаданих закладів системи НКВС (МВС, МДБ, КДБ). Своїм законопроектом Левко Лук'яненко пропонує також значно збільшити пенсії реабілітованим на основі створення Державного фонду реабілітованих, куди будуть відраховувати певну частину з прибуткового податку громадян, 3% доходу від обсягів фінансування усіх загальнодержавних обласних, міських, святкових заходів, конкурсів (таких, як «Людина року» тощо). Однак те, що в останньої пропозиції знайдуться симпатики, є, зауважимо, вельми малоймовірним.
Натомість варіант законопроекту від Станіслава Сташевського не передбачає додаткового фінансування, що вже є певним позитивом. Проте документ носить декларативний характер і не пропонує якихось конкретних кроків на шляху поновлення прав репресованих. Більше того, додаткового обгрунтування потребують положення ст.7 законопроекту щодо державної допомоги реабілітованим. Адже запропонований Сташевським механізм, порівняно з чинним, суттєво обмежує існуючі права реабілітованих, оскільки передбачає виплату грошової компенсації лише у разі, коли сукупний дохід сім'ї не перевищує місячного мінімального прожиткового мінімуму на кожного члена родини. Також у розрахунках компенсації замість мінімальної заробітної плати Сташевським передбачено використовувати мінімальну пенсію за віком, розмір якої є значно меншим за мінімальну заробітну плату. Окрім вищенаведеного, цим законопроектом значно обмежено розмір грошової компенсації за втрачене майно — лише 200 мінімальними пенсіями за віком.
Окремо слід відзначити законопроект, поданий Лесем Танюком. У порівнянні з двома першими він найповнiше охоплює основні проблеми репресованих. Метою цього документа є визначення правового механізму у справі завершення процесу відновлення історичної справедливості та поновлення соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, які стали жертвами свавілля та беззаконня влади.
Законопроект Танюка поширюється на громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які були піддані політичним репресіям на території нашої держави і яких з різних причин було переміщено за її межі та необгрунтовано засуджено. За даним документом, під репресованою особою слід розуміти того, хто зазнав покарань у вигляді позбавлення життя або свободи, був направлений на заслання, висланий на спецпоселення без пред'явлення обвинувачення у конкретному злочині з конфіскацією майна і без такої, зазнав депортації, видворення з країни та позбавлення громадянства з політичних мотивів, був притягнутий до примусової праці в умовах обмеження прав і свобод, був зарахований до осіб, визнаних соціально небезпечними для держави чи політичного ладу за класовими, соціальними, національними, релігійними або іншими ознаками.
Реалізацію законодавства про реабілітацію жертв політичних репресій автор законопроекту покладає на комісію з питань поновлення прав реабілітованих, органи прокуратури, які мусять взаємодіяти з органами державної безпеки та спеціальним уповноваженим з числа депутатів парламенту. За законопроектом Леся Танюка, пенсія особам, які необгрунтовано зазнали репресій і згодом були реабілітовані, підвищується на 100%, а реабілітованим, якi стали інвалідами, — збільшується від 200 до 400 відсотків, залежно від групи інвалідності. Запропонований Танюком варіант визначає порядок та наслідки реабілітації для репресованих осіб, механізми відшкодування їм втраченого житла та майна, грошові компенсації. Втім і цей варіант документа, як і законопроект Левка Лук'яненка, потребує значних фінансових витрат, які вимагають обгрунтування.
Отже, колеги трьох нардепів, заклопотаних проблемами репресованих громадян, матимуть з чого обирати, коли парламентарії нарешті візьмуться за читання представлених законопроектів. Хотілось би лише, щоб народні обранці пам'ятали: справа не лише у розлогих дефініцях, не лише у вписаних у закон благодійницьких жестах (на які навряд чи хтось спроможеться) — справа у тому, аби закон «пішов» як помащений. Запрацював, тобто, — як би тривіально це не звучало. Як спрацьовує вже багато століть формула «два плюс два дорівнює чотири». Спрацьовує, бо чітка і ясна. Навіть для бюрократа найгіршого — «совкового» — гатунку.
