Свого тритомника Петро Скунць уже не побачить

      Петро Скунць не дожив до свого 65-річчя якихось три тижні. Уже готувалися ювілейні урочистості, та ба... В останній час письменник дуже хворів. Узимку я заніс йому книжку «Закарпатське століття: ХХ інтерв'ю», одним із героїв якої був і він. У хвилину, коли дружина вийшла з кімнати, схудлий і висушений поет, в якому, здається, крім великих, по-дитячому здивованих очей, нічого не залишилося, несподівано промовив: «Я помираю, Сашко. У мене — рак. Мені не кажуть, але я знаю...».

      Я був ошелешений новиною, адже нічого такого не чув. Ми домовилися про ще одне інтерв'ю. Не хотілося говорити — «останнє». Потім була журналістська круговерть — відрядження, статті в номер... А далі хтось сказав, що стан Петра Скунця значно покращився. Я полегшено зітхнув. І справді, у пресі знову з'явилися його дописи.  Ще 29 квітня він обговорював деталі свого майбутнього тритомника, робив останні зауваги та правки. А над ранок його зболене серце впокоїлось...

      Із чотирьох Шевченківських лауреатів, яких дала закарпатська література , троє відійшли від нас в останні кілька років. Олекса Мишанич, Іван Чендей... Тепер от — Петро Скунць. Петро Скунць був не просто нашим великим поетом, найбільшим із нині сущих у Закарпатті. Він був ще й трибуном, борцем, громадянином, людиною, яка не могла миритися з неправдою та несправедливістю. Коли в народу нема героїв, ними стають поети.

      Його біографія звивиста і крута, як стежина в горах. У 19 років став наймолодшим членом Спілки письменників СРСР. Здавалося б, пряма дорога до вершин визнання. Та у 1971 році тираж книжки «Розп'яття» знищений за вказівкою згори. Настали вісім років забуття. Наступну книжку «Розрив-трава» врятував тільки Борис Олійник, висунувши її на здобуття Шевченківської премії. У 1989 році поет очолив Народний Рух України за перебудову — першу опозиційну організацію в комуністичному Закарпатті. Згодом стає редактором однієї з перших незалежних ужгородських газет «Карпатська Україна».

      Та всього Скунця нам ще належить осягнути. І йдеться не тільки про поетичну спадщину, адже він був одним із кращих закарпатських публіцистів — есеї, статті потребують впорядкування і видання як яскравий приклад вершин крайової журналістики.

      І нарешті Петро Скунць став «батьком» у літературі для десятків молодих талантів. Він благословив у світ чимало книжок. Його передмови, літературно-критичні дописи (адже довгі роки пропрацював у видавництві «Карпати», де, зокрема, писав і «закриті» рецензії) — окрема грань талановитої постаті. У час, коли літературна критика — рідкісне явище, така книжка мала би величезну вагу.

      Його знали. Його любили. Його шанували. Бо було за що. А найкращою пам'яттю про цю світлу і багатогранну постать стане тритомник вибраних творів, який готується до друку, але якого Петро Скунць, на жаль, не побачить.