Хороший слюсар отримує більше 1500 грн. за місяць. (Фото автора.)
Дочекалися: харківським заводам потрібні робітники. Щоправда, лише тим із них, що уціліли в якийсь чарівний спосіб або повстали з руїни в усічено-модернізованому вигляді. Але тут одразу ж виникла нова проблема — працювати у виробничих цехах уже фактично нікому. Сивочолий слюсар, який уміє запустити свій старенький верстат, на підприємстві тепер почувається Богом. Проте молодь не поспішає йти працювати на заводи. Такою є плата за нашу суспільну звичку роками жити лише одним днем.
Неподалік харківського Південного вокзалу знаходиться територія якогось незрозумілого виробничого об'єкта. Його величезний залізобетонний корпус без вікон і дверей схожий або на покинутий радянський довгобуд, або на розграбоване сучасними нуворишами діюче підприємство. У перспективних, заочних і таємних схемах містобудування його, мабуть, уже давно зафіксовано як вільний майданчик для чергового супермаркету або елітної висотки, бо земля під ним сьогодні коштує у сотні разів дорожче, ніж усе його нехитре господарство.
З цим, власне, можна було б і змиритися (життя не стоїть на місці: щось зникає, щось з'являється), коли б не одне серйозне «але». У виробничому Харкові все менше місця залишається для солідних підприємств. А ті заводські прохідні, на ворота яких і досі не повісили замок, тепер можуть уже й не дочекатися повернення колись безжалісно викинутих на вулицю фахівців чи нового покоління петеушників. Останні тепер принципово ігнорують верстати, обираючи супермаркети, «Макдональдзи» та мийки для авто. Словом, благополучну територію білих комірців, де існує бодай ілюзорний шанс вибитись у люди.
Директор Харківського ліцею залізничного транспорту Володимир Фролов каже, що сьогодні на запитання: «Скільки вам потрібно хлопців?» керівники діючих заводів, як правило, відповідають: «Скільки не даси, заберемо всіх!». Більше того, підприємства вже воюють між собою за поки що малокваліфіковану, неоперену молодь. Минулого року ліцей направив трьох випускників на завод «Електромашина». Але вже через якийсь час вони працювали на «Електроважмаші» — там вища зарплата, більше перспективних замовлень, а головне, є гуртожиток.
Підприємства, які вчора розпрощалися зі своєю соціальною сферою, сьогодні навряд чи зможуть розраховувати на приплив молодих спеціалістів. Як раніше, так і тепер, професійно-технічні навчальні заклади приваблюють в основному сільську молодь. Але для того, щоб випускник такого ліцею пішов працювати на завод, йому потрібно знайти десь житло. Зарплата заводського робітника в Харкові рідко перевищує півтори тисячі гривень, а для того, щоб зняти квартиру, треба викласти 750—1000 грн. Тому пошук бодай скромного кутка у приміській хрущовці втрачає будь-який сенс. Кваліфікованому слюсарю набагато простіше півдня потягати сумки на Барабашовському ринку і з гарантованою сотнею гривень у гаманці повернутися електричкою додому. «Базар сьогодні у Харкові — головний роботодавець, — каже керівник фізвиховання вищезгаданого ліцею Сергій Марценко. — Там ти нікому не підпорядковуєшся, тебе ніхто не жене в спину: прийшов, попрацював і йдеш собі з Богом. Ми останнім часом перестали думати про те, що є таке поняття як «трудовий стаж», «трудова книжка». Сучасна молодь хоче все і одразу. А там хоч трава не рости».
Щоправда, трапляються й приємні винятки. Для ліцеїстів Володі Владімірова і Славка Загори авто-слюсарний факультет «залізничної» альма-матер — усього лише сходинка до більш інтелектуальної кар'єри. Хлопці вже зараз підшукали собі роботу на одній із приміських станцій технічного обслуговування. Там їх чекають як підручних. СТО обрана теж не випадково. Після ліцею обидва планують вступити на заочне відділення Автодорожнього університету. Цей крок вони зробили продумано — з прицілом на більш віддалену перспективу. «Без вищої освіти нас ніколи не підпустять до серйозної роботи з автомобілями, — переконані хлопці. — Інакше все життя доведеться лише подавати ключі або розкручувати колеса: розібрав — зібрав. Нудно. Та й заробіток не той».
А тим часом заводи стали в чергу і запрошують токарів, слюсарів, ливарників, верстатників, електриків. Начальник Харківського обласного центру зайнятості Володимир Миненко каже, що в структурі вакансій його відомства робітничі професії становлять сьогодні 70 відсотків. Але, маючи майже 500 заявок, центр може задовольнити лише третину.
Ситуація, коли ліцеї, роботодавці й галузеві міністерства примудряються в одній освітньо-виробничій площині існувати, мов три паралельні світи, нині стала надто загрозливою. Фахівці в один голос заявляють, що треба повернути в освітянську галузь державне замовлення і відновити тісне співробітництво на ринку праці між навчальними закладами та підприємствами. Але водночас фахівці всерйоз побоюються, що потреби виробничого сектору та можливості освітніх закладів знову не збігатимуться.
Так, на початку 90-х років Київ вирішив підпорядкувати собі всі заклади професійно-технічної освіти і перевів їх фінансування з місцевого на державний рівень. Столичне ноу-хау в регіонах назвали «експропріацією», бо матеріальну базу ПТУ створювали не стільки за рахунок обласної казни, скільки завдяки підприємствам-роботодавцям. За час, що минув, радянські училища стали ліцеями, випускники яких йти працювати на «шефські» підприємства не поспішають.
Згадавши про минуле благополуччя, Міносвіти минулого року запропонувало Києву, Харкову та Львову, знову ж таки, в рамках експерименту, розвернути ситуацію на 180 градусів. Тобто повернутися до практики, коли регіон самостійно робить ревізію в профтехосвіті (щось скорочує, щось об'єднує), а заодно самостійно фінансує їхнє життя-буття. Але вже перші результати викликали, принаймні у харківських фахівців, легкий смуток. «Сьогодні в місцевій казні закладено 105 мільйонів гривень, — каже директор будівельного ліцею №8 Іван Радченко, — а потрібно 149. Це означає, що хтось із нас, або кожен потроху, від обіцяного обсягу якусь суму не доотримає. І оскільки й до цього систему профтехосвіти коштами особливо не балували, новий почин, скоріш за все, не приживеться».
Ще більш песимістично оцінює ситуацію Сергій Марценко. Започаткований експеримент він називає початком другої хвилі масового скорочення професійно-технічних ліцеїв. Для цього, на його думку, вигадали просто більш завуальовану форму. Перша ж хвиля «накотила» рівно десять років тому. «Тоді я працював у ПТУ №4, — пригадує керівник фізвиховання. — Дуже сильне було училище. Готувало токарів, фрезерувальників, слюсарів, за якими тепер активно полюють заводи. Без особливих заперечень ми прочитали постанову Кабміну і поступилися місцем 41-му торговельному технікуму».
Того ж таки 97-го року чотири ПТУ об'єднали в одне на Салтівському житловому масиві і таку ж кількість — у районі ХТЗ. Закрили навіть заклад, що готував водіїв електричного транспорту. Тепер цією проблемою опікуються трамвайно-тролейбусні депо, відкривши в себе спеціальні курси. Усього ж в Україні за останній період скоротили майже 700 училищ. До того ж, значна частина тих, що залишились, змінила частково, а то і повністю свій профіль.
Після розгромного для системи ПТУ 97-го року Міносвіти більше не перекроювало її. Решетом для відсіву тепер є положення, згідно з яким право на життя мають лише ті заклади, де навчається не менш як 300 учнів. Цим убивчим формалізмом чиновники демонструють своє повне небажання відслідковувати ситуацію на ринку праці, тим більше — прораховувати її на кілька кроків уперед. А водночас мимоволі змушують керівників ліцеїв, які недобрали учнів, вносити до списків фактично «мертві» душі. Ці «учні», взамін на подані документи, справно отримують стипендію та іноді таки відвідують заняття. Така практика, при всій її одіозності, дозволяє вберегти профтехосвітню систему до кращих часів. «Рано чи пізно, — міркують фахівці, — життя в Україні таки налагодиться, і тоді наші зусилля зрештою будуть гідно оцінені». Судячи з теперішнього ажіотажу навколо робітничих професій, у це навіть можна повірити.
Пошук експериментальної форми засобу порятунку наразі вже має багато варіантів та напрямків. Наприклад, Володимир Фролов хоче вийти з-під протекції Міносвіти і перейти до Міністерства транспорту. Це відкриє Харківському ліцею залізничного транспорту шлях до тіснішої співпраці з Південною залізницею та галузевим університетом. Узагалі пошук шефів для ліцеїв сьогодні завдання номер один. Іван Радченко каже, що його закладу неймовірно пощастило, бо тісно співпрацює одразу з двома базовими підприємствами — «Житлобуд-2» та «Зеленбуд». Вони допомагають підготувати зміну, беруть учнів на виробничу практику і гарантують випускникам робочі місця. Саме тому в пана Радченка завжди повний учнівський комплект, у навчальному корпусі та гуртожитку тепло, зроблено пристойний ремонт, не тече дах, діти вдягнуті й нагодовані. На думку директора, система профтехосвіти сьогодні навряд чи виживе без підтримки виробничого сектору. Але, як повідомив недавно в Харкові міністр освіти Станіслав Ніколаєнко, бізнес сьогодні дуже неохоче вкладає кошти у підготовку кваліфікованих кадрів. Інвестиції роботодавців у освітній сектор не становлять й одного відсотка. Сьогодні фахівців для них готують держава та батьки. Результатом поки що не задоволений ніхто.
Ніщо так колоритно не ілюструє високий ступінь зубожіння нашого суспільства, як проблеми виживання колишніх ПТУ. Десь зовсім поруч кипить гламурне офісне життя, нескінченним потоком снують у різні боки дорогі іномарки. А тут і сьогодні під ногами, в основному, вибитий паркет ще радянських часів і пофарбовані в зелений колір панелі. Майбутніх механізаторів в Україні й досі готують на списаних iз виробництва «Нивах», а слюсарів — на амортизованих верстатах епохи розвиненого соціалізму. Але навіть цей металобрухт обходиться ліцеям недешево, бо щороку держава стягує за нього чималий податок. Сучасна техніка та обладнання існує у навчальних кабінетах тільки на малюнках. Вершиною ж везіння вважається поїздка на виставки. Лише там викладач може реально ознайомити своїх підопічних з новими зразками техніки та сучасними технологіями виробництва.
За такого стану справ усе частіше лунає нині пропозиція скоротити заклади профтехосвіти до мінімуму, намертво прив'язавши їх до майбутніх роботодавців. Утримує чиновників від подібного експерименту в першу чергу той факт, що ліцеї, крім освітньої, виконують сьогодні ще й важливу соціальну функцію. Для дитини з малозабезпеченої сім'ї або для сироти колишні ПТУ — єдиний шанс отримати бодай якусь спеціальність. «У нас є учні, які вступають на навчання і завершують його в одному і тому ж одязі, — розповів Сергій Марценко. — В'єтнамські «кутюр'є» одягли пів-України, але не всі можуть придбати навіть цей «ширвжиток». Майже 90 відсотків наших учнів приїздять до ліцею з приміських сіл. О шостій ранку встають, о шостій вечора повертаються додому. За цей період більшість із них перебиваються пиріжком, склянкою чаю та сигаретами. Важко уявити теперішнього «бурсака» і без пляшки пива в руці. Це тепер культовий атрибут, що свідчить лише про одне — ми поступово втрачаємо свою молодь».
За словами Івана Радченка, половина його ліцеїстів виховується або в неповних, або в неблагополучних сім'ях. Той факт, що і училище, і базове підприємство забезпечують своїх підопічних гуртожитком, стипендією, а згодом — і зарплатою, директор вважає надійним стартовим майданчиком. Якщо є бажання і голова на плечах, резюмує він, завжди можна змінити своє життя на краще. Інша справа, що наше суспільство більше не вчить підростаюче покоління досягати своєї мети наполегливою працею — усі хочуть усе й одразу. А такі поняття, як «завод» чи «виробництво» випали не лише з числа пріоритетів, а й реальної площини взагалі.
І ще одна цікава деталь. Сьогодні в Україні дожив до пенсійного віку не лише середньостатистичний слюсар, а й викладач профтехнічних ліцеїв. Молоді наставники сюди теж не йдуть, бо їхня зарплата не сягає й 100 доларів. Чи пробували управлінці, які розробили подібну фінансову калькуляцію, прожити бодай один місяць на такі гроші, сказати важко. «Мої випускники тепер відмовляються працювати на заводі за півтори тисячі гривень, — каже Володимир Фролов. — А особисто я отримую 690». Саме тому заміну знайти сьогодні важко не тільки слюсарю, а й тому, хто його цій справі може навчити. Що далі?
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
