Майбутнє пам’яті

06.04.2016
Майбутнє пам’яті

Екскурсії до краєзнавчих музеїв — захоплива нагода поринути в історію рідного краю.

Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? Якби в різні куточки нашої держави до знакових історико-культурних місць попрямували екскурсійними маршрутами школярі — на захід-схід, північ-південь. Якби на теренах цікавенних археологічних культур України, біля скіфських курганів і трипільських городищ постали дитячі табори-скансени. Якби по всій Україні запрацювали курси і клуби з історії — для батьків і дітей. Якби до річниць видатних подій українського календаря у школах влаштовували б пересувні виставки, а на телеканалах систематично велися б історичні програми для юнацтва… Не сталося. Однак почати ніколи не пізно.

Сховище досвіду

Національна система виховання базується на досвіді нації, національній пам’яті. Поки пам’ять розмита — виховувати «в національному дусі» майже нереально. Однак саме таке виховання потрібне, щоб зберегти і розвинути ресурси національної території. Здається, що планета Земля абсолютно незалежна від «якихось там» націй. Утім, якщо придивитися пильніше, побачимо, що її природні багатства краще зберігаються там, де народи дбають про збереження свого історичного досвіду. І беруть з нього уроки. Що вже казати про культурне надбання! Саме там, де народ зберігає його і досліджує, воно стає набутком усього людства.

Збереження історичного досвіду народу — це копітка справа, що потребує вкладення зусиль, часу, коштів. Вона передбачає утримування в порядку її вмістилища — архівів, музеїв, бібліотек. І постійну працю задля дослідження історії та культури, пошук відповідних часові методик, щоб передати цю важливу інформацію новим поколінням.

Діти не народжуються такими, що вже володіють культурним спадком поколінь. Їх треба цього навчати, у різний спосіб. Як будь-яка нація, українці мають традиції і методи передавання історичного досвіду, якi вiдображують їхнiй менталітет. Однак на сьогодні інформація про них розрізнена, і в переважній більшості, не залучена у виховничий процес держави.

В Україні досвід минулих поколінь не тільки не застосовується повноцінно — він навіть ще не описаний, не проаналізований. Тривалий час виховнича система української нації не розвивалася повноцінно; цьому перешкоджали війни, репресії, тотальний контроль чужої держави над життям народу. Упродовж століть українські вчені і практики — педагоги, богослови, фольклористи, письменники і художники — описували, досліджували, систематизували створене для дітей. Однак через відомі всім історичні обставини українська педагогічна, тим паче релігійна, думка не мала поширення на українських теренах. Це ж стосується педагогічної спадщини корінних народів, що проживають на теренах України: кримських татар, кримчаків, караїмів, гагаузів, та різних етнічних спільнот.

Про що ми не знаємо

Ми не знаємо напевне, скільки і яких творів для дітей написали українські письменники-несоціалісти та релігійні педагоги (багато рукописів було знищено або заховано у спецсховищах); скільки пісень духовного змісту для дітей витворив український народ; які засоби для загартування дітей записали українські фольклористи та чи опрацьовували їх медики; які методики навчання мистецтву витворили українські народні майстри (гончарі, ткачі, вишивальники, писанкарі); які народні методики навчання музики є в українського народу. З обігу тривалий час була виключена спадщина педагогів української діаспори. Та багато, багато іншого.

Українські педагоги, вчені й митці продовжують творити для дітей, однак їхня творчість не доходить до громадськості, залишаючись у рукописах або тільки у свідомості талановитих, але завантажених щоденними турботами вчителів. Особливо, якщо вони мешкають у невеликих містечках чи селах.

Сьогодні українські вчителі, вихователі, батьки не мають в Україні жодного інформаційно-методичного центру, де могли б отримати вичерпну й фахову інформацію про власне українські методики виховання (тисячолітні й сучасні) та матеріали, на основі яких можна здійснювати виховничий процес на українському ґрунті; а також мати змогу скопіювати якісні українські аудіо- та відеозаписи для занять iз дітьми.

Через брак інформації про діяльність багатьох організацій, що успішно працюють у галузі національного виховання, відомо або тільки на регіональному рівні, або ж тільки на рівні партійному, відомчому, міністерському тощо. Скажімо, «Пласт» у Лондоні небагато знає про «Пласт» у Кіровограді, а той, у свою чергу, не відає про СУМ у Бельгії, «Січ» у Харкові або про козацтво в Одесі…

Розум колективу

Потрібна усвідомлена, сучасна національна система передання молоді історико-культурного досвіду нації. Теоретично в Україні існують різні ресурси для передавання дітям історичної пам’яті: усна історія, спілкування з батьками, думка авторитетів та популярних серед дітей особистостей, шкільна програма, радіо- і телеканали, книги, можливість створювати документальні й художні фільми, мультфільми, музейні програми, виставкові проекти, настільні ігри, тематичні літні табори… Але що і як передавати через ці канали інформації?

Саме зараз слід узятися за справу фіксування, опису, аналізу того, що збереглося. Треба зібрати якнайповнішу, багатопланову інформацію про створене українцями для дітей на історичну тематику: художню літературу, навчальні книги, вистави, музичні твори, фільми… Упорядкувати бібліографію книг для дітей, підлітків і юнацтва з української історії, науки та мистецтв. А також посібників для вчителів, вихователів і батьків (як уже опублікованих, так і тих, що наразі є тільки в рукописах). Підготувати й оприлюднити якнайповніший каталог навчальних і художніх фільмів; мультфільмів, фонозаписів навчальних курсів iз різних галузей знань, казок, поезії та пісень для дітей. А також дослідити існуючі методики передавання дітям і юнацтву історичного знання.

Звісно, потрібен покроковий план наповнення інформаційного простору новим якісним продуктом для дітей. Бо поки що залишаються мрією серйозні художні і навіть документальні фільми про видатних українських педагогів — Василя Сухомлинського, Костянтина Ушинського, Софію Русову, Христину Алчевську... Про видатні історичні постаті, дослідників історії — Яворницького, Грушевського, Аркаса. Про відомих на весь світ українських митців…

Водночас важливо, щоб, створюючи нове, митці і письменники брали до уваги рекомендації фахівців iз вікової психології, педагогів і методистів. Так, спільно, «колективним розумом», можливо розробити чудові освітні програми, які інформуватимуть про минуле і розвиватимуть у молоді критичне мислення. І, звісно ж, пам’ять.

ВАРТО ЗНАТИ

Український центр етнопедагогіки має власні методичні розробки. Серед них — активні заняття «Українське воїнство: Захисники життя» і «Тарасове свято». На занятті «Українське воїнство» діти спершу дивляться коротку презентацію про воїнів різних історичних епох, потім оглядають ікони святих покровителів українського війська: архистратига Михаїла і святого Юрія, репродукції картин батального жанру про відповідні епохи. Перед дітьми розкладені зображення полководців різних епох: скіфів, русичів, козаків, Українських січових стрільців, УПА, Червоної армії, російсько-української війни, що триває нині. Кожна дитина вибирає собі, ким із них хоче бути на час гри. На великому столі — картки iз зображенням відповідного військового оснащення різних епох: воїни різних родів військ; зброя, стрій, захисний обладунок, музичний інструмент, корабель та літальний апарат, оборонна споруда, засіб зв’язку. «Полководці» обирають для себе відповідних своїй епосі воїнів та оснащення. Наприкінці кожен «полководець» презентує своє військо, розповідаючи те, що дізнався про нього впродовж заняття.

На занятті, присвяченому Тарасові Шевченку, діти діляться на три групи, нібито друзів Шевченка. Друзі-художники, друзі-письменники і друзі-громадські діячі (політики). Художники дізнаються про кількох митців — бачать, зокрема, портрет гарного Карла Брюллова, дізнаються, як цінували Тараса відомі люди. Відтворюють подію викупу Тараса з неволі і розмальовують копію картини «Катерина». Письменники роблять для всіх малесенькі «Кобзарі» з кольорового паперу, iз заголовками віршів, що стали піснями. Політики для кожного учасника власноруч виготовляють iз синього і жовтого картону «перстень таємного братства» — Кирило-Мефодіївського. Потім усі розповідають одне одному, що дізналися. Роздають персні і «Кобзарі». Грають у гру «поневолення і визволення». Співають пісні на слова Шевченка. Потім — майстер-клас: красива рамочка для автопортрета молодогоШевченка. Діти 5-8 років в ігровій формі дізнаються, хто такi Карл Брюллов, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і відчувають, що Шевченко — сильний і яскравий свободолюбець. Діти від таких занять — просто у захваті.

  • За що воюємо на Донбасі?

    У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>

  • «Ми розробили тести, здатні розпізнати справжнього вчителя»

    Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>

  • «ХНУРЕреволюція»

    Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>

  • Луцький уже йде на посадку?

    Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>

  • Усе почалося з Брейгеля...

    Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>

  • У Салерно «Калина»...

    В італійському місті Салерно маленькі українці уже цього місяця мають розпочати заняття в українських школі та дитсадку. Виховні заклади відкриються при українсько-італійській асоціації «Калина». «Учні отримають атестат Міністерства освіти України. Крім обов’язкових навчальних предметів, школярі проходитимуть катехизм. >>