Лариса Масенко, завідувач кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», є одним із найавторитетніших мовознавців у незалежній Україні та чи не єдиним науковцем, який досліджує мовну ситуацію в країні, спираючись не лише на теорії, а й на соціологічні опитування та дослідження. Лариса Терентіївна — автор книг «Мова і політика», «Мова і суспільство: постколоніальний вимір» та упорядник збірки документів «Українська мова у ХХ ст.: історія лінгвоциду».
У День рідної мови Лариса Масенко розповіла «УМ» що значить мова для індивіда та суспільства та чим загрожує двомовність на рівні країни.
Своєрiднiсть нацiонального мислення виявляється у фразеологiзмах
— Часто кажуть, що мова відображає ментальність народу, формує картину світу кожної людини. Чи правда, що у давні часи, коли племена вигадували назву для предмету чи явища, люди закладали в назві своє емоційне ставлення до нього? З часом слово стало поняттям, втратило образність, але якась енергетика залишилася.
— Почну з того, що День рідної мови було започатковано на 30-й сесії Генеральної асамблеї ЮНЕСКО у 1999 році, після того як на Близькому Сході стався серйозний конфлікт на мовному грунті. Для того щоб підкреслити значимість кожної мови, цей день офіційно визнаний у всьому світі.
А щодо вашого питання, то зараз в Європі є багато цікавих теорій, які стосуються енергетики мови. Ці праці не перекладені, а тому широкому загалу в Україні не відомі. Мені дуже подобається теорія, яка стверджує, що навколо одномовної спільноти утворюється своєрідний енергетичний щит, який захищає народ від різноманітних катаклізмів. Наскільки це науково доведено, я не знаю, але судячи з того, що відбувається в Україні, то це дуже правдоподібно.
Мова формується глибинно і вбирає досвід попередніх поколінь. І важливо не лише як слово звучить, а й як слова сполучаються. Коли ми вимовляємо якесь слово, то воно входить відразу в цілу низку асоціацій. І в кожній мові це свої асоціації. Дуже виразно своєрідність національного мислення виявляється у фразеологізмах. Наприклад, українці кажуть: «Впасти — так з доброго коня», а росіяни: «умирать — так с музыкой». Значення одне, але контекст трохи інший. Або такі слова, як «виховання» і «воспитание». Одне вказує на те, що дитину треба сховати, вберегти від чогось, а інше — на харчування (питание). Коли ми переходимо на іншу мову, то часто ці зв'язки руйнуються, а інші засвоюються поверхово.
— Отже, мають рацію ті педагоги і мовознавці, які не радять змалечку вчити дитину багатьом мовам зразу? Багатомовність для людини є руйнівним досвідом чи, навпаки, це збагачує її баченням різних картин світу?
— Тут слід розрізняти двомовність індивідума та спільноти. Коли людина знає дві, три, чотири мови, то це, звичайно, дуже добре, бо знання кожної мови збагачує. Але однаково базисом цього зростання має бути рідна мова. Людина має отримати міцну національну основу. Потебня вважав, що до чотирьох-п'яти років дитина має чути, вивчати, спілкуватися винятково рідною мовою. В одному з листів він назвав звичай російської інтелігенції ХІХ століття вчити дітей російської та французької водночас ідіотизмом. Але з Потебнею з цього приводу дискутував Юрій Шевельов. Сам Потебня своїм життям спростовує цю тезу, бо він змалечку знав українську, російську та польську мови. А у Шевельова в родині розмовляли українською, французькою, німецькою. Можливо, завдяки цьому Шевельов і став геніальним мовознавцем. Це все дуже індивідуально. Думаю, що відповідь на це питання швидше дадуть психологи і педагоги, а не мовознавці.
— Двомовність збагачує індивіда, але на рівні країни частіше говорять про загрозу, яку вона несе.
— Так, адже консолідувати населення країни можуть лише спільна мова, культура. У нас згубну роль зіграв радянський період, коли національне взагалі вивели з дискурсу. Коли Ленін збирався здійснити світову революцію, він навіть хотів перевести російську на латиницю. Для того щоб створити якийсь єдиний безнаціональний народ у світовому масштабі. Проте комунізм завоював лише шосту частину світу — територію колишньої Російської імперії, тому базисом, на якому мало постати позанаціональне суспільство, було обрано вже російську мову. До речі, її не було оголошено державною, а «лише» мовою міжнаціонального спілкування. Ленін свого часу казав, що державна мова — це насильство, хоча фактично російська і була державною. Цікаво, що тепер цю тезу Леніна активно експлуатують антиукраїнські сили.
Консолiдувати суспiльство може лише одна мова
— В українському суспільстві зараз закорінюється думка про те, що регіонам слід дати більше свободи як у фінансовому, так і в мовно-культурному плані. Можливо, справді нехай Крим, Донбас, Луганщина вводять регіональну російську мову, але на всеукраїнському рівні слід використовувати лише державну. І якщо хочеш досягти успіхів у кар'єрі, то також без української тут не обійдешся. Можливо, таке рішення зняло б напругу?
— Для України це цілком неприйнятний шлях, бо ми, принаймні зараз, маємо дбати про цілісність нашої держави. Якщо ми введемо регіональні мови, то у нас з'являться мовні кордони всередині країни. Тим часом Україна формувалася так, як і більшість європейських держав, у яких переважає один етнос. Тому консолідувати населення може лише одна державна мова. Ті варіанти, які нам постійно пропонують як приклад — досвід Бельгії, Швейцарії та Фінляндії, — це винятки, які підтверджують правило. У Швейцарії чотири державні мови — французька, німецька, італійська і рето-романська, яка вже гине. Але ця держава формувалася з територій, на яких жили етнічні німці, французи, італійці. Тобто це конфедерація, сформована з кантонів, і на території кожного кантону — своя, одна мова. Багатомовність здійснюється лише на рівні урядових структур. Але для того, щоб взяти громадянство Швейцарії, там треба прожити не менше 12 років, скласти іспит на знання мови кантону, в якому живеш і, що важливо, пройти тест, який перевіряє, як ти засвоїв місцевий спосіб думок.
— Як же це можна перевірити?
— Я не знаю, але якби у нас на це звертали більше уваги, то хтось би дослідив, що це за іспит. Якщо пропонують використати швейцарський досвід в Україні, то нехай люди, які хочуть отримати громадянство, складають іспит на знання мови. А тим паче — представники влади.
У Бельгії (а ця країна формувалася з двох етносів) теж дві офіційні мови — фламандська і французька. Останнім часом тут настільки загострився мовний конфлікт (а він триває близько 200 років), що всі передрікають розпад країни на дві саме на мовному грунті.
Зовсім інша ситуація у Фінляндії. Фіни справді визнали шведську другою державною мовою. Коли фіни були під шведами, дійшло до того, що фінська мова залишилася лише у селах, а вся інтелігенція говорила шведською. Коли незалежна Фінляндія повертала свою мову, то тут проводили дуже жорстку мовну політику. І другу державну ввели лише у 1919 році, коли Фінляндії загрожувала радянська окупація. Тоді, з політичною метою, фіни пішли на поступки шведам, хоча шведи не складали і 10 відсотків населення, а фінська мова посіла абсолютно тверді позиції — більше 80 відсотків населення говорили фінською. Фіни до сьогодні виявляють дуже сильну мовну стійкість — коли до них звертаються шведською, вони не відповідають доти, доки не переконаються, що їх питає не місцевий, а іноземець. Тож коли нам пропонують фінський варіант, то виходить, що офіційно російську можна буде ввести лише після того, як 80 відсотків населення буде говорити українською мовою. Тоді, власне, російська не буде загрожувати витісненням українській, і тоді можна буде говорити про другу державну мову.
— Чи близькі між собою фінська і шведська мови, як українська та російська?
— Ні, вони надзвичайно далекі та належать до різних груп. Коли мови споріднені, то мові колонізатора набагато легше витіснити місцеву мову. Так, наприклад, було з чеською та словацькою мовами. У Чехословакії довго існував проект спільної мови. Хоча чехи і словаки постійно усвідомлювали себе окремими націями. В результаті вони мирно розійшлися. Це, як бачимо, приклад позитивний, бо дуже часто на мовному грунті виникають серйозні конфлікти. Так само не вдався проект створення сербсько-хорватської мови. Народи розійшлися і зараз вони навіть на різній графіці — хорвати пишуть латиницею, а серби — кирилицею. Ми бачимо, що коли народи усвідомлюють свою самобутність, то рано чи пізно вони формують свою державу і формують її на основі власної мови, культури та ідентичності. Це речі дуже пов'язані між собою.
— Це болюче питання, але, здається, жителі південно-східної України, Криму не відчувають себе українцями.
— Соціологічні дослідження, проведені по території всієї України, показують, що люди з Одеси і Львова, Донецька і Полтави мислять однаково, мають одну ідентичність, а всі розколи — це діяльність нечесних політиків, це те, що насаджують нам згори. Крім того, проросійські ЗМІ, яких, на жаль, і досі більшість, свідомо блокують формування свідомості населення як україноцентричного, на українських національних цінностях.
Це дуже важливе питання. Проблема в тому, що на території Донбасу, Криму здійснюють масштабну маніпуляцію свідомістю. Не розумію, чому журналісти про це не пишуть, адже це очевидно. В Росії ці технології вiдпрацьовані протягом десятиліть. Російська експансія здійснюється без закликів — любіть «рускій язик», слухайте, читайте, купуйте російське. Просто все роблять для того, щоб російське здавалося вартісним, інтелігентним, а українське другосортним. Для цього спеціально перекручують українську мову, щоб вона здавалася недолугою, вводять у російський текст слово «мова» у знущальному контексті. Ось, наприклад, заголовки з місцевих газет за минулий рік: «Неликвидная в наших краях мова», «По-немецки — цацки-пецки, а на мове — бутерброд» або «Думай по-украински как слабительное». У всеукраїнських газетах — «2000», «Сегодня» також трапляються знущальні матеріали щодо всього українського.
Русифікація як новітня окупація
— Виникає думка про, як це називали за часів Союзу, «врєдітєльство».
— (Сміється) Думаю, це відсутність волі нашого керівництва. А тоді, звичайно, легко формувати п'яту колону. Студенти «Могилянки» знайшли в інтернеті статтю якогось Андрєєва «Русская речь как щит и мечь», в якій автор абсолютно серйозно пише про те, що російська мова в Україні втрачає свої позиції як мови еліти, й пропонує якісь варіанти, як зарадити цій «проблемі». Представник української інтелігенції, навіть із російськомовної родини, який має можливість почитати вже не заборонені праці з історії України, прекрасні твори українських письменників, які ми не вчили у школах, починає українізуватися, бо кожна людина розуміє, що в окремій державі має бути окрема мова.
Те, що у нас відбувається протягом 15 років, сталося через відсутність чіткої мовної політики і через те, що ми програли війну в інформаційно-культурному просторі. Ми дозволили Росії здійснити новітню окупацію. Південь, Схід і особливо Крим живуть постійно у сфері впливу культурної політики Росії. У донецькій області, наприклад, з 900 ЗМІ лише 19 україномовних. Трохи у кращий бік ситуація змінилася на телебаченні (думаю, це ознака того, що активніше почала діяти Нацрада з питань телебачення і радіомовлення) — з'явилися україномовні переклади серіалів. І все ж дуже мляво ідуть ці зміни на краще. Адже, згідно з законом про мову, 75 відсотків ефіру має бути україномовним. А у нас часто буває, що один ведучий теле- чи радіопрограми говорить російською, а інший — українською. Враження і у мене, і у моїх студентів від такої передачі дуже неприємне. Це спрацьовує підсвідомо, адже людина налаштовується на одну мову, і їй тут же доводиться перемикати код. Постійна двомовність — у владних коридорах, на радіо, телебаченні, в повсякденному житті допомагає формувати хибну думку про те, що українське і російське — щось дуже подібне, практично однакове. Це спосіб утримання України в російському полі. Крім того, двомовність сприяє виникненню дуже негативного явища — суржику.
— Розповідаючи про фінів, ви сказали, що вони проявляють дуже високу мовну стійкість. Українці ж вирізняються мовною толерантністю. Більше того, ще донедавна до людей, які завжди і всюди говорили українською, ставилися як до націоналістів, бандерівців. Українська мова сприймалася не стільки природньо, як була позицією, викликом.
— Кожне суспільство потребує людей, які виявляють мовну стійкість, так само, як потрібні люди, які переходять на мову іншого народу, якщо співрозмовник її не розуміє і їм важко комунікувати. Люди, які витримали ситуацію, коли мова сприймалася як позиція і які витримують її й досі на Півдні та Сході України — це, якщо можна так пафосно сказати, героїчні люди. Зараз все частіше в Києві можна чути, як молодь природньо спілкується українською, молоді батьки вчать своїх дітей українській мові, хоча з друзями говорять російською. А скільки російськомовних киян підтримало Помаранчеву революцію, яка теж була рухом за незалежну, а тому українську Україну!
— Тобто наша держава або буде українською, або їй загрожує зникнення?
— Про це давно говорять історики, політики, учені, політологи. Цікаво, що зараз є дослідження, в яких проводять паралель між креолізацією та безкультурністю. Людина, яка втрачає свій культурний код, наприклад, зрусифіковується (але при цьому не стає справжнiм культурним росіянином), схиляється до низькопробної масової культури, більше того, навіть набуває антисоціальних та деструктивних рис.
