З дитячих років нам відомий грецький міф про Тезея, який пробрався до лабіринту і переміг там чудовисько Мінотавра. Сучасні психоаналітики вважають, що цей міф розповідає про те, що діється в душі кожної людини. Мінотавр — це ніби якісь підсвідомі страхи і пристрасті, Тезей — власне людина, яка звільняє лабіринт своєї душі і отримує доступ до незліченних коштовностей. Може, так воно і є. Адже не раз ми порівнюємо внутрішню перемогу з отим міфологічним двобоєм.
Музиканти з руху «Не будь байдужим», які вже півтора року влаштовують концерти української музики і дискотеки в маленьких містечках України також відчувають, як щодня борються з власним «мінотавром», якого ще звуть «малоросом». Більшість із них перейшли на українську мову вже у свідомому віці. Вони знають, що крім запалу й великої любові до своєї культури, потрібні ще вольові зусилля, щоб звільняти мову від суржику, а душу — від страху. Знають також, що перемога в такому двобої приносить не меншу радість, ніж на ратному полі. Про це наша розмова з одним із перших учасників руху «Не будь байдужим», лідером гурту «От Вінта» Юрком Журавлем.
— Юрку, мене дивує, що артисти, які закликають містечкову молодь бути небайдужими до своєї мови і музики, самі тільки-но вивчили українську...
— Ми не є ідеальними носіями української культури. Майже всі ми до 20 років говорили російською. На перших акціях ми, здається, добре не розуміли, що це за концерти такі, що це за рух. Спершу думали, що якийсь екологічний захід. Але з часом все збагнули і навіть стали співорганізаторами. З кожною акцією з'являються все нові ідеї. Влітку вирішили проводити конкурс дитячих малюнків. Заздалегідь роздали по школах теми. Дітки малювали, якою вони бачать Україну в майбутньому. Переможцям видавали призи — футболки, диски, спілкувалися з ними. Згодом, можливо, зробимо конкурс молодих поетів. Місяців три тому з'явилася ідея роздавати книжки по шкільних бібліотеках. За день-два до концерту їздимо по бібліотеках містечка. Діткам приємно, коли вони отримують книжки з рук музикантів.
— А вам у дитинстві хтось дарував українську книжку?
— У моєму дитинстві була одна українська книжка (сміється). Усі інші були російською мовою. В інституті до четвертого курсу спілкувався принципово російською.
— Принципово?
— Пам'ятаю, були в мене спроби десь на другому курсi говорити українською. Але був тоді період «тотальної українізації». Я займався в театрі-студії, ми грали вистави російською мовою. І бувало таке, що приходили з відділу культури і ламали наші афіші, написані російською мовою. А я був художником-оформлювачем (крім того, художником з костюмів і сценографом). І мені було дуже прикро, коли нищили мою роботу. І така «українізація» відштовхнула ще на два-три роки моє бажання розмовляти українською. Чому зараз наша акція дає більше результатів? Тому що ми робимо це лояльно, м'яко. Як свого часу мене легенько, поступово зробили завзятим піонером, і я був «председатєлєм совєта отряда», в інституті був комсоргом. Коли піонерська і комсомольська організації зникли, я відчув якусь порожнечу. І відраду знайшов тільки в скаутській організації «Пласт». Я дуже зрадів, що у нас в Рівному є потужна пластунська організація, з якою ми стали співпрацювати. У нашому новому альбомі, до речі, є пісня «Зоряний вітер» — так зветься пластовий фестиваль, який проходить у Рівному щороку. Крім того, з'явилася пісня «Гей, скобе!», яку ми співали в урочищі Свірж під Львовом, коли туди з'їхалися пластуни з Австралії, Бельгії, Америки, Канади — понад 2 тисячі завзятих патріотів. Звук був слабенький і молодь почала співати разом iз нами — і тоді нас уже зовсім не було чути. Тоді я вперше відчув, що недарма стою на сцені.
— Василь Кук, останній головнокомандувач УПА, говорив, що коли під час ІІ Світової війни він очолював українське підпілля на Півдні України, в Дніпропетровську, то серед місцевих мешканців спільну мову йому найлегше було знайти з комсомольцями, тобто людьми активними.
— Дійсно, людина, в якої є запал, має цю енергію на щось спрямовувати. Звісно, є пасивні люди. Хтось з великих людей сказав: «Не бійтеся ворогів, бійтеся байдужих». Байдужість породила свого часу великі трагедії, Голодомор. Я думаю, що насправді українському народові не притаманно сидіти й стогнати до останнього моменту. Слід згадати, що ми — нація, яка наслідує Максима Залізняка, Івана Гонту, людей, які виборювали свої права зі зброєю в руках. Зараз наша зброя — це гітари, книжки, прес-конференції.
— Ви пам'ятаєте момент свого власного переходу на українську? У вас тоді якось змінилося світовідчуття?
— Мій тато військовослужбовець, і в школі я взагалі був звільнений від урокiв української мови. У п'ятому класі я жив у місті Гайсин на Вінниччині, і вчителькою української мови в тій школі була класна керівничка Ніна Никифорівна. Вона, можна сказати, зробила з мене українця. Вона тривожила в мені всередині отого малороса-москаля і примушувала читати українською. Я пригадую, як мені не подобалося читати «Лісову пісню». Це просто жах! Я розумів тільки відсотків тридцять iз того, що читав. Хоча коли приїжджав до бабусі на Волинь, то намагався говорити українською мовою, бо бабуся з дідусем по-іншому не розуміли. Бабуся моя жила в селі Заброддя, яке колись надихнуло Лесю Українку написати «Лісову пісню». Там зараз є музей цього твору, щоправда, занедбаний. У світі, здається, є тільки два музеї літературного твору — Марка Твена «Том Сойєр» у США і «Лісової пісні» в Україні. У Рівненському педінституті я почав спілкуватися з інтелігентними людьми, вартими поваги, це передусім наш декан, нині ректор Острозької академії, і зацікавився українською мовою. Потім народилася донька, пішла до садочка, де спілкуються тільки українською. І я з дитиною, звичайно, говорив тільки українською. Помаленьку і з сестрою, батьком, мамою почав говорити українською.
На якомусь підсвідомому рівні це все в мені закладалося, i все ж ця акція для мене — своєрідний настільний підручник. Тому що досі я відчуваю в собі «малороса-мінотавра», і цей комплекс меншовартості мені з кожним днем усе легше перемагати. Я можу поділитися досвідом iз тими, хто теж хоче його в собі долати.
