«Безмовні» чиновники

10.02.2007

      29 січня Апеляційний суд Києва залишив без задоволення позов Володимира Богайчука проти міського голови Києва Леоніда Черновецького. Суть позову — порушення Черновецьким чинного законодавства, зокрема статті 10 Конституції України. Відповідно до рішення КС від 14 грудня, всі посадові особи, в тому числі й в органах місцевого самоврядування, зобов'язані користуватися державною мовою в публічній діяльності. «Усім відомо, що київський міський голова послуговується російською мовою, — каже Володимир Богайчук. — Тому я подав позов визнати дії пана Черновецького неправомірними і зобов'язати його як міського голову спілкуватися українською мовою».

      Перше засідання Апеляційного суду 29 грудня було коротким. Представник відповідача вимагала не допускати до зали журналістів, але суд у клопотаннi позивача відмовив. Засідання 29 січня було також коротким. На аргументи Богайчука про те, що мер зобов'язаний вживати в публічному спілкуванні державну мову, за винятком «приватного життя та публічної сфери в середовищі його національної меншини», представниця відповідача заявила, що «використання міським головою російської мови кореспондується зі ст. 10 Конституції України, яка гарантує вільний розвиток російської мови». Судова колегія Апеляційного суду Києва у складі суддів Амеліна В. І., Касьяна О. П. та Немировської О. В. перебувала в дорадчій кімнаті не більш як 10 хвилин. Як і суддя Шевченківського суду Києва, згадані судді повністю проігнорували аргументи позивача. Зала зустріла це рішення вигуками невдоволення. На моє запитання, чи подаватиме він касаційну скаргу у Верховний Суд України, пан Богайчук відповів ствердно, додавши при цьому: «Кожна нація має право на захист своїх прав у разі їхнього порушення». До речі, у Верховному Суді вже 1,5 року лежить касаційна скарга Богайчука за позовом до виробника автомобілів «Авто-ЗАЗ-ДЕУ» — за порушення його прав споживача через повне ігнорування державної мови в документах на куплену ним машину.

      Інша «мовна» справа також перебуває на розгляді в Апеляційному суді столиці. Це позов Богдана Паздерського проти посадових осіб Міністерства економіки України. У 2003 році пан Паздерський працював головним спеціалістом у департаменті співробітництва з країнами СНД Мінекономіки. Якось із тодішньої Адміністрації Президента надійшло доручення підготувати аналітичні матеріали до участі Леоніда Кучми в СНДівській зустрічі у верхах. При цьому безпосереднє керівництво Паздерського усно зобов'язало його готувати ці матеріали російською мовою. «Я відмовився виконувати таке доручення. Мені наказали писати пояснювальну записку. Після цього директор департаменту співробітництва з країнами СНД В.П.Шевченко і керівник управління З. Й. Смик написали доповідні, на підставі яких мені винесли догану «за невиконання доручення Адміністрації Президента». Догану виніс державний секретар Мінекономіки Л. Першин, а «куратором» цього безпрецедентного випадку був заступник міністра А.В.Березний.

      Паздерський подав позов на згаданих «державних» чиновників, оскільки в його посадову інструкцію не входив переклад документів іноземною мовою. Тож Шевченківський суд Києва восени 2003 року скасував догану. На деякий час усе затихло, але в березні 2004 року пан Богдан побачив доручення за підписом тодішнього Прем'єр-міністра Віктора Януковича стосовно виконавської дисципліни Мінекономіки. «Мене згадували як порушника трудової дисципліни, — розповів Паздерський. — Я звернувся до міністра М.Деркача з проханням підготувати і видати нове доручення, в такому самому порядку, як і попереднє, через Януковича, про те, що інформація про мене неправдива. Підстава — рішення суду. І тоді почалося все по-новому. Керівництво кинулося шукати підстави, щоб мене звільнити. І «знайшли», нібито я зірвав виконання доручення. Я оскаржив і цю догану в суді. Шевченківський суд її скасував. Але 29 грудня 2004 року мене не атестували — мовляв, я не відповідаю займаній посаді. Для цього в мою посадову інструкцію додали пункт про те, що я зобов'язаний перекладати матеріали мовою, прийнятою для спілкування на території СНД. Оскільки я не погодився з таким антиконституційним нововведенням, мені сказали, що мене скоротять».

      На той момент Богдан Паздерський опікувався мамою-інвалідом першої групи і не міг не працювати, тому погодився перейти в інше управління — інвестиційної діяльності (тепер це департамент державних цільових програм, відділ із питань фінансування капітальних вкладень, державних цільових та бюджетних програм). Паралельно подав позов на згаданих осіб, щоб йому відшкодували моральні збитки, оскільки двічі неправомірно виносили догани. Загальна сума позову становить 30 тисяч гривень. «Є таке поняття, як кар'єра, але кар'єра для мене закрита. Я пробував перейти в Міністерство закордонних справ, двічі пройшов комісію, але безрезультатно, бо були дзвінки безпосередньо до керівництва МЗС». Цього разу Шевченківський суд відхилив позов, і Паздерський подав апеляцію. Розгляд в Апеляційному суді Києва 28 грудня 2006 року був відкладений. Паздерський звернувся з клопотанням призначити експертизу, тож наступне судове засідання відбудеться 19 березня. Крім того, держслужбовець із 13-річним стажем звернувся в прокуратуру Києва, а відтак — у Генпрокуратуру, щоб проти згаданих керівників, а також проти Віктора Януковича, Миколи Азарова, Дмитра Табачника порушили кримінальну справу.

      Утім не забулося, як у новорічну ніч з 2004-го на 2005 рік Микола Азаров ледь не став «помаранчевим», коли його пропихала на сцену Майдану доблесна рука Порошенка. І відбувалося це дійство в момент, коли в очолюваному Азаровим міністерстві запроваджували антизаконну письмову норму перекладати матеріали російською мовою! Свого часу Микола Янович тричі обіцяв менi на мікрофон радіо «Свобода» почати спілкуватися публічно українською мовою. Хоча Черновецький навіть не обіцяє. Коли одного разу я хотів записати його коментар і попросив зробити це українською, він відповів, що не може, бо ж, мовляв, вам відома моя позиція в цьому питанні. Тепер ця позиція знайшла втілення на практиці, і не лише в устах міського голови, а й у його заступників.

  • П’ятирічка втрачених надій

    Минуло п’ять років, відколи Верховна Рада прийняла постанову «Про рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні». Ті п’ять років, за які, згідно з положеннями і приписами постанови, державна мова мала утвердитися і зміцнити свої позиції, стали роками її приниження і нехтування. Основоположне твердження документа — «на дванадцятому році незалежності українська мова як державна мова в Україні не набула належного поширення в усіх сферах суспільного життя», яке й спонукало до прийняття постанови, — цілком могло б бути написане й сьогодні. І завтра. І ще через п’ять років, якщо вони минатимуть за сценарієм останніх п’яти.
    Здавалося б, завдання однозначне: створення чітких механізмів реалізації вже прийнятих правових документів щодо функціонування української мови і схеми юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови. Але, на жаль, ера декларативності ніяк не поступиться місцем ері роботи. Особливо прикро, що ця бездіяльність — на совісті тих сил, які пройшли до парламенту і сформували уряд з емоційними гаслами національного відродження, економічного прориву та культурного стрибка. >>

  • Слово українізатора

    — Я пам’ятаю, для мене першою «нобелівською премією» став лист із Дніпродзержинська від читачів, які купили «Улюблені вірші» «А–ба–ба–ба–га–ла–ма–ги» і касетку. Ці люди російськомовні. І їхня донечка полюбила ці твори, один за одним їх вивчила, почала розказувати. «І ми незчулися, як у родині почали слово за словом говорити українською мовою, — писали вони. — Тепер намагаємося спілкуватися українською, виправляємо один одного, і це все завдяки книжці «Улюблені вірші». Я просто не вірив, що таке можливе. То була найвища похвала, яку я отримав. >>

  • Русифікація — злочин, який має бути покараний

    Головним аргументом політичних сил, які хочуть узаконити панування російської мови над українською в Україні, є те, що російською говорить, як прийнято вважати, більшість українців. Ці сили не хочуть торкатися питання, чому і коли з’явилася так звана більшість. Адепти російської мови принципово не вживають терміну «русифікація», справедливо вбачаючи у ньому викривальний і звинувачувальний для себе зміст. Адже неможливо подавати справу так, як вони кажуть: нібито не внаслідок тотальної русифікації з’явилася горезвісна «більшість», а російська мова природним чином, невимушено і добровільно, сприймалася українцями як послане з неба благо... Немає нічого більш облудного і фарисейського, ніж це твердження. Насправді та «більшість» планомірно, цілеспрямовано й у найбрутальніший спосіб сформована зайшлою, чужою, владою. >>

  • Філологічна політкоректність

    На початку ХХ століття кінострічки демонстрували під музику таперів (піаністів, які «озвучували» «німі» фільми). Сучасні ж «тапери» — це перекладачі, редактори та актори, зусиллями яких іноземні фільми стають зрозумілими пересічному громадянинові.
    На телебаченні знання та досвід редакторів користуються неабияким попитом. І мало хто знає, що редактори, принаймні каналу «1+1» (відділ дубляжу очолює Ольга Чернілевська), крім того, що виправляють помилки в текстах, ще й акцентують увагу акторів на правильному наголошенні: ставлять наголоси в рідко вживаних словах, логічні наголоси в реченнях. >>

  • Словниковий запас

    Українську мову вивчають у школах, вищих навчальних закладах, а також самотужки. Останній спосіб — найважчий, передусім через брак оновлення того матеріалу, який викладено в підручниках, виданих протягом останніх років. Про те, що в країні працюють державні установи, які опікуються, власне мовленнєвими питаннями, пересічний громадянин знає, але про конкретну діяльність, а головне — про результати роботи цих установ поінформований недостатньо.
    Іронія сьогодення в тому, що вказані вище державні установи співпрацюють з юридичними особами, а фізична особа, яка бажає покращити знання української мови, шукає останні новини (зокрема друковані та електронні словники) на книжковому ринку «Петрівка». >>

  • Мовний щит

    Лариса Масенко, завідувач кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», є одним із найавторитетніших мовознавців у незалежній Україні та чи не єдиним науковцем, який досліджує мовну ситуацію в країні, спираючись не лише на теорії, а й на соціологічні опитування та дослідження. Лариса Терентіївна — автор книг «Мова і політика», «Мова і суспільство: постколоніальний вимір» та упорядник збірки документів «Українська мова у ХХ ст.: історія лінгвоциду».
    У День рідної мови Лариса Масенко розповіла «УМ» що значить мова для індивіда та суспільства та чим загрожує двомовність на рівні країни. >>