Восени минулого року в альтернативному київському часописі «Шо» прочитала текст молодого письменника з Білорусі Сірошки Пістончика (він же Сергій Прилуцький). Прозову мініатюру було надруковано мовою оригіналу. В ній ішлося про трагічну історію їжачка, домашнього улюбленця ліричного героя тексту. Розповідь цілком відповідала стилістиці альтернативного мистецтва: дещиця гротеску, трохи наївного цинізму, доза ненормативної лексики. Але все це разом сприймалося неперевершено. Особливо матюки, які, як відомо, витікаючи з джерел мови «міжнаціонального» спілкування, себто російської, адаптовані іншими мовами народів пострадянського простору, часто втрачають свою первісну брутальність. Якщо б той білоруський матюкливий текст додумалися перекласти російською, то навряд чи я дала б його читати своєму синові. Але досхочу наридавшись од сміху, читаючи Пістончиків «Вожик», я з легкою душею підсунула текст власному нащадкові: гріх було позбавляти юнака такого просвітленого гедоністичного задоволення.
Стало цікаво, що ж то за один, отой Пістончик, і як подібній літературі живеться у такій стрьомній країні, як Білорусь. Шукати довго не довелось, бо Сергій виявився користувачем інтернетівського «Живого журналу», тож наше з ним спілкування, хоч і дещо дозоване, тривало близько трьох місяців. Чи через власну гординю, чи з міркувань політкоректності я не стала просити Пістончика писати відповіді на мої запитання російською. Ми вперто листувалися кожен своєю мовою, і це, хоч трохи й гальмувало наше спілкування, зате неабияк зближувало. Випереджаючи обурення противників ненормативної лексики, скажу відразу, що у літературних текстах до цієї не надто популярної у старшого покоління читачів форми творчого самовираження вдається лише Сірошка Пістончик. Сергій Прилуцький — письменник цілком пристойний і послуговується винятково літературною мовою. Таке собі доволі поширене серед митців «роздвоєння» особи. Не буду переконувати занадто чемних читачів у тому, що матюки часто бувають досить виправданим і корисним літературним прийомом. Все одно у Білорусі що Пістончику, що Прилуцькому про серйозну літературну кар'єру годі й думати. Зауважу лише, що письменника шанують не лише «відірвані» й асоціальні типи, а й поважні члени білоруського ПЕН-центру. От тільки друкуватись випадає лише в електронних засобах комунікації.

У перший день минулого року ми дружно «штурмували» кінотеатри, намагаючись потрапити на прем'єру «Денної варти». Штурмували з різною мотивацією: хтось боявся пропустити перший фільм року (пригадуєте ту рекламну кампанію), хтось хотів культурно перепочити від щедрих новорічних столів... А режисер Микола Лебедєв, мабуть, дивився на цей ажіотаж і ледве стримувався від того, щоб не почати кусати власні лікті. Свого «Вовкодава» за книгою Марії Семенової він замислював ще тоді, коли «Нічної...» та «Денної варти» не було і в планах. І, безумовно, малював у своїй уяві шалений успіх... Натомість сьогодні, коли «Вовкодав» нарешті вийшов на широкий екран, доводиться визнати, що до успіху «варт» він таки не дотягнув. Iз багатьох причин. Головну з яких можна сформулювати так: ефект первинності таки багато значить.