І Дніпро, і кручі, і гуцульська хата

      Віднедавна Черкаси розжилися ще однією реліквією — сюди із далекого гірського села Зелене, що неподалік Яремче Івано-Франківської області, було перевезено смерекову гуцульську хату та повітку родини Максим'юків. Вік хати сягає 150 років, у ній прожило не одне покоління горян і навіть зберігся ще її австрійський номер — 353. Нині ця екзотична споруда височить на схилах Дніпра навпроти дамби через Кременчуцьке водосховище — це всього п'ять кілометрів від центру міста. Її видко, коли в'їжджаєш до міста з київського напрямку.

      «Знаєте, у нас люблять усе робити «під українське», а я хочу зробити просто українське, тобто облаштувати у Черкасах музей-ресторан української стародавньої кухні, і щоб будівлі в ньому були справжніми, а не стилізованими. Тому й перевіз у Черкаси цю хату та сарай, який стояв поруч хати. Хочу створити тут епоху позаминулого століття, щоб черкащани мали змогу повернутися на півтора століття назад», — розповідає «УМ» 33-річний черкащанин Владислав Склянко, який «переселив» ці споруди на схили Дніпра.

      Пан Владислав, підполковник черкаської козацької сотні, власник кінно-спортивного клубу «Мустанг», небайдужий до історії рідної України. Він каже, що полюбляє відвідувати екзотичні глибинки нашої держави, куди навіть автобуси не ходять. Тож, коли випало побувати на Івано-Франківщині й побачити там старовинну хату, в якій уже ніхто не жив, відразу загорівся ідеєю перевезти її на Черкащину.

      Коштувало йому таке «переселення» старовинної нерухомості недешево. Адже, окрім плати за хату та повітку, котрі слугували новим господарям як сінники, довелося оплатити роботу бригади робітників. Вони розібрали смерекові споруди на колоди і вручну, оскільки в гори не можна було заїхати, цілу добу переносили до машин. Колодами завантажили три КамАЗи. Після довгої дороги у центральну Україну та ж сама бригада гуцулів зібрала хату та повітку вже на дніпровських схилах. Правда, дах хати довелося вкривати новими смерековими дощечками. Отож Владислав Склянко замовляв ті дощечки у фахівців і платив за кожну по 1 гривні 20 копійок. Усього на дах гуцульської хати, довжина якої — 13,5 метрa, а ширина — 6 метрів, пішло 6 тисяч штук тих дощечок.

      Коли потрапляєш у цю старовинну хату, котра за 150 минулих літ багато чого бачила, дійсно, наче торкаєшся руками історії своєї країни, і здається, що господарі тільки вийшли на хвилинку й ось-ось повернуться.

      У гуцульській хаті — дві кімнати, розділені сіньми: із тих сіней можна потрапити на горище, котре є досить просторим — такий собі другий поверх. У кожній із кімнат, обитих дошками, по двоє вікон, а в дверях рідні старовинні замки, до того ж «на ходу». Окрім центрального входу є ще й вихід із тильного боку, певно, щоб можна було непомітно залишити господу. Неймовірно, але скло у вікнах цієї хати також рідне, тільки дуже потемніле від часу.

      Цікаво, що коли робітники розбирали стару хату, то у спеціальній схованці було знайдено на неї документи. По тих паперах, про які, до речі, не знали навіть нинішні власники споруди, Владислав Склянко дізнався, що на початку минулого століття в цій хаті жила родина Максим'юків. Глава тієї сім'ї Іван Максим'юк трудився на сплаві лісу у Кутах. У схованці знайшли й іншу довідку, датовану вже 1953 роком та видану Василю Максим'юку. У другому документі йшлося про те, що кобилі газди Василя Марічці були зроблені необхідні щеплення. А ще у тій хаті знайшли зброю, і, за словами пана Владислава, не виключено, що вона належала воїнам УПА. Серед того арсеналу були білогвардійський револьвер «Маленький бульдог», гвинтівка Мусіна часів громадянської війни, чотиригранні штики, які в 1914 році були заборонені Женевською конвенцією. У схованці також зберігався рукопис «Десяти заповідей українського націоналіста». Усі ці раритети Владислав Склянко збирається вивісити у своєму музеї-ресторані у спеціальних рамочках, щоб відвідувачі їх бачили.

      Разом з хатою та повіткою, котру Владислав Склянко склав на тій же відстані, на якій вона стояла у гуцульському селі, привіз на Черкащину й меблі — тумбочки, лавки, полички, а ще макітри та глечики. Неподалік повітки тепер, наче на полонині, гуляють четверо овець. Вони теж привезені з Карпат.

      Свій музей-ресторан Владислав Склянко планує відкрити років через два—три, а поки що у його задумці перевезти на Черкащину, з тієї ж таки Івано-Франківщини, ще й старовинну триповерхову хату, якій 80 років.