Бійня 1921-го

15.12.2006

      Про Великоолександрівські події весни 1921 року в науковій літературі говорили завжди якось глухо. Скажімо, фундаментальна «Історія міст і сіл УРСР» обмежилася двома непевними реченнями: «26 лютого на Велику Олександрівку напав загін махновців (до 2000 шабель). Бандити вбили близько 40 чоловік: начальника району з боротьби з бандитизмом Логінова, начальника Великоолександрівської волосної міліції Надточія, трьох міліціонерів, райпродкомісара та ін.». Пам'ятник у райцентрі, занесений до радянського переліку пам'яток історії і культури, звався так само непевно — «Братская могила борцов за Советскую власть». Непевно, з огляду на численні повстання 1918—1921 років, що вирували під гаслами «За владу Рад без комуністів!».

      Про те, що сталося тоді у Великій Олександрівці, свідчать документи Державного архіву Херсонської області. Отже, 26 лютого 1921 року на містечко «раптово», як сказано в секретному зведенні в. о. начальника Херсонської повітової міліції, «налетів загін Махна». Явно кривив правдою щодо раптовості нападу міліційний начальник. Адже саме йому ще 23 лютого надійшла депеша про виступ «батька» з Великої Лепетихи. Райпродкомісар Великої Олександрівки стверджував, що в ніч на 25 лютого всі були готові стріти Махна, стояли караули, часто здійснювалися роз'їзди. Але, оскільки за ніч нічого не сталося, всі розійшлися по хатах. У сусідніх Дудчанах, Саблуківці й Качкарівці стояли загони 129-го Курського полку. В останньому селі мала бути гарматна батарея. «Заходи охорони нашого берега вжиті», — запевняло секретне зведення.

      Та, попри запевнення, близько 10-ї ранку махновці увірвалися до Великої Олександрівки. Вони відразу оточили «всі заклади, причому під час цієї операції ними велася кулеметна стрілянина і стрільба з револьверів. Після оточення закладів банда взялася до виловлювання всіх радянських працівників, яких рубали на місці, — число таких жертв досягає 26 осіб, але це ще не точні цифри». Це цитата з секретного донесення «Херсонськ. Повіт. Совітськой Рабоче-Крестьянской міліції» від 1 березня. У зведенні від 3 березня вже беззастережно фігурувала цифра в понад 40 убитих. Та як би там не було, окрім згаданих вище Логінова і Надточія, махновці вбили міліціонерів Філофеєва, Сидоренка, Білоконя, райпродкомісара Прокопова, начальника політбюро Сергєєва, слідчого Бакланова, агента зовнішнього спостереження Сидоренка, уповноваженого паливного комітету Дмитра Сокола. Інших прізвищ забитих документи не називають.

      Ці дані ніколи не приховувалися, а навпаки, вони були одним із камінців, який жбурляли компартійні ідеологи та історики на адресу «банди Махна». Несподіваною була реакція більшовицької влади на події. Адже якось треба було виправдатися і пояснити вищим партійним бонзам, яким чином «вдалося» прогавити аж дві тисячі махновських кіннотників (це ж який тупіт мав стояти довкола!). Отож уже 1 березня відбулося об'єднане засідання представників губернського відділу управління (тоді це був заледве не вищий орган влади), губернської ЧК, повітової ЧК, більшовицького політбюро і райпродкомітету під керівництвом голови губернської ЧК Аккермана, якого спеціально відрядили до Великої Олександрівки. Ухвалили доповідь того самого Аккермана про «наскок банди Махна на Велику Олександрівку і про заходи, що їх необхідно ужити», але ніяких заходів до прибуття підкріплення не вживати, «дабы самим не попасться в просак (мова і особливості правопису збережені). І дійсно, спробуй не втрапити «в просак», коли «у В. Олександрівці ніяких реальних сил немає, органи Радвлади і політорганізації тероризовані Махно, міліція розбіглася, настрій обивателів ворожий». Тому через день Аккерман вирішив розпустити волосний виконком і створив волревком, а паралельно — революційну трійку, яку й очолив особисто. Водночас із центру зажадали «реальну силу», щоб «проводити крупну операцію». Проти кого ревкомівці збиралися проводити ту операцію у Великій Олександрівці, коли Махно давно вже відійшов до Приазов'я?

      9 березня («батько» саме бився з червоними неподалік рідного Гуляй-Поля) ревтрійка скликала засідання (по теперішньому — сесію) Великоолександрівської сільради, з членів (депутатів) якої з'явилися 44 особи. Відразу без обговорення ухвалили розпустити сільраду і владу передати ревкому. А далі... слово узяв член ревтрійки Матковський, який пред'явив отетерілим сільрадівцям (яких уже «розпустили») ультиматум, аби вони впродовж п'яти хвилин видали «лиц, участвующих в предательстве сотрудников и в убийстве махновцами». Важко й уявити через 85 років після тих подій закляклі обличчя великоолександрівців. Кого вони мали видавати? Але час промайнув. Отож, «по истечении данного срока через 5 минут никто из членов не указал на заподозренных в предательстве совслужащих в руки махновцев. За невыдачу виновных в предательстве арестовать весь совет, который за 5 минут подлежит расстрелу...». Потім у документах — перелік осіб, що підлягали розстрілу: Говорун, Марниченко, Михайленко, Яценко, Бугач, Головатий, Чехуцький... Усе чітко, по-більшовицьки: «учьот і контроль» — прізвище, ім'я, по батькові, дата, підписи головуючого, секретаря. Помилували одного Пономаренка Василя, бо той колись переховував когось із більшовицьких активістів.

      Відтоді засідали щодня. Протоколом № 9 «совершенно секретно» винесли вирок ще 14 особам: «ввиду доказанности участия их в махновском движении» — розстріляти, а майно конфіскувати. Знову — список з 14 нещасних — дві жінки, Божко Ніла Іванівна та Гнєздовська Феодосія Кононівна. Дехто тікав галасвіта від такої «влади робітників та селян». З такими теж не панькалися: «имущество конфисковать, а их объявить вне закона со всеми вытекающими последствиями». Наприклад, 19 березня, у додаток до попередніх, поза законом оголосили ще 8 осіб «как главарей бандитов и активных участников антисоветского движения». Наступного дня, «рассмотрев список вредных (! — Авт.) гр. Б. і Мал. Александровки, принимавших активное участие в выдаче коммунистов и совработников... а также принимая во внимание сильное развитие бандитизма в данном районе, постановили: по отношению к вышеуказанным лицам применить высшую меру наказания — РАССТРЕЛЯТЬ И ИМУЩЕСТВО КОНФИСКОВАТЬ». Вищезазначеними виявилися 22 «вредных» громадянина, серед яких — Дармастук, Старчеус, Сковородка, Вишкварка, двоє Дудок; було у списку й троє жiнок.

      Важко достеменно назвати кiлькiсть жертв більшовицького терору березня 1921 року (як і махновського) у Великій та Малій Олексадрівці. Безсумнівно лише, що наскок Махна був використаний новою владою для придушення пасивного опору українського селянства політиці продрозкладки, яка невдовзі призвела до страшного першого Голодомору 1921—1923 рр. Адже архівні документи початку 1921 р. рясніють секретними чекістськими донесеннями: «настрій селян ненадійний», «ставлення до Радвлади байдуже, у багатьох селах вороже», «селянство від підтримки Радвлади відверто ухиляється», «комунізм у селянській масі викликає негативний бік», «населення налаштовано контрреволюційно». Із сусідньої Качкарівки особливий відділ таємно повідомляв, що там «отношение крестьян к Соввласти очень враждебное в связи с изъятием разверстки и недостатка сельсько-хозяйственного». I далi: «Большинство крестьян рады приходу Махно, они говорят, что Махно правильно идет, а Соввласть грабит и нам ничего не дает... К Красармии и к самим красноармейцам отношение очень враждебное. Вообщем, в селе Качкаровке большая дезорганизация: милиция пьянствует и к делам относится плохо. Коммунистическая ячейка в селе халатно относится к делу, крестьяне даже не знают о существовании таковой». За місяць до подій у Великій Олександрівці місцевий агент попереджав: «Настрій селян натягнутий до радвлади, організація до  повстання. Мета повстання з'ясована: не дати розверстку і здійснити терор над комуністами». Отож поява Махна стала «сірником» у Великоолександрівській трагедії.

      Наприкінці 1980-х років з архівної теки з документами про Великоолександрівську різанину 1921 р. зникли три протоколи засідання отих зловісних ревтрійки з ревкомом. Вочевидь і тепер хтось «замітав сліди».

Сергій ГЕЙКО.
  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>