Барак для українців

15.12.2006
Барак для українців

Вхід до музею-концтабору «Аушвіц» з вiдомим зловiсним написом «Робота робить вiльним».

      Чи знаємо ми напевне, скільки українців поглинули німецькі табори смерті: і «червоних» військовополонених, і самостійників-націоналістів? Байдужість до долі українських жертв нацизму 15 років тому можна було пояснити відсутністю на світовій мапі держави Україна. Зацікавленість проблемою сьогодні корениться в простому фактi — один із бараків «багатонаціонального» концтабору «Аушвіц» (що за сотню кілометрів від Кракова) перебуває на реконструкції, отже, є нагода для України розмістити відповідну експозицію у стінах цього всесвітньо знаного музею.

      З такою пропозицією звернувся до Президента України Віктора Ющенка від імені Світової ліги українських політичних в'язнів її голова Богдан Качор. Світова ліга об'єднує колишніх в'язнів німецьких і більшовицьких тюрем та концтаборів. А пан Богдан свого часу пережив «Аушвіц» — вічною пам'яткою про концтабір залишився номер 154754. Батько Президента Андрій Ющенко на лівій частині грудей також мав номер з «Аушвіца» — 11367. (Нагадаємо, що свій перший закордонний робочий візит Президент Ющенко у січні-2005 здійснив саме у Польщу, на відзначення 50-річчя звільнення Аушвіца).

      Віддавна на території табору смерті розташований музей. Це 150 будівель і 300 зруйнованих споруд на 200 гектарах — вежі спостережень, бараки, газові камери і крематорії. Це найбільша братська могила у світі. Адже тут позбавлено життя півтора мільйона людей майже 25-ти національностей. Найбільше загинуло в таборі євреїв, а також циган, поляків, українців, білорусів. У двоповерхових бараках виділено по поверхові для музейних експозицій держав, представники яких були ув'язнені в «Аушвіці». «Такі експозиції зі збільшеними фотографіями та інформативними довідками про долю своїх синів і дочок у тих «німецьких млинах смерті» мають євреї, поляки, чехи, словаки, угорці, французи, голландці, австрійці, серби, роми-цигани, їх готують також італійці та бельгійці», — зазначає Богдан Качор.

      Один iз бараків — № 14 — був присвячений радянським військовополоненим. Саме його сьогодні ремонтують. Як свідчать очевидці, найбільше українців перебувало саме в 14-му і 17-му бараках (сьогодні вони «належать» Сербії й Австрії). Тут, зокрема, були закатовані брати провідника Організації українських націоналістів Степана Бандери — Василь та Олекса. В Аушвіці нацисти ув'язнили близько 500 членів ОУН, арештованих після проголошення у Львові Акта про відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Мордувалися у бараку № 14 також українські солдати Червоної армії та невійськові, покарані за спротив окупантам.

      Як пояснює Богдан Качор, для світової громадськості невідомо, як багато українців було серед в'язнів «Аушвіца». Адже з політичних міркувань німці відмовлялися ставити українцям літеру «У» на ідентифікаційних ярликах, тому їх вважали просто «совєтськими». Через брак такої інформації досі підживлюється міф про широкий український колабораціонізм iз нацистськими загарбниками. «Музейна експозиція про тисячі українських жертв нацистського терору в Аушвіці, зробила би багато для того, щоб розбити цей міф», — вважає голова Світової ліги українських політв'язнів. «Комуністична пропаганда будувалася на таких експозиціях, як та, що була в Аушвіці присвячена радянським солдатам, — сказав кореспондентові «УМ» голова Об'єднання українців у Польщі Петро Тима. — Утім дуже важливим є визнання українських жертв нацизму і вшанування їхньої пам'яті на рівні експозиції у всесвітньо відомому музеї». Петро Тима розповів, що українська громада Польщі ніколи не мала за першочергове завдання увіковічнення пам'яті громадян України, ув'язнених і загиблих у концтаборі «Аушвіц». Громада передусім опікувалася темою страхітливих концтаборів для польських українців у Явожно, а також для таборів вояків армії УНР у Каліші, Чепьорно. «В «Аушвіці» були ув'язнені громадяни України, отож пам'яттю про них повинна займатися Українська держава, зокрема державна Комісія у справах увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій», — вважає Петро Тима.

      Але... «Дотепер жоден уряд України не звертався з проханням надати приміщення для української експозиції, а адміністрація меморiального комплексу реагує тільки на подання окремих держав, — роз'яснює Богдан Качор. — Дуже добра нагода отримати приміщення для української експозиції в «Аушвіці» є саме тепер. Майже не лишилося бараків, які не перетворені на музей. Натомість двоповерховий 14-й барак проходить реконструкцію. Раніше тут була експозиція, присвячена совєтським полоненим. Але, оскільки СРСР не існує, варто поділити барак на окремі експозиції — України і Росії. В разі, коли б не вдалося отримати частину 14-го бараку, є ще бараки, які, здається, стоять не використані (№ 26, 28, 8, 9)».

      Отож Світова ліга політв'язнів звернулася до Президента Ющенка, міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, директора Інституту національної пам'яті Ігоря Юхновського з проханням поклопотатися перед адміністрацією центру-комплексу «Аушвіц» щодо виділення місця для української експозиції на території цього колишнього концтабору. У свою чергу, Ліга та її відділення дітей політв'язнів (серед яких багато відомих науковців, юристів, дипломатів з України та діаспори) готова допомогти в оформленні такої експозиції. «Діти в'язнів-українців Освенціма, що нині проживають у діаспорі, готові надати експонати, документи, фотографії і листи для створення української експозиції і профінансувати технічні роботи — виготовлення стендів, дизайн, упорядкування і науковий супровід виставки», — каже вчитель історії однієї зі шкіл США Ігор Мірчук. Його батько, знаний історик Петро Мірчук, кілька десятиліть тому видав у Німеччині свої спогади про роки ув'язнення в «Аушвіці». Отже, головне, щоб влада України за сьогоденними клопотами не забула про Аушвіц... 

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>