Мішель Терещенко: Я вирішив жити в Україні не для того, щоб повернути статки моїх предків»

24.11.2006
Мішель Терещенко: Я вирішив жити в Україні не для того, щоб повернути статки моїх предків»

Мішель Терещенко пишається своїм походженням. (Фото Володимира СТАДНИКА.)

      Без Терещенків було б усе по-іншому. Ця родина довела світові, що українські хлопці з Глухова здатні завдяки розуму й вправності заробити солідний капітал, стати одними з найбагатших людей у Європі. І при цьому користуватися повагою у простих і чесних людей. Без Терещенків у Києві не було б щонайменше чотирьох провідних музеїв, десятка лікарень, університетів, храмів. Вони були естетами-колекціонерами й меценатами, визнаними підприємцями і фінансистами Європи. А ще — вигнанцями, «капіталістами-кровопивцями» за радянських часів. Мішель Терещенко є онуком видатної особистості в історії ХХ сторіччя — Михайла Івановича Терещенка, міністра закордонних справ та фінансів у Тимчасовому уряді Керенського. Він народився і виріс у Франції, й лише за часів незалежної України зміг приїхати на історичну батьківщину своєї родини. Тепер Мішель опікується родинним гніздом, де починали й закінчили свій земний шлях його предки, — містом Глухів. Вирощує льон, експортує до Франції український мед, хоче розвивати столичні музеї, створені на основі колекцій Терещенків. І всерйоз замислюється над тим, щоб узяти українське громадянство.  

 

«Я помру в Україні»

      — Пане Мішелю, кажуть, ви вже назовсім перебралися із Франції в Україну. Чи так це?

      — Я народився й виріс у Франції. І, звісно, не обирав країну, де мав би народитися. Але я вибрав країну, в якій помру, — це буде Україна. Це рішення, до якого я сам прийшов.

      — Якщо не таємниця, що вплинуло на такий важливий крок?

      — Я вперше приїхав до України у 1994 році на декілька днів, за запрошенням Музею російського мистецтва. Це була виставка, присвячена моєму прапрадіду Миколі Артемовичу Терещенку. Ще був один візит у 1998 році. Ці два рази я приїздив в Україну як турист, у мене було своє життя у Франції, і я навіть не думав перебиратися сюди. Утретє я приїхав у травні 2002 року — до міста Глухова. І я дуже добре пам'ятаю той момент, коли зайшов до храму Трьох Анастасій, де лежать мої поховані предки... Я ще теж тоді був звичайним туристом. Але після тієї поїздки щось сталося — якась сила охопила мене. Думаю, під час панахиди, богослужіння щось трапилося. І коли виходив iз церкви, у мене виникло стійке відчуття, що я житиму в Україні — тут моє місце. До цього часу в мене були справи у Франції, я був успішним підприємцем, швидко приймав рішення і так само діяв. Але настав період спокою — і речі самі по собі владналися навколо мене.

«Я експортую український мед до Франції» 

      — І чим ви займаєтеся в Україні?

      — Після переїзду в Україну 1 жовтня 2003 року моє життя відчутно змінилося. Раніше, у Франції, я працював у галузі досліджень підводного світу. Із 2003 року в Україні я почав працювати (з великою зацікавленістю, до речі) в галузях  сільського господарства та харчової переробки. У даний момент залучаю інвестиції французьких підприємств у Глухівський район. Намагаюся довести інвесторам, що такі галузі, як виробництво екологічно чистої сільськогосподарської продукції ефективні й можуть розвиватися саме в цьому регіоні. І, в першу чергу, намагаюся залучити новітні технології до Глухова та навколишніх сіл, аби вони мали можливість розвиватися. Інвестори, яких я залучив, уже взяли в оренду близько шести тисяч гектарів, і, сподіваюся, наступного року досягнемо обсягів приблизно 20 тисяч гектарів. Також ми залучаємо найновітніші технології з переробки сільськогосподарської продукції та отримання високоякісної продукції. Насамперед це стосується льону і льоноволокна, картоплі та виробництва чипсів, кукурудзи та похідних від неї. Чому б не почати виробництво біопального у цьому регіоні, не запровадити новітні технології у виробництві цукру? Зараз я групую інвесторів, об'єдную їх — українських, французьких та з інших країн — та намагаюсь переконати, щоб вони вкладали гроші та розвивали регіон навколо Глухова.

      — А ще ви, здається, займаєтеся бджільництвом.

      — Ця справа більше пов'язана з особистими уподобаннями. Я є експортером меду з України до Франції. Це я роблю задля задоволення. Бо й справді український мед дуже гарний, це екологічно чиста продукція. І, звичайно, ця обставина змінює імідж України на позитивний.

      — Подейкують, що це захоплення у вас з'явилося «з подачі» Президента України Віктора Ющенка...

      — Мене спочатку «звабив» саме український мед. Мер Глухова Микола Деркач подарував діжечку в п'ять кілограмів, коли ми з родиною приїздили до Глухова у травні 2003 року. Я привіз мед до Франції та дав його декільком гуртовим покупцям, і вони всі були приємно здивовані якістю нашого українського меду. Та на той час експорт цього продукту до Європейського Союзу  був заборонений. Отже, я взяв на себе зобов'язання офіційно представляти Україну в Брюсселі, щоб отримати цей дозвіл на експорт до ЄС. У мене був лист iз дорученням від Петра Вербицького — на той час відповідального за ветеринарну медицину. З весни 2004 року ми досить швидко отримали цей дозвіл, і то був винятковий випадок. Цей дозвіл поновлюється щороку. Це стало в нагоді численним українським бджолярам, і я дуже цьому радий. Шкода, що мед — це поки що єдиний ветеринарний продукт, який дозволено експортувати до Європейського Союзу. Необхідно займатися іншими товарами та використати успіх меду, щоб покращити репутацію України в цій галузі.

      А Президента Ющенка я зустрів лише в травні 2006 року, до речі, під час перших загальних зборів Братства бджолярів у Києві (посміхається. — Ред.). Але варто сказати, що Віктор Андрійович значно більший експерт у цій галузі, ніж я (і зустріч із ним дала мені можливість упевнитися в цьому). Але все ж таки я не втрачаю надії, що я досягну того рівня знань. Президент настільки захоплений бджолярством, любить самих бджіл. Я ж не настільки закоханий у цю справу — просто люблю мед.

«Я відкрив саркофаг і впізнав прапрадіда Миколу»

      — Пане Мішелю, ваша родина дійсно багато зробила для України, активно займалася меценатством. Чи продовжуєте ви цю традицію?

      — Я дуже гордий з того, що мою родину пам'ятають — вона дійсно зробила багато. І не за рахунок того, що в когось щось украла, — вона ділилася тим, що набувала. Я не знаю, чи можна це назвати меценатством, тому що час змінився, але в мене є зараз три проекти. І вони будуть дуже залежати від економічного результату моєї діяльності. І, звісно, від допомоги українських друзів, які, можливо, братимуть участь у цих проектах. Ці задуми входять у логіку тієї меценатської діяльності, яку започаткували мої предки.

      Перший проект, до якого я дуже прикипів серцем, — це реставрація церкви Трьох Анастасій у Глухові. Ця церква була розписана тими ж художниками, які працювали над Володимирським собором. У ній багато фресок і настінних картин. Це не лише храм, а й місце сімейного поховання, там є могили мого прапрапрадіда Артемія та його  дружини Єфросинії, прапрадідуся Миколи Артемовича, його дружини Пелагеї та його брата Федора Артемовича. І я зобов'язаний відновити цю сімейну усипальницю, тому що вона була зруйнована й сплюндрована після революції.

      — Кажуть, що в цій церкві неодноразово відбувалися чудеса...

      — Так, у ній дійсно відбувалися чудеса, зокрема був свідком і я. Коли  повернувся в Україну в 2002 році, мені сказали, що під підлогою, десь у піску, є ще останки моїх предків. І ми почали розкопки... Одного разу мені подзвонили, щоб я дуже швидко приїхав до України, до Глухова, бо щось вдалося знайти. Майстри зробили отвір у підлозі і виявили труну. Я проліз у цю дірку з маленьким ліхтариком і відкрив саркофаг... Звичайно, коли я звідти повернувся, мене запитали, що я там бачив. Я сказав: «Це Микола». Мене запитали: «Як ви можете пізнати? Стільки ж часу пройшло...» Але я  бачив свого прапрадіда так само, як зараз бачу вас, — його обличчя, шкіру, волосся. Усе добре збереглося, і, звичайно, я впізнав його без жодних проблем. І у мене навіть виникло враження, що він на мене дивився. Але це не єдиний сюрприз. Під час війни 300-кілограмова авіаційна бомба впала через центральну баню церкви. Якби вона вибухнула, то не залишилося б ані каменя. Але вона не вибухнула...

      Ще є деякі приємні несподіванки: коли Глинська пустинь була сплюндрована більшовиками, її ікони були врятовані в церкві Трьох Анастасій у Глухові — й збереглися понині. А як можна пояснити, що під час Другої світової, коли Глухів був майже зруйнований ущент, дев'ять будинків, які були збудовані моїми предками, залишилися зовсім неушкодженими? Я вважаю, що перше і основне зобов'язання для мене — відновити цю церкву.

«Прабабуся передала на зберігання музеям Петербурга 300 картин Врубеля»

      — А інші проекти пов'язані з музеями у Києві?

      — Так. Другий проект — це відновлення Національної бібліотеки академії медичних наук. Я б хотів зробити там міжнародний культурний центр Терещенків. Це був будинок мого прапрадядька Олександра. І велике чудо, що ця будівля збереглася. Там розташовувалися стайні прапрадядька й офіс, з якого він керував своїми цукровими заводами. Ще за радянських часів було чимало проектів щодо цієї споруди. Планувалася навіть будівля у 22 поверхи. Хотіли зробити і казино, і посольства, і банківські установи. Але всі ці проекти натикалися на протидію Раїси Павленко, директора бібліотеки, яка хотіла зберегти дух цієї будівлі. Ця жінка з 1969 року опікується бібліотекою. Коли я вперше постукав до цієї будівлі, то навіть не сподівався, що хтось має уявлення про моє прізвище. Не був навіть упевнений, що хтось знає про родину Терещенків. І коли вперше я прийшов і до мене одразу покликали директора...  Я чув, як ця жінка дуже швидко спустилася, чув навіть, як цокотіли її підбори. Підійшовши до мене, вона сказала: «Ви знаєте, я вже 40 років на вас чекаю».

      Ми з директором дуже плідно працювали упродовж року. Зробили проект будівництва цієї бібліотеки в іншому місці, в центрі Києва, і проект реконструкції будівлі: для того, аби вона могла стати культурним центром імені Терещенків. Тут, за нашим задумом, будуть постійні експозиції мистецьких творів, що належать сім'ї Терещенків й експонуються в інших музеях України. Якісь частини цього центру могли б бути присвячені іншим експозиціям. Тут можна проводити концерти, конференції, адже у цій будівлі є гарні великі зали з чудовими видами на парк Шевченка. І, звичайно, там буде асоціація друзів-музеїв вулиці Терещенка, адже на ній вже є три музеї. Ми надамо нового життя цій будівлі.

      І третій проект — допомагати музеям Києва. Зараз три будівлі, які були власнiстю моєї родини, є музеями. До речі, я хотів би змінити назву Музею російського мистецтва. Тому що там експонуються картини, створені в Україні. Я б хотів, щоб він називався Музеєм імені братів Терещенків. Адже більше 90 відсотків творів мистецтва, які є там, належали моєму дідовi та його братам і сестрам.

      Але всі музеї мають потребу в пожертвах і меценатській допомозі. Можливо, ми будемо організовувати спонсорськi акцiї для збагачення колекцій. Це дуже важлива для мене тема. Я дуже скоро запропоную Президенту України, міністру культури і Фонду «Україна-3000», щоб більше надати предметності цій розмові.

      — Навколо музею Тараса Шевченка, який розміщений у колишньому маєтку Терещенків, давно тривають суперечки. Які ви маєте плани щодо нього?

      — Мені здається, ця будівля в не належному стані. Президент України нещодавно видав указ, і цей музей має переїхати в інше приміщення. І, звичайно, ми представимо свій план розвитку цієї споруди. Особисто я хотів би зробити з маєтку, що на бульварі Шевченка, один із визначних музеїв Києва. Є дуже багато проектів... До революції моя родина жила в Києві та Петербурзі, мала чималі колекції. Коли прабабця дізналася про те, що потрібно їхати з Росії до Франції, щоб урятуватися, вона вирішила дочекатися, доки врятується її син. Вона збирала в цей час та впаковувала мистецькі вироби. Загалом 4815 виробів вона передала на зберігання музеям Петербурга. Я знаю, що в цій колекції більше 300 картин Михайла Врубеля і що ці картини не виставляються є. Так що ми будемо працювати над вирішенням цього питання. Можливо, потрібно буде укласти якусь угоду, аби створити новий музей у Києві.

«У нашій родині було заборонено згадувати про Росію, Україну й життя до еміграції»

      — Питання досить делікатне. Чимало ЗМІ після ваших визитів в Україну почали писати, що Мішель Терещенко приїхав, аби повернути власність своїх предків. Чи є у вас насправді такі плани?

      — Я приїхав в Україну, зовсім не маючи таких планів!  Звісно, я читаю, що пишуть в Україні. Журналісти зовсім не знають правди, ніколи зі мною не зустрічалися. Єдина річ, яку я дійсно хочу зробити (і я розмовляв про це з Президентом України) — це змінити дух, із яким експонуються картини моїх предків у їхніх будинках... Я не можу забути, що все це відбулося за рахунок націоналізації, із дуже серйозними насильницькими подіями... Життя мого діда було повністю розбите — так само, як життя  всіх людей, які змушені були емігрувати. Йому було образливо поїхати з країни, для якої і він, і його родина зробили дуже багато. Тому, коли я був дуже маленьким, бабуся забороняла вчити російську мову (родина Терещенків була російськомовною — Авт.) і пояснювала це тим, що дід цього б не пережив. У родині було майже заборонено згадувати про Росію, Україну й життя до еміграції. І після того як дід опинився у Франції, він жодним словом не прохопився ані про батьківщину, ані про своє колишнє життя.

      ...Мого діда заарештували після взяття Зимового палацу й  посадили у Петропавловську фортецю. Його мали розстріляти. Але діду дивом вдалося вирватися.... Він настільки любив свою країну — тоді це була Росія, — що на початку 1917 року, аби Росія могла підтримувати бойові дії проти Німеччини, став гарантом кредитів, які брала його держава.  І, звичайно, коли він опинився в еміграції, то змушений був виплачувати кредити міжнародним банкам. Йому було 32 роки на той час. Після того як у нього було дуже забезпечене життя в Росії, він залишився наодинці з тими боргами, які ніколи не міг би виплатити... І життя його було зруйноване... Із моєї родини лише Варвара Терещенко-Ханенко вирішила залишитися у Києві, її чоловік помер. У листопаді 1918 року, коли німці покидали Київ, вони запропонували надати Варварі броньований поїзд для того, щоб вона змогла евакуюватися з колекцією до Берліна. Вона відмовилася, хоча й дуже добре знала, що на неї чекало. Але не думала, що буде арештанткою у власному будинку, в комірчині під дахом, з повною забороною навiть дивитися на власні мистецькі колекції. Варвара померла у 1922 році в жахливих умовах, а саме вона присвятила все своє життя створенню та збереженню цього музею (йдеться про Музей східного та західного мистецтва. — Авт.) у Києві...

      І як же я міг подумати, щоб забрати щось із цього музею? У жодному разі це не є моїм бажанням! Але я хотів би, щоб держава Україна пам'ятала, що ці музеї не є результатом насильницьких подій, актом варварства, щоб вони не нагадували про страшні події радянських часів. А щоб ці музеї були даром моєї родини Україні. Я б хотів, аби був складений список витворів мистецтв, що належали моїй родині. І це майно було передано родині Терещенків на одну секунду. Після чого б повернулося назад у власність України — як дарунок родини Терещенків. І потім не виникатиме асоціацій із варварством чи насиллям... Але ця моя пропозиція була дуже спотворена українськими журналістами, не сприйнята....

«Я був би  гордий отримати українське громадянство»

      — Якщо ви приймете остаточне рішення залишитися  в Україні, то чи немає у вас бажання прийняти й українське громадянство? 

      — Коли я обідав із Президентом Ющенком, він запропонував мені прийняти громадянство України. І я був би щасливий його отримати. Звичайно, я розумію, що для цього потрібно відмовитися від французького громадянства. І, звісно, розумію, що потрібно буде отримувати візу для того, щоб поїхати у Францію чи в іншу країну. Але я буду дуже радий стояти в черзі навпроти французького Посольства, щоб поїхати у Францію (сміється).

      — А мову українську плануєте вчити?

      — Я дуже хочу вивчити українську мову. І я її вивчу. Але вже досить важко вивчити російську, яку я намагаюся опанувати давно. Тому я хочу спочатку досконало володіти російською, щоб почати вчити українську.

      — Ви живете в Україні без родини?

      — Я розлучений. У Франції у мене залишилися діти. Вони вже дорослі. Але Україна повна всяких багатств. І в мене є така думка — створити родину в Україні.

 

ДОВІДКА «УМ»

Михайло Терещенко був одним із найбагатших людей у світі

      Інший, не менш відомий Терещенко — син Івана Миколайовича Михайло Іванович 1917 року очолював у Тимчасовому уряді Керенського два міністерства — закордонних справ і фінансів. Іноземні дипломати називали Михайла Терещенка найбільш чесним і щирим міністром в уряді. Це була видатна людина свого часу: шанувальник музики, поезії й театру, поліглот, який знав десять мов, видавець Блока, Брюсова й інших поетів «срібного» віку», меценат, завдяки якому була заснована Київська консерваторія. Він був вундеркіндом у математиці і завзятим театралом, вправним альпіністом. Кажуть, коли Михайло вперше сів до грального столу, його виграш сягнув такої цифри, що казино не змогло з ним розплатитися. У 25 років, після смерті дядька Олександра, Михайло Терещенко став головою промислової імперії і одним із найбагатших людей у світі.

      У січні 1918-го йому вдалося звільнитися з Петропавловської фортеці, куди його ув'язнили більшовики, і виїхати за кордон, до Франції. В еміграції Терещенко показав, що таланти роду його не покинули. Ділова Європа називала Терещенка фінансовим генієм. А через роки, у некролозі на смерть Михайла Терещенка, у газеті «Таймс» говорилося, що його смерть — «велика втрата для фінансових кіл багатьох європейських столиць».

 

ДОВІДКА «УМ»

Артемій Терещенко починав із дерев'яного  «кучмовозика»і вуличного прізвиська Карбованець

      Родина Терещенків походить із козацького міста, колишньої гетьманської столиці Глухова. Першим Терещенком, відомості про якого дійшли до сучасників, був чернігівський козак Яків Терещенко. Його син Артемій розпочав родинний бізнес із торгівлі з візка й вуличного прізвиська Карбованець. Минуло небагато часу, і успішний купець став торгувати хлібом і деревиною. А заробивши солідний капітал, Артемій Терещенко почав вкладати його у власне цукрове виробництво. Артемій та його сини — Микола, Федір та Семен — представляли свою продукцію на найпрестижніших промислових виставках Європи. Однак і не забували про своїх робітників: працівники отримували пристойну заробітну платню, безплатне житло й харчування. При кожному заводі були школа, лікарня, ремісниче училище. До речі, у набожного Артемія була умова, яку він висував і своїм синам: 80 відсотків прибутку від цукрових заводів мали потрапляти не до кишень акціонерів, а витрачатися на меценатство.

      Глухів за часів Терещенків розквітнув: для бідняків цукрові магнати побудували цілі вулиці, заснували безкоштовну лікарню і дитячий притулок, відкрили міське і ремісниче училища, побудували лікарню, чоловічу та жіночу гімназії. В останні роки свого життя Микола навіть хотів зробити в місті водопровід, але місцева влада вважала, що це зайва розкіш. А коли в Глухові Терещенкам стало затісно, Микола Артемійович із сім'єю перебирається до Києва. Багаті й шановані Терещенки поріднилися з найшляхетнішими українськими родинами — Ханенками, Апостолами, Уваровими.

      Медичні заклади, притулки для дітей, гімназії, церкви, музеї і театри — жодна родина не зробила для розбудови Києва так багато, як брати Терещенки. Будинок нинішнього Охматдиту зводили Терещенки як безплатну лікарню для чорноробів. Добродійність стала моральною нормою і традицією для всіх поколінь цього роду. А ще Терещенків об'єднувала спільна пристрасть — живопис. Зібрані ними картини згодом стали основою експозицій чотирьох музеїв Києва.

      У Києві Терещенки спорудили будинок Маріїнського дитячого притулку (тепер — Інститут психології), заснували безкоштовний нічліжний притулок на 500 осіб, на  кошти родини побудовано міське училище імені М.Терещенка (тепер — Інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого). Допомагав Микола багатьом. Політехнічний інститут, Міський музей старожитностей і мистецтва (Національний художній музей України), Троїцький народний дім (Театр оперети), Володимирський собор, Миколаївський собор Покровського монастиря, Покровська церква на Солом'янці — усі вони, а також багато інших, уже не існуючих, з'явилися за значної фінансової участі Терещенка.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>