Ні, Україна не воздвигне свойого Мойсея, про що так розпачливо питав Павло Тичина наприкінці трагічних для України 20-х років. Однак не тому не воздвигне, що не здатна. А тому, що сьогодні це — нарешті! — непотрібно.
Від осені 2004-го до осені 2006-го Україну стрясає дріж. Те, що в журналістиці, політології і просто щоденній мові називається звичними термінами — «вибори», «Помаранчева революція», «політреформа», «коаліціада», «спікеріада» тощо, — насправді є в геополітичному плані тектонічним зрушенням на велику перспективу, а в плані суспільному — важким іспитом на десятиліття вперед. Коли в рух приходять великі маси історичного часу, треба бути обачними і з аналізами, і з прогнозами. Тому те, що сьогодні сприймається як поразка демократичного проекту України, насправді є тим, — може, й необхідним — випробуванням, яке має допомогти зробити ревізію пріоритетів, здобутків і втрат, готуючись до наступного етапу.

Редакційне завдання написати ностальгічно-аналітичний матеріал до другої річниці Помаранчевої революції авторка цих рядків, чесно кажучи, сприйняла з опущеними руками. В голові постійно прокручувалася остання пісня «Океану Ельзи» «Веселі, брате, часи настали». Нею все сказано, і чи є що додати? Проте коли говориш про це не з політиками, а з простими людьми — тими, які приклалися до перемоги Майдану, — крига скресає, і з закапелків душі потроху повертається відчуття ейфорії та піднесення. І в голові грає вже інша пісня — «Буде нам з тобою що згадати».