Друга річниця Майдану: чи «воздвигне Вкраїна свойого Мойсея»

      Ні, Україна не воздвигне свойого Мойсея, про що так розпачливо питав Павло Тичина наприкінці трагічних для України 20-х років. Однак не тому не воздвигне, що не здатна. А тому, що сьогодні це — нарешті! — непотрібно.

      Від осені 2004-го до осені 2006-го Україну стрясає дріж. Те, що в журналістиці, політології і просто щоденній мові називається звичними термінами — «вибори», «Помаранчева революція», «політреформа», «коаліціада», «спікеріада» тощо, — насправді є в геополітичному плані тектонічним зрушенням на велику перспективу, а в плані суспільному — важким іспитом на десятиліття вперед. Коли в рух приходять великі маси історичного часу, треба бути обачними і з аналізами, і з прогнозами. Тому те, що сьогодні сприймається як поразка демократичного проекту України, насправді є тим, — може, й необхідним — випробуванням, яке має допомогти зробити ревізію пріоритетів, здобутків і втрат, готуючись до наступного етапу.

      Улітку 2004-го, напередодні Помаранчевої революції, дивлячись на спокійний, розморений, аж ніби трохи сонний Київ, з молоддю, що весело пила холодне пиво в барах, з пенсіонерами, що мляво бесідували на лавочках, з мамами, що ліниво покрикували на дітей, які гойдалися на турнікетах у міських парках, гірко думалось: це місто вже мертве. В цій країні вже нічого не станеться. Країна в анабіозі, про який писав ще Зеров: «...в болотяній Лукрозі, / Де розум і чуття — все спить в анабіозі»... Тут немає критичної маси свідомих громадян, — як це було в Угорщині і Польщі, в Чехії і Литві, — тієї критичної маси, яка перетворює населення на народ, а народ — на громадянське суспільство.

      Але потім була Помаранчева революція — і був той Київ, який став на два місяці європейською столицею демократії. Його молодь і його пенсіонери, його студенти і таксисти, робітники і інтелектуали, селяни і митці, солдати і вчені стали монолітним магнітом, від якого завібрувало національне життя. Вся громадянська — а отже, жива Україна, — опинилася на Майдані, незалежно від мови, якою розмовляла, і віри, яку сповідувала: кримчани обіч львів'ян, донеччани поряд із тернопільцями, харків'яни разом із волинянами. В ті дні й місяці важко було не згадати поему «Золотий гомін» Тичини, — космічне відчуття відродженої землі, її серця, що пульсує в столиці, і потоки людей, що стікаються до цього серця з усіх кінців України, — мов молода кров, що заструменіла в жилах старого краю. Хто відкривав майданівцям двері своїх домівок, магазинів і барів, щоб їх обігріти. Хто перелягав дорогу танкам, які йшли на столицю. Хто, як таксисти, оточував Майдан кільцем машин, аби не пропустити війська. Хто з інших міст, коли не міг приїхати, вночі виходив на занесені снігом дороги проводжати автобуси і освітлював ліхтариком дороги, щоб убезпечити транспорт від розкиданих по тих дорогах гвіздків... Більший чи менший, внесок кожного був внеском у формування громадянської свідомості.       Севастопольський офіцер, який вішав помаранчевий прапор на високому поверху Будинку Химер, бабуся, що носила на Майдан пиріжки й рукавиці, молода жінка з лічильної комісії в Донецьку, яка вистоювала перед шантажем під час підрахунку голосів, — все це були обличчя Нової України, яка мала унікальний шанс збутися як демократична країна. Збутися в неймовірно короткий термін і при неочікувано консолідованій підтримці Європи, — втомленої Сходом і скептичної Європи, яка раптом, на ті два місяці, впізнала в Україні — СЕБЕ. І рішуче солідаризувалася з цією Україною, — частково тому, що не хотіла інших Балкан на своїх кордонах. Але насамперед тому, що Помаранчева революція розбудила в Європі сокровенну, — може, приспану, але все одно завжди живу частину її ідентичності, — потребу захисту свободи як вищої цінності буття.

      Два останні роки дали змогу зробити несподіване відкриття. Є феномен, який відрізняє Україну і від Росії, і від Заходу, а саме: українське суспільство в цілому є набагато зріліше і морально порядніше від свого політичного класу. В Росії і на Заході, при всіх відмінностях, влада відповідає природі суспільства. В першому випадку — авторитарна влада, якої суспільство хоче і яку вибирає, позаяк іншої влади йому не потрібно. А на Заході, як на Заході: в суспільствах розвинених демократій альтернативність влади — це імператив. Що ж до України, то в посттоталітарній країні з мафіозною економікою, розкраденими ресурсами, брехливою і цинічною зовнішньою політикою, в країні, названій західними політологами «шантажистською державою», суспільство мало мужність виступити не просто з емоційним протестом, а з конкретним державницьким проектом, більше того — з проектом геополітичним, який у цьому випадку стає також і цивілізаційним, — проектом демократичної європейської України. Цей проект відкривав перспективу реального падіння Берлінського муру вже на пострадянській території. Суспільство відвоювало основоположне для демократії право вільних виборів. Більш того, попри очевидні труднощі, суспільство ДВІЧІ проголосувало за демократичні сили.

      Однак значна частина цих сил виявилася не варта такої жертви суспільства. За демократичну Україну люди були здатні віддати життя. Політики ж заради тієї самої демократичної України виявилися часто не спроможні пожертвувати мінімумом свого добробуту або амбіцій. Отже, громадяни і політики знову стали різними світами — не згірш як при тоталітарній системі.

      Врешті, навіть якщо порівняти дії суспільства в ті місяці Помаранчевої революції і дії влади — незалежно від кольору, — яка угвинтилася в керівні крісла завдяки цій революції, — порівняння вийде не на користь влади. З боку суспільства — рішучість, сміливість, послідовність та безкомпромісність у захисті задекларованих цінностей. Чесність, відсутність риторики. Солідарність, альтруїзм. Організованість і чітка стратегія стихійного руху, — тільки дуже непорядні люди, які боялися (і знали, чому боялися) підійти до Майдану, можуть говорити про «організацію» революції ззовні. Нарешті, дотепність, іронія, стоїчний гумор. Влада — все з точністю до навпаки: цілковита розбалансованість моральна та ідеологічна, структурна, тактична, стратегічна. Безвідповідальність. Нечесність. Нездатність до рішень. Егоїзм, споживацтво, продажність. Похмуре нарікання на вину «інших». А головне — цинізм, який став основним цементуючим розчином усіх коаліційних конфігурацій. Той цинізм, який і досі перешкоджає владі — знову ж таки незалежно від кольору — зрозуміти, що моральна енергія громадянського суспільства — це велетенський ресурс. І поводитися з ним треба мудро. Ощадливо. І обережно.

      Звичайно, є винятки — і це надія. Є, має бути опозиція, — це теж надія. Але ця надія ще недостатня. А небезпеки дуже серйозні. Однак не лише політичні. «Термідор» так «термідор», — закони жанру збережені. Нині завоювання Майдану твердо ліквідуються на рівні вже цілком очевидних акцій, які ведуть до здачі національних інтересів України: згортання євроінтеграційної стратегії, створення умов для безвихідної енергетичної кабали, симбіоз політики з бізнесом, повернення до тіньової економіки, «ручне управління» судовою системою тощо.

      Але це процеси — видимі. Головне — еволюція (чи інволюція) в цих умовах суспільства. Того суспільства, яке зробило Помаранчеву революцію, але яке є також і одним з основних завоювань цієї революції. Якою буде роль — і доля — цього громадянського суспільства в театрі абсурду нинішньої української політики?

      Звичайно, ці політики пройдуть, як фантоми. Але вони встигнуть наробити лиха. Шлях до ЄС, шлях до життя країни в цивілізованих параметрах, який ще два роки тому — за умов розумного керівництва державою — Україна могла подолати за п'ять-сім років, сьогодні розтягується на добрих п'ятнадцять років або й більше, відкидаючи Україну навіть не до вихідних позицій. Повернення до ідеї «багатовекторності» і тези «єврореалізму» — це кроки, взагалі призначені унеможливити євроінтеграцію України. Нинішнє керівництво державою — тобто та його частина, яка сьогоднi має реальні важелі влади, — і за своєю політичною культурою і за культурою взагалі (чи пак безкультур'ям) здатна «інтегруватися» в Європу лише власними яхтами, пришвартованими до середземноморських узбереж. Європа глибоко чужа цьому політичному класові, зрощеному в бактеріальній флорі партійної номенклатури агонізуючого режиму.

      Водночас ці політики — які вони не є всесильні, зажерливі, цинічні, — це політики — СТАРІ. Вони самі того не знають, бо горизонт сучасного світу обмежується для них лабіринтами західних банків, де осідають їхні рахунки. Однак, незалежно від віку, це політики — ВЕТХІ. Засмаглі на середземноморських пляжах і під сонцем засніжених Альп, чорноволосі й сивоголові, з есерівськими борідками і сяючими лисинами, термінейтори і флячки, полковники від культури з погонами і без, кентаври з головою олігарха і хвостом комуніста, — словом, пострадянський бестіарій, з усмішками рептилій і погано прихованим вищиром голодних вовків. Політики ветхі, а значить, і безнадійно провінційні — незалежно від їхніх костюмів від Армані і Версаче, лискучих черевиків і годинників, за які можна провести газ у якесь село, і машин, на кожну з яких можна побудувати школу, а то й лікарню. Навіть коли їхні годинники мають два і більше циферблатів, ці політики існують у феодальному часі. Вони думають, що вони хитро обдурюють Європу і Америку, в той час, як в Європі і Америці їх розглядають під мікроскопом, як наколотих жуків, чудово знаючи політичне ДНК цих жуків. Вони думають, що становлять собою великий інтерес для Росії, але Кремль використовує їх як анонімних пішаків для розміну на своїй велетенській геополітичній шахівниці, де Росія хоче переграти всіх, а часом переграє лише саму себе. Вони думають, що вони все одно змусять людей перетворитися на безголосе стовковисько за залізною огорожею оновленої резервації, — в той час, як люди — на жаль для себе — все бачать і все розуміють.

      Досить прочитати інтернетівські форуми — чудовий матеріал для соціологічних студій. Там, звичайно, є предостатньо банальної українофобської риторики. Але, як правило, ці hate speeches, ці «промови зненависті» є недиференційованими потоками мату, відтак не надаються до артикульованої культурологічної характеристики. А в переважній своїй більшості ці форуми — це форма всенародного ЕЛЕКТРОННОГО ВІЧА, де звичайні громадяни часто дають політичній ситуації дефініції жорсткіше від професійних політологів. І, до речі, далеко не завжди українською мовою, а часто й мовою російською. І це є думки й почуття громадян України. Тепер це часто голоси образи, болю, розчарування, — голоси людей, які вірили і яких було безсовісно обдурено. Але тут є не просто осуд. Тут є присуд.

      Ось, наприклад, один із діагнозів: політичний клас України складається з «клубу самовбивць» з одного боку і «клубу вбивць» з другого. Чи про конкретних політиків: «Даремно такого-то політика (ім'ярек) називають юдою. Той хоч повісився». Лаконічно. Такий настрій людей, які розуміють, що ветхі політики здатні лише приректи суспільство на повільну смерть. Написав один читач: «Когда они сдыхать будут от биологической старости, мы рядом с ними будем умирать от невозможности хотя бы как-то существовать».

      Тому, за великим рахунком, не в політиках справа: це «бал-маскарад» на одну — хоч, можливо, і довгу — політичну ніч. Проблема полягає в надзвичайно складній еволюції українського суспільства, в якій відбиваються драми і ХХ століття, і попередніх. А це в свою чергу детермінує і психологічну «текстуру» електорату, з якою так необережно і неохайно поводяться політики, — і насамперед політики, які проповідують «європейські цінності». «Демократичний виборець» — вимогливий, прискіпливий і нервовий. Він може виявитися несподівано згуртованим, — але так само швидко він може «відкликати» свій кредит довіри. Це виборець, який здатен на самопожертву. Українські виборці демократичної орієнтації — на всіх континентах — були злютовані єдиною надією — надією на можливість європейської України. Ці люди не боялися переслідувань, втрати роботи і навіть наступу військ. Ці люди — на всіх континентах — за кілька стрімких тижнів зуміли змінити образ країни в очах різних народів. Завдяки їм, цим людям, Україна вийшла з принизливого становища держави-жебрака і стала гордою молодою демократією. В лави українських студентів вливалися європейські студенти на вулицях Парижа і Рима, Варшави і Лондона, Берліна і Ліссабона. На Заході всі новини починалися і закінчувалися Україною. Помаранчевий колір став константою різних протестних виступів у самій Європі і в Америці...

      Найголовніше ж те, що йшлося про УКРАЇНСЬКУ ВЛАДУ — вперше за багато десятиліть, а загалом і століть. Віталій Кличко сказав на Майдані: «Ющенка Україна чекала тисячу років». І сам Президент на початку свого мандату визнав, що він є першим Президентом України, не обраним у Кремлі. Рівень довіри людей був сублімацією жертовності, протистояння і надій цілих поколінь... Вигублених поколінь.

      ТАКИХ людей не можна зраджувати. Не можна приватизувати їхню довіру. Не можна дерибанити їхні ідеали. Бо ТАКІ люди — не прощають. Зрадити суспільство такої якості означає приректи себе на моральну смерть.

      Пам'ятаю Рим і Мілан у дні голосувань. Хто не знав адреси посольства, міг іти услід за десятками українських прапорів, що майоріли на вулицях італійських міст. Було особливе сяйво на обличчях людей. Здавалося, в усіх жінок стали блакитні очі, — стільки тривожного світла пульсувало в тих очах.

      А потім, теж пам'ятаю, знов згорблені постаті в потягах, знов тіні на обличчях і опущені руки. І слова: «Ми стояли на Майдані. Але ВОНИ ВСІ — однакові...»

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА,

Римський університет «Ла Сап'єнца»,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Закінчення — у наступному номері «УМ».